Оце лише виповів Ярославові, інше ж затаїв, а того "іншого" цілий міх. Видоки з Перемишля, Коломиї, Теребовлі, з Ущиці на Пониззі доносять, що народ, чернь ратайська і голитьба галицьких городів хулять свого осподина за те, що зважився підняти меч на великого князя київського... що не жадає ходити сумирно побіч стремена Всеволодового, як і належить князеві на волості. Споконвіку, мовляв, повелося так на Русі, що молодші князі покірливі первопрестольному Києву. У Володимирка ж вселилася гординя, захланність ум замотеличила, мало йому вотчини — Перемишля і Галича, під свою руку взяв ще й землю Теребовельську... знову ж молодий князь Іван Ростиславич на волості Звенигородській сидить з ласки свого стрия Володимирка. Бог гнівається за це на князя, знаком його гніву є поразка галицьких полків під Звенигородом.
— Всеволод скарбницю твою на Звенигородській Оболоні вичерпав,— недоречно вставив Ярослав.
Аж потемнів князь Володимирко. Не любив згадок про Звенигород. Ще б пак! Не перший рік сидить на отчому столі, не на одному бранному полі заживав слави, торік теж мав надію, що допоможе святий Юрій
Змієборець. Після перемоги збирався сказати князеві київському:
— Брате, хочу землю Волинську. П-с-с...
Нікому заповітного жадання не розкривав, не здогадувалися про нього ні бояри, ні воєводи, лише печатник Остафій чув їх з княжих уст... чув і благословляв. Боярам же, відсилаючи Всеволоду хресну грамоту, на раді говорив:
— Всеволод, брат наш, Ізяслава Мстиславича, кров Мономахову, з Володимира на Волині прогнав, сина свого Святослава нам під бік посадив. Тривожуся яgt; що Ольговичі на Галич посягнуть. Хай буде брань.
Вдарили дзвони в землі Галицькій:
— Гей, князь кличе мужів на бранне поле!
І рушили під його корогву ратаї, рукомесні люди, дружини боярські.
Всеволод київський усю Русь проти Володимира спол-чив: узяв з собою брата Ігоря, сина Святослава, дружини Володимира Давидовича, Бориса і Гліба Володьковичів, Ростислава Глібовича, Вячеслава, Ізяслава та Ростислава Мстиславичів, ще й ляцького Владислава, князя краківського, прихопив до помочі.
Земля стогнала під кінськими копитами.
Хотів Всеволод одним помахом меча порахуватися з Володимирком.
Князь галицький з самої Серет-ріки, не приймаючи брані, відступав у глиб своєї землі. І вже тоді, коли був готовий вийняти меч, бо спереду мав річку Білку з багнистими берегами, яку ворог мусив би перебрести і потомити коней та пішців, з тилу галицький полк заслонився Гологорами, посередині становища на всяк випадок височів Звенигород... ото ж тоді упала на князя звістка, що старий Всеволод, далеко обійшовши багна, частиною свого полку сів галичанам иа плечі.
Упав духом князь Володимирко: ратне щастя на цей раз зрадило. Чернь, що нині хулить князя, вдарила в щити і заволала:
— Княже, ми сидимо тут, як у вовчій ямі, з усіх боків обступлені, а вої Всеволодові наших жон у Галичі візьмуть.
Кидав громи Володимирко:
— О зрадливе плем'я смердів, ви про своїх жон згадали і їхні теплі подоли, а про честь і славу свого осподина забули! А про те, що плід мого меча — єдине князівство Галицьке — може бути розсічене Всеволодом на три-чо-тири слабосильні волості, то й гадки не маєте? Печатник Остафій, як міг, глаїв княжий гнів:
— Ще нічого не втрачено, осподине. Носимо ж на плечах голови... Думаймо.
Володимирко не мав часу на довгі роздуми — київські полки перегородили щитами поле. Щілину між ними розшолопив: таємно послав до молодого Ігоря, брата Всеволодового, отця Остафія. Остафій сказав Ігореві:
— Княже, Всеволод старий, скоро бог забере його до себе і київський стіл спорожніє. Галич хотів би тебе бачити на великокняжому столі. І в цьому наша поміч буде.
Ха-ха, честолюбець Ігор таки потрапив на острогу, блиск київського стола затьмарив йому розум і він, на щастя, вмовив Всеволода припинити брань. Мусив тільки Володимирко дати Всеволодові чотирнадцять сотень гривен срібла та на додачу цілувати хрест на вірність:
— Віднині і повік не посягну мечем на Київ. Амінь... Це була чорна ганьба, ганьба покотилась Руссю, Володимирко тоді вперше відчув у грудях кольки.
Мудрий печатник Остафій мислив інакше:
— Ганьба — не смертельна рана, осподине. Перетерпимо. Присяга вимушена до нічого тебе не зобов'язує. Коли її зламаєш, як печать на винній амфорі, бог тобі простить. Головне, ти зберіг свій полк і землю. Всеволод навіть порубіжні Ушицю та Микулин повернув. Гуртуй силу.
