І вона перший раз обвила його шию руками, притисла своє личко до його і почала палко цілувати його. Кров приплила Борисові до голови, затуманила його пам’ять. З цілою силою горячої любові він обняв сю чародійку-дівчину і серед поцілуїв та пестощів щезли всі сумніви, всі питання, всі обави, мов мряка на сонці.
— Роби зо мною що хочеш! — шептав він, ледве дух переводячи. — Я твій, навіки твій! Веди мене хоч по рожах, хоч по тернах, — усюди піду за тобою! Все віддам тобі, тіло і душу. Що буде, те й буде!
А вона, лагідно всміхаючись, слухала тих палких слів, хоч потроху вони й жахом її проймали.
— Ну, годі вже, годі, — сказала Густя. — Опам’ятайся, милий, пора нам іти. Там десь на нас чекають зо сніданням. На мене мамця сваритимуть, що задовго барилась, хоч лікарі мені казали щоранку в шпильковий ліс виходити. Розумієш? Ну, ходімо ж, але різними дорогами, ти обходь лісок отуди і приходь пізніше мене!
І з тими словами вона схопилась, ще раз гаряче поцілувала його в уста і побігла вниз лукою, а відтак, не Оглядаючись, щезла в лісовій гущавині на закруті стежки. Тільки срібний її голосок дзвенів, виводячи якусь веселу пісеньку, в котрій так і тремтіло та хвилювало розбурхане молоде чуття.
А Борис остався сам. Осліплений, оглушений усім пережитим, оп’янілий несподіваним і не зазнаним досі щастям, він не думав нічого, а тільки чув, як те щастя розпирало його грудь, задавлювало його серце. Тепер він справді не міг і не хотів думати про будуще. Що йому будуше? Що йому все на світі? За часину такого щастя можна все віддати, про все забути. Вона його любить, — от і все. Увесь кругозір його душі в тій хвилі аж почерез край заповнився тим чуттям, не лишаючи для нічого більше місця. Мовчки, тихою ступою пішов він другою стежкою вниз.
Звільна потекли тепер для Бориса і Густі нові, несказанно щасливі дні першої, чистої і непорочної, а проте гарячої і всеобіймаючої любові. Щодень вони уміли урвати часиночку, щоб незамітно, неспостережено бачитись денебудь на самоті, поговорити, націлуватись і наобніматись. Борис виливав перед Густею всю свою душу, свої надії і плани, своє прошле і будуще. Густя ж була якось дивно здержана. Про свою рідню говорила тільки загальними словами, а о собі не вміла нічого й сказати, крім своїх мрій та поглядів. Фактів з її прошлого, ані планів її будущого Борис не міг якось дізнатися. Правда, не в такім він був настрої, щоб уперто домагатись їх у неї. Густо-часто замість відповіді на питання в тім напрямі, він одержував палкі поцілуї або веселі жарти — і вдоволився ними.
Отак минув тиждень. Для Бориса сей тиждень був одним-одноцілим золотим сном. Тепер він не тільки нічого, крім Густі, не бачив і не чув, але нічого не бажав навіть, не боявся, не надіявся. Безвладно плив по пурпуровій хвилі, що серед солодких, упоюючих пестощів несла його невідомо куди. "Неси мене, хвиле! — говорило його серце,— неси, куди хочеш, чи до тихої щасливої пристані, чи на круту бистрину, на острі підводні скали! Я зазнав щастя, покуштував того меду, після котрого можна спокійно умерти, але жити спокійно в дотеперішній тісноті не можна".
У панства Трацьких частенько бували гості, ближчі і дальші дідичі, пани на однім селі або й на однім фільварку, лісничі камеральні або управителі великих дібр, з котрих кождий міг би був закупити і двох таких дрібних дідичів, але волів служити і обкрадати великі добра, ніж тратити на малих. Тоді в салонику Трацьких бувало весело і гутірно, дзвенів фортеп’ян, велись широкі розмови, пили каву і гербату, грали в карти. Борис звичайно не ходив
в таку пору до двора ані на обід, ані на вечерю, сидів в своїй офіцині і або слухав Тоньового балакання, або сам ходив по своїм тіснім покоїку з руками в кишенях і думав — не думав, а марив, снував якісь безконечні чарівні картини.
На хвильку, украдком впадала туди Густя, вони обмінювались кількома словами, палкими поглядами — і досить. Часом тільки його прошено до салону, коли в гостях було більше молодіжі і треба було когось чи для якої-небудь товариської забави, чи для танцю. Звичайна гірська шляхта не горда, тільки ограничена. Зато з приватними урядниками попадались і тямущі люди, німці, французи та бельгійці, і з ними не раз Борис заговорювався до пізньої ночі. В карти він не грав, то ж, скінчивши розмову, йшов до своєї офіцини і довго ще ходив по комнатці, вколисуючи свою уяву золотими снами.
— А у нас сьогодні цікавий гість, — сказала Густя, заглядаючи до дверей Борисової комнатки, — ану, вгадайте хто?
— Відки ж мені вгадати? — відказав він.
— Ваша колишня знакома, пані Міхонська! — сказала Густя і побігла.
