«Геній» Іван Франко

Читати онлайн оповідання Івана Франка «Геній»

A- A+ A A1 A2 A3

Пан Ґустав Трацький, найстарший син пана Станіслава Трацького, дідича гірського села Н., був зовсім своєрідна і немаловажна фіґура в тій шляхотській родинї. Батько його посідав колись значні добра в Конґресівці, але вмішавши ся в повстанє 1863 року, мусів опісля еміґрувати і стратив усе. Тілько спадок, котрий по кількох роках діста­ла його жінка, виратував його від крайньої бідности і дав йому можність закупити отсе невеличке сільце в горах східної Галичини. Ґустав Трацький, уроджений кілька літ перед повстанєм, зазнав іще і заховав у памяти крихту того пишного та щасли­вого панського житя, яке йшло перед увільненєм мужиків із кріпацтва і перед тою руїною, яку на його батька навело повстанє. Контраст того без­журного а так достатного житя з пізнішим еміґраційним бідованєм та циганським кочованнєм з города в город глубоко врізав ся в його молоду душу і породив у ній вчасно незгладжену ненависть до всего того, що було причиною тої поганої пере­міни: до всяких повстань, революцій, бунтів не тілько в обрубі політики, але і в обрубі думки, чутя та дісціпліни, до волї хлопської і до самих хло­пів. Гордий арістократізм та реліґійна біґотерія матери скріпляли сей напрям його думок, даючи йому дві віковічні і тверді підвалини: традіцію родову і традіцію реліґійну. Батько за вічними клопо­тами, біганиною, конспіраціями, а опісля в Галичині за господарськими гризотами при першім упорядкованю ново набутої посілости мало міг мати впли­ву на склад його думок.

Мало що доброго дала йому й школа. Вчасно заправлений отрутою заздрости та ненависти ум показував ся надзвичайно тупим та непонятливим до науки. Упімненя та кари, які накладали на нього вчителі за слабі поступи в науці та за погане поводженє зі співучениками, особливо з хлопськими та жидівськими синами, не поправляли, не лагодили але ще тілько гірше роздразнювали його. З тяж­кою бідою, висиджуючи мало що не в кождій клясі по два роки, переходячи з ґімназії до ґімназії, про­гонюваний то за пакости роблені учителям, то за прилюдні скандали в роді биття вікон Жидам, розвалювання жидівських кучок і и., Ґустав нарешті скінчив ґімназію, потративши на неї цілих чотирнацять літ. І на університеті з разу йому йшло не ліпше. Зараз першого року він наробив скандалу на якімось вечерку і за те видержав два поєдинки, з котрих сам вийшов ціло, розтявши одному противникови лице від рота до вуха, а другому відрубавши вухо. За те з екзаменами не так легка була справа, і от ледви по семи літах універсітетського житя, котре багато коштувало батька і значно підірвало його фінанси, Ґустав вернув до дому, поробивши всі дер­жавні екзамени і два ріґороза і виєднавши собі протекцію, через котру йому обіцяно з початком вересня приняти його до намісництва з платою на разі 500 ґульд. річно і з надією, що плата ся по році служби підвищена буде до 800 ґульд.

Аж тепер, по осягненню тої ціли, почув Ґустав, що змора заздрости, котра доси гнітила його, нараз, звалила ся з його грудий, — аж тепер, коли десятки і сотні далеко здібніших товаришів позавиділи йому. Многі з тих, що кількома роками випередили його в науках, summa cum laude ви­держали екзамени і поробили докторати, бідували тепер як безплатні практиканти судові, голодні кандідати адвокатські та нотаріяльні, або як практиканти при скарбовій дірекції, дожидаючи якої-такої плати, мов у моря погоди. А він, по­горджений усіми "слабеуш", зненавиджений за гор­дість та нетовариське поступованє, таки всіх їх пе­регнав! Його амбіція, котра доси не мала куди роз­вернути ся і що крок дізнавала гірких принижень, тепер побачила перед собою рівне, відкрите поле карієри. За рік конціпіст намісництва, за пять літ комісар при старостві, а за десять літ староста — отсе перші кроки, котрі він назначив собі. А там, далі — обставини покажуть, куди прямувати. Коли тільки ті перші кроки зроблені будуть основно і певно, то ніщо сумніватися, будущина його забезпечена.

В почуваню тої блискучої будущини пан Ґу­став і дома виступив зовсїм не так, як виступав доси. То звичайно понурий, забурмошений ходив по покоях, не любив ні з ким заходити в розмову, не говорив, а тільки немов огризав ся, і хоч глядів на всі господарські та. домашні забіги родичів з якимось гордим милосердєм, але не мішав ся ні в які діла, не накидувався нікому зі своєю волею. Мабуть чув, що в тім господарстві, підточуванім невянучим дефіцітом, мов біблійна диня червяком, його власна особа грає ролю трохи що не того са­мого червяка. Але тепер инше діло. Тепер він міг виступити як повноправний пан, як самостійна економічна сила, коли не висша батьківської, то певно нічим її не низша.

