— Ні, дарма! Вона гарна дівчина, з характером і з думкою, з сильною волею і з характером. З усього видно, що добрий, щирий метал, а такого металу ржа не їсть, і життя його не легко псує. А хоч часом він і в форму не найкращу вилитий, то можна його і в кращу перелити, і не жаль собі притім труду завдати. Ні, се така дівчина, що стоїть нею занятися.
Порішивши се питання, Борис аж зітхнув легше. Був момент, коли він сам боявся суду свого власного розуму, коли серце його тремтіло зо страху, щоб розум не захотів немилосердно розбити його ідола і розвіяти тої пишної картини щастя та любощів, яку снувала його палаюча уява.
— Але чи стоїть же, чи годиться мені нею займатись? — питав він дальше сам себе і зразу аж усміхнувся, немовбито відповідь на се питання така легка і близька, що доволі тільки руку простягнути, і ось вона тобі й є. Але по короткім розмислі чоло його наморщилось і уста міцно стиснулися. Йому пригадалось усе те, над чим від двох літ працювала його думка і його серце, пригадались плани тихої, благодатної праці для добра люду, як то він однокінкою, у луб’янім візочку їздить від села до села, несучи лікарську поміч недужим, навчаючи селян усьому доброму, рятуючи бідних грішми, темних порадою, опущених щирим привітом. Чи схоче ж вона поділяти з ним таке життя? Чи зрозуміє потребу і розумність такого життя? Чи в такому жизненному програмі знайдеться і для неї місце, знайдеться робота, щоб вона не чула себе лишньою, а то ще й завадою? Борис чув, як голова його напруго заболіла, — він не міг серед такого життя найти для Густі місця. Що вона буде робити? Чим прожене вбиваючу нуду, яка обхапує всякого неробучого чоловіка, засудженого на те, щоб жити вкупі з невсипущим робітником? Ні, ні, таке життя — то була б для неї смерть, зразу моральна, а там і фізична. Вона билась би, як птиця в кліті, і або всохла б з туги, або зненавиділа б мене в першім місяці!
Оті думи важко пригнітили його. Він схилив голову, підпер її долонями і мовчав. Дві важкі сльози закрутились в його очах і назад щезли. Біль був надто острий, щоб міг вилитись слізьми.
— Значить, не мені про неї думати! — сумно сказав він. — Не мені про неї марити! Попадеться вона якомусь шляхтичеві, що буде любити її нарівні з своїми кіньми та собаками, що буде говорити з нею о політиці після "Czas’y", о сусідських сплетнях і скандалах після власного досвіду, що водитиме знакомство з усіми околичними гербовими картярами та марнотратниками, що сіктиме райтпайчами і обдиратиме хлопів, так як і її братчик. І яка буде за ним її доля? Та бог з нею. Нехай буде, яка хоче! Що мені до того?
І раз попхнута в такім напрямі болюща думка йшла дальше й дальше без упину. — Та й дурень же я! — думалось йому. — Сліпий, невидющий дурень, що міг хоч на хвилю допускати можність того, щоб вона сталась моєю! Та хіба ж ти, сліпороде, не бачиш, серед якої сім’ї вона виросла, якими традиціями викормлена! Нехай і так, що тепер вона м’який віск, що могла б переробитись, але все-таки подумай, скілько то полови та хопти насіяно від дитинства в те серце, в ту прекрасну голову! А її мати, її брат! Та вони радше б на кусні дали б порубатись, ніж дозволити на те, щоб вона стала жінкою хлопа, хлопського лікаря! Ну, та й опутала ж мене лиха година та нещаслива! І чого було мені йти сюди, зачим було сидіти так довго в тім домі, де мене погорджують, ненавидять або ласкаво толерують? Ну, просто якась нечиста сила відняла мені пам’ять, обснувала мене нерозривною сіттю глупих мрій, якимсь упоюючим туманом, під котрим прудко сходять і буяють отакі нібито гарні, а отруйні квітки, як отся моя любов!
І знов похилилась його голова. Помимо всеї натуги і напущеного на себе гніву серце взяло своє, мрії крадькома полинули вниз, до тої хати, де вона так тихо, так нечутно не то ходить, не то плавле, де ясніє її личко замість місяця, де дише її грудь і дзвенять її слова.
— Сон та й годі! — протестувала думка. — Казка, міф про бліду квітку лотосу, що зачаровує всякого, хто до неї прикоснувся, — і мусить він ненастанно вертатись до неї, не поможуть ніякі пориви, ніякі перемоги над собою самим, не поможе голос друга, просьба матері ані ридання сестри. Ось тобі, реальний медику, сила поезії! Недарма ж то поезія, Тоньові вірші завели мене сюди. Не думав я, щоб та його писана поезія так швидко змінилась для мене в живу, могучу, непобориму силу! А вона ось і є. І знаєш, що вона сон, ілюзія, луда, а серце не може від неї відірватися, мечеться і тріпочеться і просить чогось, чого ніколи осягнути не повинно!
— Та ні! — скрикнув він, зриваючись з міцною постановою. — Годі бабитись, годі, як дитя за метеликом, ганятись за власними привидами! Буде й того, що було, а тепер годі. На мене чекає діло, робота! Ще нині треба вирватись відсіля, покинути сю хату, спішити далі в свою путь!
