— Немилосердні ви, пані, — мало що не скрикнув він, — допитуєтесь о те, що й самі знаєте, чого догадуєтесь, мусили догадатись від першої хвилі мого побуту під вашою стріхою! Невже ж ви не знаєте, що я вас люблю?
— Знаю, — тихо, похиливши лице, але спокійним і певним голосом сказала Густя.
— І невже ви думаєте, що мені вільно і можна віддатися тій любві, навіть думати о ній?
— Що ж, для чого ж би не вільно і не можна? Сього я не розумію.
— Хіба ж не бачите тисячних перепон, покладених перед моїми ногами віковою традицією і суспільними відносинами?
— Але чим же се все спиняти може ваші думи, ваше чуття?
— Тим, що згори робить їх ілюзійними, безплодними, марними, а затим і шкідливими. Хто зна, кілько часу мені прийшлось би стратити в зачарованім крузі, а за той час, може, я зробив би що-небудь доброго і корисного для людей.
— Ну, та й утилітарист же ви! — сказала не то з усміхом, не то з докором Густя. — Все б тілько користі, плоди та пожитки! А яка користь з ваших користів, який плід ваших усіх плодів, яка ціль ваших цілей? Жити, та й годі! А що ви зробите, коли сей зачарований сон буде якраз найкращою частиною цілого вашого життя? Коли ся ілюзія буде якраз найкращим плодом, який вам судилось зірвати? На кого тоді пожалуєтесь, що самохіть розвіяли ілюзію, знівечили плід?
Борис мимоволі зупинився і втопив в неї свої здивовані очі.
— Що се ви говорите, пані? — сказав він тремтячим від внутрішнього зрушення голосом. — Чую ваші слова і розумію їх, але значіння цілої вашої мови не можу порозуміти.
— Скажіть радше, що не хочете вірити тому, чого догадуєтесь.
— Як то? Невже ж би се могло бути правда? Невже ж би ви, ви, пані, мали...
— Я люблю вас, — сказала вона спокійно. — Хіба то що так страшного або дивного?
Борис стояв мов оголомшений, не зводячи з неї очей.
Вона стояла перед ним з лицем блідим спокійним похиленим вниз. Але коли по хвилі підняла очі вгору і зустрілася з його палаючим поглядом, то непоборима магнетична сила попхнула їх одне до одного. їх рамена сплелися, лиця запаленіли, уста зблизилися і злилися в гарячім першім чистім поцілунку. І затим, засоромлені, вони відскочили одно від одного, потупили очі і мовчали. Приязно глядів на той перший проблиск святого полум’я старий ліс, ласкаво шумів, обвівав молоді душі ніжними пестощами, освіжував груди запахущим холодненьким леготом. Крізь його узірчасті гілки де-не-де продиралося сонячне проміння і висіло вниз, мов золоті нитки, насновані на якусь дорогу і багату тканину.
Борис знов мовчки підійшов до Густі і взяв її руку. Рука була малесенька, ніжна, м’яка і тепла. Борис чув, як дрижала та рука, як тремтіли її мускули під сніжно-білою прозірчастою шкіркою. Несказанне чуття заповнювало його серце. Він не знав, що з ним діється, що робити, що говорити. Взявши Густю за руки, він повів її з собою на гору, на вершок, на те саме місце, де перед хвилею думав і повзяв таку рішучу постанову. Вийшовши на сонце, він разом почув себе якимсь вільним, легким, веселим, почув потребу говорити, оповідати, обнімати духом широкі горизонти, минуле й будуще, щоб тільки до безконечності розширити границі теперішнього, щоб теперішнім чарівним світлом облити все, куди тільки засягне те проміння.
— Знаєте, пані... Боже мій, чи думав я, чи снив я коли-небудь, що воно отак можливо?.. Знаєте, отсей момент пригадує мені... Давно, давно се було, літ тому з десять. Я йшов зо шкіл додому, не гостинцем, навправці через гори, через села та ліси. За одним селом, на підгір’ї зустрічаю двоє дітей. Маленькі, в одних тілько сороченятах, крайками оперезані, вітер розвіває їх біле, як льон волосся. Побрались за руки і йдуть стежкою під гору. А село вже далеко, не видно його за пригірком. "А куди ви, діти? — питаю їх. Не злякались мене. Старшенький хлопчик вів за руку молодшу сестричку. Він глянув на мене, махнув прутком та й каже: "Ідемо онтам, на цьольний вельх". — "А чого ж вам там треба? Адже далеко!" — кажу я. "Казали бабуся, сцьо там, за цьольним вельхом, конець світа, зелізні стовпи небо підпиляють. Соніцько на ніць ховається, а така лядна-лядна дівцьинка отволяє йому вольота. А вона до мене пльиходиля вноцьи і казаля: "Митлюню, пльийди по мене з Матльонкою, то я вам таких лядних ябльоцьок надаю!" От ми йдемо". Чи повірите, пані, в тій хвилі мені здається, що се ми ті діти і йдемо за отсим вершком шукати чогось такого, чого не дає дійсність, а тілько являє нам сон або творча уява.
— Хто знає,—сказала Густя. — Може й найдемо, коли б тілько зуміли шукати.
