Княжий терем приголомшив метушнею, багатолюддям, блиском розкоші. Бояри, котрі зібралися в гридни-ці, перешіптувались між собою і кривим оком міряли градських мужів. Великий боярин Сірослав Сірослав и ч, той самий гордун, котрий вибудував на горі поблизу Дністра неприступне дворище, що розмірами своїми, високими заборолами і палатами схоже на князівське, навіть не приховував роздратування. Під кам'яним склепінням гридниці гримів його бас:
— Дивуюся вельми, братове, що князь наш заходить собі з племенем смердів.— Сірослав не остерігався прилюдно ган-ьбити князя, був визнаним ватажком галицьких бояр.
Старійшини братчин і купці чули, звичайно, боярську зневагу, атому никли і червоніли. Про людське око пильно розглядали на стінах стравниці мальовила: то лови на звіра, то полк у поході, то забави скоморохів.
Білою вороною поміж старостами почувався батько Чагр. Він й убрався не так, як інші. На мужах градських каптани з синього, зеленого та чорного фразького сукна, а "а Чагр* — кожушина гаптована черленою ниткою, під низом — довга до колін біла сорочка, на пазусі і вуставках мережана чорним хрестом. Старійшини поскрипують чобітьми, а Чагр явився на пир у нових шку-ряках. Невибаглива його одежина вичавлювала на губах градських мужів кислі посмішки: ото, мовляв, страхопуд...
Чагр нудився.
Цілу гривну дав би тому, хто б вивів його з-поміж пихатого боярства і своєї-таки рукомесної братії. Бач, скільки лою нажили на людській праці.
До стравниці в супроводі єпископа та печатника Остафія увійшов князь Володимирко. Старійшині", як трава під вітром, схилилися долі, князь привітав їх киакшв голови і подався у гридницю до бояр. У стравнтар зостався отець Остафій.
— Князь просить вас, мужі градські, за столи,— промовив печатник. Помітивши в гурті Чагра, помахом руки покликав до себе.
— Доброго сина зростив ти, Чагре. Наставник його, Радило, хвалить отрока. Росте з нього муж княжий,— говорив Остафій.
Чагр припав губами до сухої руки печатника.
— Вельми вдячний тобі, отче,— проказав схвильовано.— Видно, недаремно сиром'ятним паском учив отрока розуму, пішла наука на користь.
Пир, як заведено, почався молитвою. Єпископ благословив столи, що вгиналися під мисами й жбанами. Князь, піднявши вгору золотом оправлений ріг, наповнений вином, прорік урочисто:
— Першу чару п'ю за вас, діти мої: за вас, бояри,— мечі і списи мого стола. П'ю за тебе, єпископе, бо вимолюєш у бога щастя князеві і його землі. П'ю за вас, мужі градські, опору мою серед люду простого. Усім вам зичу многая літа, добра усякого. Бажаю вам нової коляди діждати у здравії і гараздах.
Кубки, чаші, корчаги злетіли над столами.
— Слава князеві нашому! — в один голос гукнули молодші дружинні бояри, котрі служили Володимиркові мечем і життям, його ж коштом одягалися і годувалися.
— Слава осподину нашому! — підтримали їх старійшини братчин. А з-поміж них найголосніше піяв Роман Ковач. Мав для цього причину: лише седмицю тому княжі воєводи дали завдаток і повеліли викувати сотні мечів і наконечників списів.
Не задурно, отже, гаяв тоненьким голоском Роман.
Вотчинні бояри — Сгроелав Сірослааич, син його молодий Коснятко, Жирослав Кормилич, Іван Халдеєвич, Ізбігнсв Іванович, воєвода Ратибор, Слов'ята Молибого-вич та інші лучшії мужі сиділи статечні, насуплені. Праг-ли вони розгадати, що означає дивне єднання князя з простолюдом. Чи не задумав хитрий Володимирко каверзу супроти них, можновладних, чи не назше це посяганням на юені права?
Сірославич пустився на вивідини. Посуну ж від себе недопити" иугар, нахилився до князя.
— Осподине, бояри вотчинні і дружинні хотіли б довідатися: чи не мислиш утяти нам честі, за один майже стіл посадивши з смердами?
Князь зрозумів боярина, зирнув на відчинені широкі двері стравниці й, поклавши долоню на волохату руку Сірослава, промовив стиха:
— Безпричинно, великий боярине, підозріваєш мене в лихому. Вже не один раз доводив тобі, всім боярам, що піклуюся про вас, яко оТець, дбаю про честь боярську і заможність. І те, що градських мужів сюди покликав, теж є свідченням, ішхдумаю про своє і ваше добро. Малі люди киплять, як смола в казані, душі у них дикі, мов у коней степових... градські мужі — мої вуздечки для черні. Печатник Остафій якраз і буде про це вести з ними мову. Відносно ж честі, Сірославичу,— князь прискалив око,— то чув я, що й ти з рукомесними й торговими людьми знаєшся, маючи з того хосен. Хіба не правда? — Володимирко натякнув, що вотчинник для примноження майна через посередників скуповує у рукомесників начиння різне і збуває його на торжках сторонських городів. Князь уколов боярина свідомо, Сірославич торгові свої ряди тримав у таємниці.— Та не подумай, — продовжував Володимирко,— що осуджую тебе. Ні, але й мені не заважай.