І, не гаючись довше, хапаючись та кваплячись, немов утікаючи від дальших мислей і мрій, Борис побіг вниз до лісу, до села. Він не глядів уже на окруження, на гори, ліси і полонини. Йому було якось так важко і жалко, немов разом уся природа зарізана, конаюча впала перед його ногами і стратила всю свою красу і понадність.
Нараз зупинився, німий, недвижний. Очі впер в лісову гущавину, ухом ловив якісь звуки, легесенькі, ледве чутні, мовби мушка бриніла десь в повітрі, недвижно зависши над квіткою. Голос ставав чимраз чутніший і чутніший, протягався, міцнів, лився рівно і мелодійно, мой звук натягнутої шовкової струни. Борисове серце забилось живіше, лице запалало, руки стисли грудь, ноги відмовили послуху.
Мов скаменілий, стояв він на місці і слухав. Його напружене ухо розрізнювало мелодію, просту, жалібну мелодію руської народної пісні, далі розрізнило й слова:
Де ж ти, милий, пробуваєш,
Що за мене забуваєш?
Пробуваю край Дунаю, ?
Не раз тебе споминаю...
Коби човен та й весельце,
Ночував би-м в тебе, серце;
Та ні човна, ні порома,
Ночувати мушу дома!
Що сталося з Борисом? Яка незглибима, чародійська сила обхопила його могучими руками, понесла його душу, як буря пилиночку, гойдаючи її та пестячи, мов дитя, на хвилях сього голосу не спокійній, а живій течії сеї пісні? Ох, він пізнав той голос, той чистий срібний, трохи горляний голос, котрий будив в його серці найкращі, найлюбіші акорди. Але щоб той голос та руську мужицьку пісню співав? Ні, сьому думка його не хотіла дати віри! І ще й як співав! З яким чуттям, з якою силою виразу, з якою поражаючою простотою і ревністю! Тепер він і не силувався вже зламати чари, що обняли його, прорвати сіть, котрою обплутала його доля. Він слухав дальше. А пісня по короткім перестанку йшла до кінця, голос тремтів таємною жагою, якимсь тужливим, палким бажанням, а джерело того голосу чинилось чимраз ближче і ближче.
Ой, піду я лісом, бором,
Стану собі під явором.
Край явора є ставочок,
Там плаває шість качечок:
Одна другу припливає,
Кожда свою пару має,
Лиш я, бідна, все думаю,
Що я пари...
На половині послідньої зворотки чудовий голос урвався. Густя вийшла з гущавини і побачила Бориса. Він побачив її кількома хвилями швидше; крізь зелене смерекове гілля забіліла її біла сукня, мов пластинки блискучого снігу, а затим і сама вона виринула з півсумерку на світло зеленої поляни, мов якесь закляте, сонне явище. Борис не почував у собі сили піти насупротив неї і повітати її.
І вона трохи змішалась. Вона була сама і не надіялась застати тут нікого, бо ще таки було рано, дома у них всі ще спали.
Вкінці Борис стямився трохи, підійшов до неї і повітав її.
— Не думала я, що ви такий ранній птах, — сказала Густя. — Не надіялась застати вас тут.
— Але я не думав і не надіявся, що ви вмієте так чудово співати і ще таких чудових, чисто народних пісень, — сказав Борис.
— Що ж, ви, може, поремствуєте на мене, — сказала, злосливо всміхаючись, Густя, — за те, що я, польська патріотка, смію переймати і співати руські, хлопські пісні. Що ж, даруйте, я досі вважала їх так само своїми, як наші краков’яки, тілько що ті кращі, глибше до серця промовляють, більше відповідають моїй натурі, мойому настроєві.
— Значить, у вас натура більш руська, ніж польська,— радісно якось сказав Борис. — А вже те чуття, та простота і ревність, з якою ви відспівали отсю пісню, — се вже прямо виплив теплого... гарячого чуття. Сего ані вивчиш, ані наздогад не вдаси.
Густя злегка добродушно всміхалась.
— Ви багато мусили читати рецензій театральних та оперових, — сказала вона, — а то з мого невмілого цвіркотання зробили бог зна яку соловієву пісню.
— Ех, пані, — сказав якось сумно Борис, ідучи поруч неї назад горі стежкою, — що значить соловієва пісня, а що цвіркотання? Чи штучність композиції, сила або чистота голосу, слова пісні становлять усе? Бувають хвилі, коли соловієва пісня надоїсть мені до живого, а бувають і такі хвилі, коли цвіркотання, нехай і таке цвіркотання, яким ви назвали свій спів, може...
— Що може? — цікаво запитала Густя.
— Може до глибини прошибнути, проняти, навіки заполонити серце чоловіка.
Густя зблідла і затремтіла. Борис ішов обіч неї, потупивши очі, і мовчав.
— Можності не перечу, — сказала вкінці Густя, — але від можності, до дійсності, звичайно, дуже ще далеко.
— Як я бажав би, щоб було далеко, — зітхаючи, сказав Борис, — та що ж, пропало!
— Як то пропало?
(Продовження на наступній сторінці)