Князь ребром долоні витер обличчя, мовби змивав думки про смерть. Розправив плечі і тугіше переперезав че-рес. Що ж, казання передсмертне уклав красно, але боярства словом не врозумиш. Задумане здійсниться, коли його підперти мечами. Мечів у нього після Звенигорода обмаль, у дружині та полках гриднів, що города стережуть, всього кілька тисяч. Та й, правду кажучи, міць князева не в дружині, міць у воях. І то не в тих воях, що вчора тримали чепіги, а нині взяли в руки меч... вої від чепіг незамінимі в обороні рідної землі, вої каждодневні, яких би ратне рукомесло годувало, придатні для здійснення княжих задумів. На перший початок найняти б дві-три тисячі половців або сербів... Тоді князь міг би безтурботно сидіти на своєму столі, і міг би не лише про Погоринську волость, а й про цілу Волинь подумати. А там Дунай сниться...
Ех... Золота би... грошей... все в злото-срібло упирається... Тому мусять розкрити свої калити смерди та руко-месні люди, мусять, бо я так жадаю, а я не тільки їм князь, я їм отець і волостелин, усі вони мої. Старійшини братчин нині повинні це зрозуміти і тримати мою руку. Цього їм у майбутньому не забудеться, князь уміє брати, але вміє і давати. Може статися — лелійте надію,— що нинішні мужі градські завтра повісять на шиї боярські гривни. Все від князя залежить...
Володимирко повеселів.
— Велика наука, скажу я тобі, сину, княжити. Вчися... Двері відчинилися безшумно, і в світлицю, сіючи запах
ладану і м'яти, вступив печатник отець Остафій.
— Вітаю тебе осподине,— печатник схилив голову.— Мені казали: слабуєш...
— Минулося,— відмахнувся князь.
— Дякувать богові. В справах я до тебе, — і поклав на стіл дощини, облиті воском, на якому ритували письмена. Крутий лоб Остафія, обрамлений білим, як молоко, волоссям, шо спадало пасмами на плечі, брижився зморшками.
— Щось недобре? — занепокоївся князь. Ярослав, закривши книгу, подався до порога. Володимирко завернув:— Сиди й слухай. Не будеш літати мислями попід хмари, пізнаєш труд княжий.
Пальці печатника, жовті, сухі, ніби з воску кручені, торкнулися дощечок. Хвилину вагався: сказати чи пожаліти хворе серце князя. Врешті зважився:
— Твої люди донесли із Звенигорода, що Всеволод, великий князь київський, таємно слав боярина Петра Бориславича до Івана Ростиславича.
Князь позеленів, зуби зціпив. Очі — як ножі, гострі, прищурені.
— Лихе замишляє Всеволод, проти тебе підбурює Івана. Бориславич натякав: годі князеві Звенигородському ходити побіля стрийового стремена.
— А Йван, милий родич наш, що на це?
— Він начебто думати буде. У нього дружина мала. Боярин київський поміч обіцяв...
— Іван нічого 6 не надумав, коли 6 ти мене, отче, послухав,— різко перебив князь.
Отець Остафій перехрестився.
— Гріх брати на душу його смерть.
Князь беззвучно сміявся... одними зубами сміявся.
— Гріх, вчинений з волі свого осподина, прощається богом.
Ярослав волів би оглухнути, щоб не чути змовницької бесіди. Сполохано позирав на батька й Остафія. На нього ж не звертали уваги.
Печатник теребив пальцями важкий срібний хрест, що висів на грудях.
— Хто знає, кого після Іванової смерті посадить Всеволод на Звенигородський стіл. Ти забув, що на Русі старший князь — київський.
— Волость Звенигородська — моя дідизна. До того ж на землі Галицькій старший я,— припечатав Володимирко.— Схочу і завтра прожену Йвана із Звенигорода. Правитиме там Халдеєвич, посадний мій.
Отець Остафій підняв руку.
— О так. Але не квапся, княже. Швидке рішення — це ще не мудре рішення. Птах, у якого обрізані крила, далеко не літає.
Запанувала мовчанка. Князь зважував печатникові слова. Потім, заспокоївшись, спитав:
— То що порадиш чинити з Іваном?
— Пошлемо до нього посла з грамотою: "Пам'ятай, княже: Київ далеко, Галич — під боком. Мені стало відомо про твій ряд з Всеволодом. Покайся, поки я добрий..."
— Хіба поможе? — засумнівався князь.
— Принаймні налякаємо до часу. Далі буде видно.
— Не радуєш сьогодні новинами,— мовив князь, скосивши око на нову дощечку.
— Втіху, як солодкий плід, осподине, приберігаю на-послідок, щоб здобрити гірке. Ще послухай... і ти, княжичу, нагостри вуха. Волость наша повниться подіями великими і малими, нам належить їх знати, щоб добре похвалити, а зло покарати.
Ярослав слухав.