Вона не випручала свою руку і йшла поруч Бориса, доторкаючись до нього своєю сукнею, своїм раменом. Вкінці війшли на вершок і зупинилися, але ані одне не сміло перше піднести на другого очей.
— І що ж сталося з тими бідними дітьми? — запитала Густя.
— На щастя, я мав при собі пару гарних яблук, дав їм по одному і сказав: "Ідіть додому. Отсе тота дівчинка через мене передала вам ті яблучка, а приходити тепер не казала, бо її дома нема". І вони, врадувані, потюпали назад у село.
— От бачите, — радісно сказала Густя, — і ви ще не такий страшний реаліст. Дітська поезія і вас на хвилю зробила поетом. І що ж ви властиво зробили? Ви піддержали у тих дітей їх чудову ілюзію, але нею таки і вдоволили, ущасливили їх.
Вона підвела на нього очі, і знов невидима сила поперла їх одно к одному.
— Моя! моя! Густочко, зірочко! — шептав задихаючись Борис. — Боже мій! Що зо мною діється? Чи се ява, чи сон? Коли сон, так дай мені не пробуджуватись більше!
І він, нетямний, оп’янілий, цілував уста, личко, очі, чоло і руки Густині, раз німіючи з розкоші, то знов розливаючи цілі потоки пещених слів, оповідань з свого життя, голосних мрій, пересипаних поцілуями.
Вони посідали на траві, близесенько одно коло одного. Густя з виразом задуми гляділа десь далеко понад верхи гір, немов здоганяла оком ті дрібнесенькі срібні хмарки, що раз виринали з глибокої синяви неба, то знов тонули в ній. Здавалось, що вона забувала о всім, що її окружало, потонула і розплилась в теперішності, а з усеї її істоти оставсь тільки один порив у якусь темно-синю незглибиму далечінь.
— Чом я не та хмарка? — сказала вона. — Винирнула б собі з бездонної бездни, полюбувалась би сонцем, блакитом, погуляла б з буйним вітром і знов би розплилась, потонула б і сліду б не покинула!
— Невже се так приємно — щезнути і сліду ніякого по собі не покинути? — сказав задумчиво Борис.
— Я не знаю, — сказала Густя, — але мені здається, що таки приємно. Подумай лишень, що всякий слід — се свого рода пляма на чистій лазурі, всякий містить в собі хоч яку-небудь часточку земного бруду. І пощо? Знаєш, яка була моя найлюбіша забавка до самого недавнього часу? Сидіти над рікою, пускати з її хвилями дрібні палички та трісочки і глядіти відтак, як вони прудко, мов привид сонний, перепливають по чистій хвилі і ані слідочку по собі не лишають. Тілько тінь їх мигне, і більш нічого не стало. Отак і я рада б переплисти, перемигнути через життя, тихесенько, прудко, безслідно! Бог його зна, може се й грішно, але що ж я тому винна, коли воно так?
— Ні, Густочко, — сказав Борис, — се не гріх, а просто психологічне явище, звичайне в певній добі розвою нашого організму. У кождого чоловіка приходить така доба неозначених бажань, золотих і надзвичайно ярких мрій, раптових вибухів чуття. Але життя згладжує звільна ті вискоки, регулює той ручій і з розжареного, прискаючого металу виковує або пожиточний для людськості знаряд, або невдалий пшик.
— Але не забувай о тім, що є й такі метали, з котрих ніякого пшика не викуєш. Кинь його на воду, а він тобі полум’ям займеться і під руками згорить. Знаєш, любий мій, мені все здавалося, що ті люди найщасливіші, що вмирають замолоду, в цвіті віку і сили. Як гаряче бажала я не раз умерти молодою! Особливо літом, під час бурі, ціла суть моя починає якось розкішно тремтіти, проймається якимсь тривожним і заразом радісним прочуттям. Мені снилося не раз, що отак серед живої розмови, серед... серед любощів і поцілуїв простягається з неба золота нитка прямо в мою грудь, — без грохоту, без болю, без дрогнення я паду нежива.
— Все то само, Густочко, все то само! Бажання любові, бажання порівно душі і тіла — воно, немов той Протей, перекидається у всякі явища, в тисячні форми, не раз найсуперечніші з собою. Але тепер, люба моя, тепер, коли ти любиш, тепер воно повинно бути інакше. Адже ж ти любиш, правда?
— Правда.
— Мене любиш?
— Тебе.
— І будеш любити? Будеш мені вірною? Зможеш ураз зо мною...
Густя своєю ручкою закрила йому уста.
— Незносний! Ненаситець! Мало тобі сеї хвилі? Чуєшся щасливим, чи ні?
— Густочко! Як можеш про се питати?
— А коли чуєшся щасливим, то пощо покидати те, що у тебе перед очима, а забігати в будущину? Хіба ти знаєш, хіба я знаю, що криється за темною заслоною? Зверху вона помальована рожами та пишними квітами, але хто його знає, що поза нею криється?
— Що ж, Густочко, — сказав Борис, — гріх би мені був любити і не подумати наперед о тім, як забезпечити собі тоту любов, забезпечити своє і твоє щастя.
— Хіба ж ти в силі забезпечити його, бідний мій? Ні, покинь такі думи! Люби, доки любиться, а там побачимо, що буде.
(Продовження на наступній сторінці)