— Ох, видоки в тебе, як пси, винюхують найпотаємні-ше, — подобрів боярин.
Перші чари вина спустили з припонів язики і апетити. Виночерпії і кухарі наповнювали миси і жбани: пийте, гостьове княжі, веселіться — син божий народився.
Надвечір, коли засвітили свічі, стравниця і гридниця гуділи, як у борті бджоли: тут і там лунали здравниці та віншування, вибухали і гасли співанки, суперечки. Свічі моргали... гості потіли. Стольник Судислав подумки лаяв старійшин... мужі градські пили і не рахували: мой, а скільки-но коштує корчага угорського вина? Хай вартує й цілого вола, їм що до того.
В синьому диму свіч, у рожевому хмільному чаді метушився отець Остафій. Здавалось, не один сновигав печатник, а десять таких. І не турботами бояр, як нашіптував Сірославичу князь, печалився Володимирків прибічник. Одному старійшині обіцяв княжу щедрість, іншому — нові замовлення на мечі, стріли, кольчуги, луки, третіх Спокушував: Володимир, мовляв, збирається декого з них порівняти з боярами. Взамін же просить князь тримати свої братчини в залізних рукавицях, бо гадає податі збільшити, державна скарбниця порожня, нізащо меча викувати. Мужі градські повинні це зрозуміти. Ру-комесник або смерд без однієї куни не збідніє, а землі — поміч.
— І це все, мудрий печатнику? Так у чому річ? Ніби ми вороги князеві? Поможемо... хай князь чинить, що задумав.
Солодкі обіцянки, страви, пахуче вино дурманили голови. Чагра розбирала злість: дереводіл доглупався, що пир обернуто на брудний торжок. Князь грабунок біло-денний готує, кличе собі в помічники старійшин і манить їх, як голодних ослів віхтем сіна, боярськими гривнами. Осли тюпають за сінцем, один одного переганяє. І байдуже їм, що й без надурочних податей гірко живеться чорному людові.
Чагр спрагло вихилив корчагу і думав: утікай, Чагре, з ганебного ярмарку, вмий руки, як Пилат римський. Вмити? Хто ж у боронь візьме люд чорний? Хто? Я? Коби мені молодість, коби на шиї не було Мами й малої Настусі. Один раз на березі Золотої Бистриці я пробував зворохобитись і через те наново мусив у Галичі життя починати.
Хтось обняв його за плечі. Стрівся з допитливим поглядом печатника.
— Сумуєш, бачу, Чагре?
— Сумую? Та де...— відбріхувався дереводіл.— А взагалі, — стрепенувся, — маю журу... бо всіх купуєш, а мене обминаєш. Дереводіли теж князеві знадобляться. Ми могли б, наприклад, витесати тисячу домовин. Чи як гадаєш? Тисячу трун для княжої казни.
По лезі меча ступав старий дереводіл.
— Блудословиш, Чагре,— перестеріг печатник.— Добро забуваєш. Князь землю для дворища дав тобі в Галичі. Яна приголубив...
— Почекай, отче, не затикай мені губу. За доЬро княже подать плачу? Плачу... А роботи князеві запівдарма скільки переробив? Гори. І за Яна віддячусь. Та зрозумій, мудрий печатнику, не в мені одному суть. Я за інших... за убогих. Е, та що марно балакати.
— Говори-говори,— наполягав Остафій.— Мені цікаво.
— Якщо цікаво, то слухай: тужно мені на цьому пиру. Виджу, нове мотуззя князь для люду плете... і старійшин на поміч кличе.
— Хмільний єси, Чагре. Верзеш бозна-що.
— Може, і хмільний, бо добрий у князя мед,— погодився дереводіл.— Інакше не зважився б правду викладати. Що в тверезого на умі, те в хмільного на язику.
— Що ж на умі в тверезих?
— Нема дурних, отче, плескати язиком. І так... забагато... Коли ж забагато — довгі язики вкорочують.
— Присягаюся, що буду німий,— Остафій торкнувся нагрудного хреста.
— Ну, то слухай. Дереводіли киплять: мости лагодь безплатно, стіни градські поновлюй безплатно. Все уроки, уроки... В Галичі вдовиці по ратниках голодом синіють, доні їх на дністровій пристані тіло на ніч продають молодцям. Чим платитиме люд подвійну подать? — Чагр розпалився, виказував наболіле; бавився Чагр з вогнем, бо не вміють Володимиркові двораки, беручи приклад з князя, дотримувати роти.
Багато ще правди гіркої вибовкав би Чагр печатникові, коли б не перебили скоморохи. їх жменя була, а здавалося, що в хороми вкотилася сотня. Вчинився галас, сміх, бризнула весела музика — в гридниці звихрився вітер. А ось горбатий скоморох, що, певно, між своїми правував за старшого, підняв руку, його побратими збіглися в коло і злагодженим співом чарували слух. Далі показували смішні представлення: про те, як дівчата крізь шпа-ри в дверях підглядали отрока, що купався в мивниці, і про ловчих — невдах, яких обхитрила лисиця, і про угрина — купця, котрий продав смердові беззубу кобилицю.
Терем реготав.
(Продовження на наступній сторінці)