Сміявся і князь, змахуючи рушником сльози, сміявся Чагр, сміявся печатник, попирскував у кулак єпископ галицький, котрий у казаннях недільних хулив забави "бісівських дітей".
Князь розв'язав мошну і вергнув скоморохам жменю срібла.
Кинули срібло бояри.
Кинули мужі градські.
"Бісівські діти" клубилися на долівці, хвалили щедрість князя і бояр; були готові веселити гостей до ранку, але печатник кивнув горбатому проводирцеві на двері — пора.
Потім до гридниці ввели трьох співців; співці посідали рядком на ослін, поклавши на коліна гусла.
— Починайте, — дозволив Володимирко.
Кожен з співців по черзі показував своє уміння. Співанки стелилися розмаїті — веселі і смутні; веселі, щоправда, гуслярам не вдавалися, журба рокотала в струнах. Струни прибивали пил, у хоромах краплилася й осідала тиша. Чагр схилив голову на край стола, заплющив повіки, співанки провадили його на калиновий міст, і повели в чисте поле в борозну житню.
Володимирко позіхнув.
— Печатнику, співці твої напувають нас журою. Хай ідуть...— І челядь чимдуж випровадила невдах за двері.
— А може, осподине, послухаєш ще одного гусляра, молодого? — спитав печатник.— Я за нього прошу.— І Остафій зиркнув на Чагра. Той цього не помітив, бо ще не розплющував очей, ще струни голосили в ньому і розходилися брижами по крові, ще чипів він на калиновому мості і стискав у долонях чепіги.
— Як хочеш, — байдуже погодився князь.— Аби лише не нудно.
Поріг гридниці переступив Ян.
У першу мить отрок розгубився: многії свічі, барви мальованих стін, різнокольоровими плитками мощена долівка, людське стовпище, хмурий, непривітний князь злякали його. Та ляк тривав до того, поки пальці не торкнулися струн. Коли ж струни озвалися, то Ян враз забув про свій страх, князь та його злотовбрані бояри здиміли, тепер на світі існували тільки він — Ян, його пісня і гусла.
Князеві гості здавна привикли, що гуслярі починали пісню з ніжних переливів, тому насторожилися, коли струни нагально і зазивно вдарили, як великодні дзвони. З кожною хвилею дзвін наростав і ширився, беручи під свої криси струни тонші, плаксиві. В князя розпогоджувалося чоло і випрямлялися плечі, а бояри намацували рукояті мечів і шабель. Отрок добував із струн усю їх голосну силу... дзвін кудись кликав... дзвін щось обіцяв... дзвін про щось віщував: слухайте, слухайте, слухайте!
І обірвався. Завмер. Замість нього, в тиші, мов град по розстелених полотнах, вродився тупіт копит... багато копит кресало дорогу. Комонники сунули могутньо і рівно, цілим полком.
Тепер до струн приєднався молодий басовитий голос Яна. Батько Чагр підвів голову. Син? Не знав: тішитися йому чи плакати? Так і заціпенів, привідкривши рота.
Печатник Остафій підморгував йому сивою бровою. Мовляв, даремно, Чагре, огнівався на князя й на мене. Дивися-но, сягне твій син високостей.
Ян і не підозрівав, що батько теж слухає його пісню. Очима, повними вогню, пас отрок князя... і не бачив отрок князя за столом, видів його на комоні баскому. Бо співав отрок не про Микулу якогось там Селяниновича, не про Дунай-ріку,— співав про похід Володимира Володимировича у ляцьку землю, що на лівім березі Вісли, співав щиро, натхненно.
Літописці назвали цей похід у році 1136 простим набігом, местю сина над ляхами, котрі хитро-мудро викрали його батька — князя перемишльського Володаря, щоб потому зажадати за нього великий викуп. Володимирко підмовив посадника Угрина, який від імені ляцького князя Болеслава правив Вїслоцькою волостю. Той зрадливо відчинив ворота, перемишльська дружина рубала впень людей ратних, зненацька захоплених, безоружних же мужів, жон і дітей в'язали сиром'яттям — полон брали. Вози походнії, переметнії суми набивали скарбом.
Літописці записали істину.
Але навіщо тая істина співцеві? Він повірив у свою правду, ним же складену і придуману і йому таки потрібну. Володимирко в його пісні піднявся вище синівської помсти; Володимирко у його пісні не лакомився на вродливих ляцьких дівок і на срібло-злото. У Яновій пісні князь горів жаданням прославити меч руський, славу собі і дружині здобути, раз і назавше заказати ляхам дорогу на схід. У пісні князь хоробро бився, яко барс, од його меча вражі сини падали скошеними снопами, в пісні князь літав на бранному полі соколом, додаючи дружині мужності.
І русини перемогли.
Радість котилася городами і весями Перемишльської землі: хвалили князя бояри думні, попи у церквах, смерди у полі, гуслярі йому славу співали.
Князь Володимирко згадував, що, справді, полону і срібла-злота з того походу привіз урожайно, прислужився йому зрадливий посадник Болеслава. Заплатив тоді Володимирко Угрину, як домовилися, тисячу гривен, а на додаток — РРЄЛІВ виколоти очі та охолостити. Бо мислив князь: "Зрадники не повинні плодити дітей до себе подібних".