— Прошу тата, — сказав він до батька зараз кілька день по своїм приїзді, — я би хотів виробити собі понятє про стан наших інтересів. Знають тато, вступаю до намісництва, то може міг би я де — чим допомогти до їх поправи. А впрочім. добре впорядковані родинні інтереси там більше ніж де — перша підстава карієри.

Старий Трацький видивив ся на нього з під своїх насуплених бров і випустив із рота такий клуб тютюнового диму, що з цілої його голови тільки й всего стало видно, що шпаковатий, гребенем у гору настобурчений чуб.

— Про стан наших інтересів?—сказав він,—Що ж, виробляй собі, як хочеш!

— Але може б тато були ласкаві показати мені книжки, рахунки?

— Книжки? Рахунки? Ніяких книжок ані рахунків у мене нема, хиба тілько рахунки тих гроший, що посилав тобі та братам твоїм.

— І то треба переглянути,, — сказав з незрушеним спокоєм Ґустав, — але я думав про книжки та рахунки з ведення господарства.

— Ніяких таких книжок ані рахунків у мене нема.

— Нема? А як же тато господарство ведуть?

— Так веду, як умію. Що зробимо, те й зробле­не; що кому треба заплатити, плачу; що продати, продаю сам, не оциганить мене ніхто. Ну, а видат­ків крім на вас та на сплату процентів у мене, як знаєш, дуже мало. Ніщо й рахувати.

— Але ж татку, то половина руїни — не вести рахунків. От татко кажуть щось про довги. Що се за довги? У кого затягнені ? На який процент ? Як стоять сплати? Адже се все доконечно треба знати і наперед з кождим крейцаром обчислити ся, коли тато не хочуть піти з торбами, заки ще ми будемо могли вам допомогти.

— Спасибі тобі за добру волю, — сказав гнівно пан Трацький, — але я маю в Бозі надію, що твоєї помочи потребувути не буду. Проживу й без неї, як і доси жив! Колиб тілько ти перестав під­сисати мене, то вже я сам дав би собі раду.

— Прошу тата, най тато не гнівають ся, — ска­зав з високим, крихіточку навіть згірдним спокоєм Ґустав. — Прошу тямити, що тут діло йде не лиш о татову особу, але також о маму і о сестру. Нехай тато не забувають, що вона ще панна, що її треба видати замуж, по змозі добре видати! А чень же тато признають, що я, як найстарший син, а те­пер уже не тілько повнолітний, але й повноправний (Ґуставови як раз минуло 29 літ), маю право вглянути в наші родині дїла, поінтересувати ся ни­ми і заняти ся по змозі їх направою. Я не перечу, що доси я був татови тягаром, великим тягаром, і не забуду ніколи, як багато я татови винен подяки за те, що ви так терпливо і з таким самовідреченєм несли той тягар (при тім він поцілував батька в руку), але від нині все мусить піти инакше!

Пан Трацький дивував ся, слухаючи сеї рації. Він нїколи не надїяв ся по Ґуставі такої енерґії і такої холодної видержки. Як чоловік слабого ха­рактеру, склонний радше до хвилевих поривів енер­ґії під впливом розбудженого чуття, ніж до видер­жаної, сістематичної з гори обдуманої роботи, він легко улягав усякому проявови енерґічної волї. То й тепер не змагав ся, віддав синови ключі до бюр­ка, що було заразом і касою, і сказав:

— Ну, що ж, я не бороню! На ключі; там у верхній шуфляді бюрка маєш усі папери, контракти, квіти, рецепіси, інвентарі, — роздивляй ся в них. кільки хочеш. А в низу готівка, книжочки податкові і банкові. Побачимо, що ти з усего того зробиш.;

Ґустав узяв ключі, не зважаючи на той виразний докір, який тремтів у батьковім голосі, пішов до кабінету і заперся в нім. Старий довгий час сидів на ґанку, пакаючи люльку та дивлячи ся на противлежачі двері кабінету, що заперли ся за Ґуставом. Він думав з разу, чи не домагає ся син від нього таким аллєґоричним способом гроший і майже надіявся, що Ґустав переконавшися, що в бюрку всеї каси є тільки 150 ґульденів, зараз же вийде назад із кабінету. Але він помилив ся. Минула годи­на, ба й друга, — Ґустав не виходив. У кабінеті було тихо. Покликали до кави. Трацький тихо вийшов до кабінету. Ґустав сидів при столику і пи­сав. Батько підійшов до нього і заглянув через плечі; перед Ґуставом лежав цілий аркуш покритий цифрами, — обік поскладані в купки і упорядковані лежали ріжні свистки, квіти, помяті й пошарпані контракти, рецепіси і довжні записи, банкові упімненя і податкові аркушики. Щось немов стид, а немов острах переняло пана Трацького на вид тих паперів, німих а незбитих свідків його хаотичного та безладного господарювання.

— Ну, що сину? — спитав батько.

Ґустав не відповідав, муркотячи під носом цифри, котрі то додавав, то відтягав.

— Виходить лад? — ще раз спитав батько.

— Прошу тата не перешкаджати, — коротко від­казав Ґустав і муркотів дальше.

— Але до кави кличуть, покинь! — сказав бать­ко. — Опісля дорахуєш.

Густав не від разу покинув, але попереду звів якусь чималу суму.

(Продовження на наступній сторінці)