Борис остовпів. Щось, мов різкий, холодний вітер, повіяло йому в лице. Серце забилось тривожно, немов віщувало якесь велике горе. Та женщина, котрої постать темною хмарою лежала на його минувшім, невже ж вона й тепер не являється на те тільки, щоб випхнути його з того золотого раю, в котрім він чується таким щасливим? Але за що ж? Що він їй винен? Та ба, Борис від першої своєї стрічі з нею виніс важке томляче почуття сліпої, елементарної сили, з якою у неї проявляється жіноча нам’єтність. Він і досі не перестав її боятися і для того рішився твердо — не показуватись їй на очі, щоб не накликати на свою голову біди.
— Вельможна пані просять пана до салону, — загомоніла в тій хвилі служниця, підхиляючи двері.
— От тобі й на! — скрикнув Борис і, не надумуючись довго, сказав: — Перепроси вельможну паню, що я не можу прийти.
— Вельможна пані конче просили, — сказала служниця і пішла. Що було робити Борисові? Він бачив, що тут годі викрутитись, і пішов.
— А, пан Борис! — сказала при його вході пані Міхонська, простягаючи до нього свою руку. Вона була ще в жалобній сукні, хоч її рум’яні лиця і палкі, на всі боки стріляючі очі зовсім якось не лицювали до тої жалоби.
Борис підійшов до неї і поцілував її простягнуту руку. Він почув, як під його устами рука її незамітно дрогнула.
— Слуга пані професорової, — сказав він. — Від пана Трацького довідався я, що пані ту поблизько живуть.
— І не були так добрі відвідати бідну вдову! — з якимсь лукавим смутком сказала пані Міхонська. — А воно таки зовсім недалеко, — через верх ідучи, ледве милька дороги буде. А мій небіжчик так дуже любив вас! Ні, ви невдячні, пане Борисе! Знають, пані, — обернулась вона до пані Трацької, — мій небіжчик любив його, як сина, і все було говорив мені: "Мільцю, той Борис — то моя одинока радість, то моя надія!" Ах, так, так!
І вона піднесла хусточку до очей, нібито обтираючи сльози, котрих там не було, а з-під тої хусточки боком зирнула на Бориса таким поглядом, що у нього аж мороз поза плечима пішов; йому пригадався її погляд з тої пам’ятної стрічі в кабінеті її покійного мужа.
— Що ж, ласкава пані, — сказав Борис, — я ту у панства Трацьких гість, і ніяково мені покидати одну гостину, а спішити до другої.
— О, я б нічого против того не мала, — сказала пані Трацька, мотнувши якось дивно головою.
— А бачите! — сказала пані Міхонська. — О, я знаю панство Трацьких, вони б вам, певно, не зборонили. Се тілько, видно, ви самі не хотіли! А, гарно, гарно! Так-то трактується давніх знакомих!
— Звиніть, ласкава пані, — сказав, кланяючись, Борис, — але я не вважав себе в праві...
— Е, що там право! У нас в горах всякий гість милий, бо всякий рідко являється. Вже ви говоріть, що хочете, а мого дому не минете. Запрошую вас до себе, та й годі!
Затремтів Борис якимсь поганим прочуттям. Ся коротка розмова з Міхонською в присутності одної тільки пані Трацької, котра тяжко чогось сопла і зиркала то по вікнах, то по дверях, втомила його, немовби оце весь день таскав каміння або рубав дрова. Холодний піт виступив на його чоло; найрадше він був би пішов геть з салону і покинув сю ненависну цокотуху, але годі було. Хоч з тяжким серцем, а треба було відбріхуватись.
— Ви надто добрі, надто ласкаві для мене, пані, — сказав він, — і я дуже вдячний вам за ваші запросини, але звиніть, що не можу їх приняти.
— А то чому не можете? — живо і якось дразненно підхопила пані Міхонська.
— План моєї вандрівки не позволяє мені так далеко збочувати з дороги. Впрочім, я й так уже, надуживаючи гостинності панства Трацьких, пробув ту довше, ніж би слід було. Пора додому поспішатись.
— Пусті вимівки, пусті вимівки! — говорила, махаючи рукою, пані Міхонська. — "План не позволяє", "додому вертатись", — пусте! До кінця вакацій ще пропасть часу, а коли хочете, то я своєю фірою відішлю вас додому.
Після холодного поту Бориса тепер кинуло в жар. Він почував таке, яке мусить почувати заєць, що щосили втікає перед хортами, а чує вже близько за собою їх завзяте сапання. По короткій боротьбі з собою він рішився взятись на спосіб, щоб тільки проволокти діло.
— Що ж, коли така пані воля і ласка, то я не смію не прийняти вашої гостинності.
— Значить, поїдемо разом, ще нині! — скрикнула Міхонська.
— Нині мені трудно буде.
— А то чому трудно? Хіба що панство Трацькі не пустять?
— О, ми не сміємо задержувати пана Бориса, — сказала пані Трацька, — противно...
— А, видите, панство Трацькі не задержують, — значить, чого ж вам?
Борис сидів, мов опущений в воду.
(Продовження на наступній сторінці)