Правда, злі язики плескали, що нібито Володимирко не кращий од Угрина, бо лише перед тим уклав ряд з Болеславом про мир. Та чого варті язики супроти сили княжої? Язики зогнили, добича залишилася, слава тліла у попелі, бо навіть покійний Володимирків співець Влад не зважувався возвеличувати грабунок. Сьогодні ж оцей отрок роздув славу, як вітер полум'я.
Князь був задоволений.
А Ян ще вів дружину додому.
— Цок-цок,— кресав копитами іскри княжий скакун.— Цок...
Коли ж до Перемишля стольного зосталося кілька акордів, в гридницю пропхався батько Чагр. Старого ніхто не помічав... ніхто не бачив його перекошеного болем і гнівом обличчя... ніхто не зауважив, як тремтіли пообтовчені теслами і стругами руки. Аж коли він, великий і грізний, виріс над Яном і шарпнув сина за плече — всі встромили в Чагра погляди, а Чагр же осліп. Лише Яна видів... лише сина, котрий знітився, замовк.
— Чи я тебе, чадо моє, учив колись лихословити? — питав його батько Чагр.— Чи я тобі, чадо моє, не втовкмачував у твою дурну голову, що брехнею світ обійдеш, а назад не вернешся?
Голос старого зволожився сльозою. Ян просив бога, щоб земля під ним розкололася. Гридниця і стравниця заніміли, князь поки що не второпав бесіди Чагрової, печатник збагнув її одразу.
— Схаменися, смерде! Не місце тут. Перед князем стоїш.
Чагр, мовби спам'ятавшись, ударив князеві чолом. Печатникові ж відповів:
— Воно й правда... не місце...— Злість Чагрова обвуглилася, жаль, як попіл, припорошив гнів... жаль на Яна, що осоромив його на весь Галич,— Я нічб не кажу, святий отче. Ось тут син мій співав, красно співав. Забув шмаркатий отрок тільки додати до співанки, що через рік Болеслав Ляцький, на помсту нашого князя відповідаючи, послав полки на руське порубіжжя. Аякже: зуб за зуб, око за око. Де ж тут слава, чесний отче?
Бояри і мужі градські, погорбившись, чекали княжого гніву. Володимирко удавав, що образи не почув, не для цього пир затівав, щоб сваритися з простолюдом. Пам'ятав: хочеш їсти мед — не тривож надаремно бджіл. Чагрові це не минеться, іншим разом пригадається. Князь прощати образ не вміє, зате вміє ждати. Втім, дереводіл ще сьогодні вип'є свою першу гірку чару. Зараз князь викопає між отцем і сином прірву, через яку кладку не перекинеш.
"Сина приголублю, зроблю з нього слухняного двірського співця. Це нічого, що горобчик він сірий, іскра божа у ньому світиться. А Чагр-дереводіл згодом умре".
Остафій розвіяв неприємну мовчанку:
— Він, роб твій, осподине, хмільний. Прости 'му.
— Бачу. Тому й вибачаю,— одказав Володимирко.— Хай додому відвезуть.
Чагр бив князеві поклони:
— Щоб знали... таки хмільний я. Хміль мій не від вина, від жалю. Сподівався, що з сина люди вирос...
Чагрові не дали договорити, двораки вхопили попід руки, перед ґанком кинули в сани і вйокнули на коней. А князь казав Янові:
— Підійди-но ближче, отроче. До вподоби мені твій спів. Від сьогодні будеш при мені.
Ян, ще не вірячи у своє щастя, дурнувато шкірив зуби. Печатник Остафій учив:
— Дякуй князеві нашому отроче. Милостивий він. Ох, милостивий князь Володимирко.
Вельми милостивий...
Глава четверта, з літа 1187
Cвітильник на вікні моїм не гасне, горить, як на березі маяк далековидний: "Сюди тримайте путь". І ладьї до берега приходять, і укоті кидають кормчі. Серед них тебе не бачу, Васильку-брате, і береги мої не гомонять сокирою твоєю голосною".
"Де корабель твій плаває, Васильку-брате, в яких морях, в яких краях? Прилинь до мене, брате, з незвіданості своєї далекої, з моря безвесельного, винирни з-під хвилі зрадливої, з-під землі добудься. Бо не вірю, щоб щез ти, як мреч уранішня; ти живеш у бервені кожному, тобою покладеному, живеш у листку різьбленому, живеш у городі новому і в храмі величному; це нічого, що города нарекли іменами князів, а храми твої дарували богам; це нічого, що сліди твої можні світа цього своїми іменами прикривають; це нічого, Васильку-брате, бо повіють вітри, і здують вони наметений пісок княжих слідів, і стоятимуть нащадки над нашими слідами глибокими, як над криницями".
Василько, син Нагрів, позирав з нудьгою на сокиру, вбиту вістрям у поріг колиби, без сокири не знав, до чого прикласти руки, що раптом стали вільними і непотрібними. До колиби не підступав, тепер сокира не була просто сокирою, вона стала оберегою, що пильнує Анну від чорних духів, і пильнує недаремно, бо Анна спить, мов скупана.
Це тішить Василька.
(Продовження на наступній сторінці)