"Я гуртую її потихо... і смердам безчестя свого під Звенигородом не прощаю. Спричинились до біди — хай платять збільшені податі, з голоду не видохнуть".
— Чи справедливо це? — молодий княжич перепинив Володимиркове ходіння по світлиці. — Я про податі думаю... Та й небезпечно, отче. Вчив мене Остафій: "Хочеш їсти мед — не понищи бджіл".
Князь Володимир, хоч часто впадав у гнів із-за дрібниць, на цей раз перервав синові сумніви лагідно:
— Диви, яйце курку вчить. Багато ти розумієшся на справедливості. Я не про себе печалюся, про всю землю думаю, про її силу. Це і є княжа справедливість.
"Батько теж, як і вуй Ратибор, — похнюпився княжич, — правду силою підпирає. Чому ж отці церкви в писаннях своїх говорять про справедливість вищу, божу, однакову для всіх? Невже й мені, коли сяду на отчий стіл, доведеться плекати справедливість княжу, мою, і більше нічию?"
— А тобі, сину, ось що скажу,— Володимирко жартівливо розклапатив отрокові довгу чуприну.— Речення мудрі з книг черпай, але до серця близько не бери. Тобі ж відомо, що і я книги читаю, але чиню у житті не по-книжному, а як потреба вимагає.
Князь Володимирко справді кохався в книгах. В його світлиці була "Пчела", що промовляла устами мудреців Платона, Арістотеля, Сироха, були також писання Івана Злотоуста, "Шестиднев" Василя Великого, повісті грецькі. Кожна з книг вартувала більше, ніж будь-яке господарство смерда.
Ярослав бачив книги не тільки в батьковій світлиці і по монастирях святих, книгу здибав теж у хоромах боярських та купецьких. Отець Остафій колись при Ярославові бідкався князеві, що з книг нечестивих люд заражається ворохобою.
Князь, підморгуючи синові, відповідав:
— Чи не ти, преподобний отче, казав Ярославу, що в книгах знаходимо мудрість і здержаність, що це ріки, котрі зволожують землю, що це жерело, яке напуває розум.
— Я мав на увазі, осподине, користь від книжок для дітей княжих і боярських,— відбивався печатник.— Простолюду не завжди безпечно давати в руки книгу, мудрість часом призводить до зла, бо хто багато знає, той многого жадає. Князі це повинні пам'ятати.
"Та цур мислям про шкоду від мудрих книг; смердові до книги — як від землі до неба. Смерд має орало — це його мудрість, іншої не треба..."— міркував Володимирко. Згодом Ярославу нагадав:
— Ну-ну, читай далі про Олександра.
Ярослав слухняно повів пальцем по рядках, читав: Олександр помер. Добрий писець гречин не знав або не побажав розтовмачити в книзі причину нагальної кончини царя, лише посіяв сумнів про трцтизну. Зате писець точно казав: той, якому ще вчора падало до ніг пів-світа, довго лежав без погребения. Цареві друзі-воєводи гризлися між собою за кістку влади... воєводи прославились на брані хоробрістю, але уми їх до думання не привчені, тому ніхто з них не відав, що завойоване Олександром трималося на вістрі меча, многоязична імперія ні для кого не була вітцівщиною.
Славен цар Олександр, пив шоломом воду з численних рік і морів. А шо зоставив по собі матері — Македонії? Лише сиріт по весях? Лише виплакані зіниці жон? Лише гробовища?
Володимирко забув про синове читання. Підпер долонями голову, руда борідка випнулась клинцем уперед.
"Що ж я залишу після смерті? — розмовляв князь з собою.— Ось умру я завтра і чи не схожа моя доля з долею великого Македонця? Бояри, що нині злизують пил з моїх чобіт, завтра покажуть на двері Ярославу, пошлють у Звенигород до Івана Ростиславича або впадуть перед Всеволодом київським та попросять: "Наш князь, слава богу, сконав. Насіння його ми прогнали. Дай нам осподина".
І все піде прахом... прахом стане те, чим жив я десятки років, знову в Галичі, Перемишлі, Звенигорода Теребовлі, а може, й в Ушиці постануть князівські столи. Такі столи — посміховисько для Русі, розор для землі, корита для кормления князів. Та що до цього боярам? Чим слабший, бідніший князь, тим сильніші вони, бо давно кріпко сидять на землі, не те що в давнину. І їх не обходить, що Галицька волость є порубіжжям, а тому повинна стриміти заборолом перед зазіханнями чужинецькими. Особливо забороло потрібно тепер, коли Київ слабне через міжусобиці.
У смертну годину він скаже боярам:
— Мужі мої лучшії, князя чужого у вотчину Ростисла-вичів не кличте, хай стіл мій перейде до сина, від сина — його синові. Тоді ви, і діти ваші, і діти ваших дітей у силу вберетесь, як мечник у лати. Нині на Русі велике лихо від того, що князів розплодилося, як жеребців у табуні, кожен чується на своєму столі гостем, а відомо, що гості не орють і не сіють, вони тільки жнуть.
(Продовження на наступній сторінці)