Десь смерди супроти боярина ворохобу вчинили; десь на дорозі коломийській таті обдерли, як липку, фразько-го купця; десь тіун на княжчині згинув від ножа ратая; десь на порубіжжі мала купа ляхів на весь напала; десь вірники запопадливо про свою калиту дбають, забувши про княжу...
"Де ж тут добро, а де — зло? — сушив голову Ярослав.— Зло, мабуть, те, яке батько велів покарати. Ось хоч би, наприклад, повелів накласти виру на весь, в якій заколото тіуна. А може, тіун, бувши поганою людиною, допік смердові до живого? Складно все це... не так, як у книгах. Книги повсякчас торочать: будь милосердним до ближнього свого. Бути ж милосердним — це значить, заплющити очі на душогубства, ворохобу, крадіж, змови. "Хочеш їздити на коні — спершу осідлай його" — говорив принагідно батько. Виходить, що княжити, це щодня сідлати дикого коня".
— І, нарешті, осподине, маю для тебе солодкий плід. Щоправда, він ще не дозрів, але... Лука з Вістової, що полював вівериць і кун на твоїх ловищах, перед святами вернувся з лісів. Хмільним будучи, хвалився на Підго-родді, що надибав у верхів'ях Золотої Бистриці солене жерело, — доповів печатник.
Князь стрепенувся.
Солене жерело? Це нові гривни, багато гривен.
— Пощо ж говориш, що плід не достиг? Печатник розвів руками.
— Бо ловчий пропав, як камінь у воду. Твої люди, осподине, розшукують його четвертий день. Зуміли, правда, вивідати, що востаннє бачили Луку з Лихварем.
— Накажи залізом припекти сина Чагрового.
— Марна справа. Той дасть язика собі відрізати, але не признається. Я послав бирича до нього, щоб прибув на пир твій...
— Лихваря на пир?
— Він не гірший і не ліпший від старійшин братчин: кожний заробляє на хліб, як може. Сина Чагрового варто приручити, скарбниця у нього, повідають, не менша твоєї. Якщо він володіє таємницею Луки з Вістової... то хай кладе на жерелах шопи і хай варить сіль. Матиме десятину.
Князь промовчав.
Сонце хилилося на сполудне, сніп проміння з вікна впав на отця Остафія. Ярослав мимоволі подумав, що старець з сивою бородою, видовженим сухим обличчям і схрещеними на грудях руками схожий на святого... святий кличе на пир Лихваря. Лихвар — чоловік підступний, ніякого гріха не боїться, про це всі в Галичі знають... і кличуть до князя на пир?
Але не сказав Ярослав цього ні батькові, ні печатникові.
IV
В сорочці народився Ян, другий після Люта відземок Нагрів. Інші роками, а то й десятиліттями б'ються, щоб здійснити свої задуми, а йому стезя випала щаслива.
Кажуть: "Бог помагає Я нові".
До божої приєдналася поміч старшого брата: Лют власноручно приніс на княжий двір гусла старенькі, правда, пообтовчені, але на диво голосні і, кликнувши з писчої палати Я на, шепнув на вухо:
— Не позабув, про що колись говорили? Зраділий Ян торкався струн і пригадував:
— Що повинен я небіжчика Влада при князеві заступити?
— Ото ж... Для цього й гусла роздобув.
— Стати княжим співцем нелегко,— посмутнів Ян.
— Хто ж каже, що легко? Але що заважає тобі жадати цього? Будеш мати мету... Важливо, щоб на тебе звернули увагу, щоб князь послухав твій спів. Ти зрозумів мене, брате? В тебе голова на місці, слова у пісні кладеш, як косарі покоси, рівно і розмашисто. Спробуй... Колись віддячишся братові.
Чи сподівався Ян, що скоро сповняться Лютові слова?
Вдень за роботою в писчій палаті і вечорами вишуку-вав-мугичив слова до пісні про похід Володимира Воло-даревича за Віслу.
Знав, з кого починати, яким ключем відмикати князеве серце.
Слова добирав звучні, мов із міді литі, шикував їх рядами, як шикують воєводи комонників.
Мав таки Ян талант, тліла в ньому іскра божа.
І пісня була складена. Тільки Ян таївся чомусь з нею перед писцями, і вдома перед батьком. Чи мав намір здивувати їх різьбленими словами і музикою бранною, похідною? А чи... чи соромився тієї пісні, яку створив не для насолоди духовної, а для грішного своєкористя?
Лютові одному відкрився, той слухав і потирав долоні:
-т На мене ти, Янчику, схожий. Беручкий. Виростуть з тебе люди. Ось шепну при нагоді печатнику Остафію, хай князеві тебе покаже.
І таки шепнув, бо третього дня коляди бирич покликав Чагрового сина в княжий терем.
"Господи, прихили Володимиркове серце до мене, я в боргу перед тобою не зостанусь".
Чагр, син Микули, потрапив на княжий пир випадково. Старійшина дереводілів Захарій слабував, тому попросив Чагра заступити його у Володимирковій стравниці.
Чагр каявся, іцо дав себе вмовити.
(Продовження на наступній сторінці)