— "От коби-то, — подумав собі Іван, — заким я прийду на місце, моя сокира була така мудра і сама дров нарубала, а господар щоби збожеволів та з возом по ті дрова сюди виїхав, — отсе було б гарно".
В тій хвилі Іван почув справді в лісі страшенний стукіт та траскіт, немовби сто сокир нараз пустилися рубати сухе галуззя. Майже рівночасно почув також туркіт і бренькіт воза, що їхав по нерівній лісовій доріжці. Поки дійшов до свойого місця, вже господар кінчив накладати на віз суха гілляки. Набір був величезний, і господар дуже вдоволений.
— Добре ти зробив, небоже, — мовив він до Івана, — що ти так розпорядився. Тільки що ми скінчили в полі свою роботу, коли отсе прибіг той хлопчик, що ти його післав. "Нанашку, — каже, — казав Іван, щоб ви зараз їхали до лісу. Він дров наладив гук, а лісничий по обіді поїхав до міста і через помилку лишив рогачку отворену". Ну, але ж ти, небоже, мусив звиватися, коли ти за півгодини здужав назбирати і нарубати таку величезну купу сухарини. Таж сього б іншим разом і два хлопи за цілий день не, наладили! Я й не думав ніколи, що ти такий робітник. Знаєш, сих дров нам вистарчить до самої глухої осені.
Іван слухав сеї похвали, і хоч їй не дивувався, бо знав, як воно все склалося, то все-таки робилося йому якось трохи встидно. Тому-то кинувся допомагати господареві складати дрова на віз, але де там! Все, чого тільки доторкнувся, летіло і рвалося йому з рук і укладалося само на те місце, де було треба, укладалося далеко ліпше і щільніше, ніж би се зумів був зробити сам Іван. Хотів бодай допомогти господареві обв’язати наладований віз залізним ланцюгом, щоби набір добре держався, але й ланцюга не міг дотулитися — той тільки мигнув, дзоркнув, віз затріщав і вже був обв’язаний і обтягнений так, немовби його тягло десять хлопів. Віз був готовий. Господар уже запрягав коні. Рушили.
— Ой, Іване, — скрикнув переляканий господар, глипнувши збоку на величезну фіру дерева, супроти котрої мізерні хлопські коненята виглядали достоту, мов миші, — що ж се ми наробили! Такого тягару ми й з місця не рушимо. Попсуємо коні! Де ж вони зможуть дотягти такий величезний тягар, та й ще горі горбом!
— Ей, не бійтеся! — сказав Іван. — Порятуємо їх, якось-то піде.
І, приступивши до воза, він узявся рукою за люшню. Коні, що перед тим ледве з місця рушити могли фіру, тепер пішли зовсім свобідно і вільно, немовби з порожнім возом.
— Ну, робітник з тебе, Іване, — сказав радісно, господар, коли в кілька хвиль по приїзді, додому дрова були не тільки поскидані з воза, але також порубані, полупані і поскладані на купу під шопою. Перший раз від нетямного часу господар закликав наймита до комори і почастував його горілкою, пшеничним хлібом і сиром.
VIII
Слава Івана як "пречудного" робітника швидко розійшлася по всьому селу. Особливо господарі, від котрого Іван донедавна не чув ніколи доброго слова, тепер трубив о нім на всі боки мов нанятий..
— Що там за сила! Що за проворність! Ні, такого робітника я ще не бачив, як жию. І все сам!
— Та що, нема чому дивуватися — жартували багачі. — Такий лінюх через тількі літа зашанував свою силу, то й має її. Цікава річ лишень, що се йому прийшло до голови, що тепер так узявся до роботи? Ну, але то також певно, що тої охоти надовго йому не вистане.
Але помимо того кепкування кождий багач бажав мати Івана у себе. Ось і почали вони потаємно наперегони шапкувати перед Іваном, частувати його то горілкою, то гараком і просити, щоби покинув дотеперішнього господаря.
— Чи такий, голоколінник варт твойого одного пальця! — говорили йому. — І чого-ти у нього дослужишся? Ходи до мене, я тобі дам 50 ринських річно, шмаття, як бог приказав, їсти будеш те, що й я їм, а роботи тяжкої не будеш робити.
Іван тільки десь-колись промимрив: "Н-ну", "Егеж", та "Авжеж", та "Побачимо", пив, закусував і, ні про що не турбуючись, ходив собі, мов бугай, по молодій конюшині. Праця як обов’язок, а властиво як тяжке ярмо перестала для нього існувати. Думки, котрі досі майже, виключно приковані були до тих тачок, тепер, увільнені, попали в якийсь хвилевий застій, немов заснули, щоби випростуватися, набрати сили і самостійності. Бажання Іванові не могли ще вирватися з обсягу наймитського життя, з меж рідного села.
"От якби-то сам пан війт прийшов просити мене до себе на службу! — думав Іван. — Сказав би я йому пару слів правди за те, що мене недавно вигаратав бучком, коли йому мої коні в житі шкоду зробили".
І справді, війт прийшов, і Іван наговорив йому дурниць, котрі грізний начальник громади приняв як щось таке, що йому віддавна належалося.
"Найліпше, мабуть, було би служити у панотця", — подумав собі Іван. І тут уже йшов до нього паламар послом від панотця і просив його завтра прийти "на клебаню", бо єгомость дуже його потребують. Панотець почастував Івана вином — першим, яке, крім причастія, Іван мав коли-небудь в устах — і просив його, щоби йшов до нього на службу.
— Прийду, панотчику, чому ж би-м не мав прийти, — весело сказав Іван, цілуючи панотця в руку, але на думці у нього було зовсім що інше.
— А коли ж прийдеш? — запитав панотець.
— Ще нині відправлюся від свого господаря, а завтра вже буду в єгомостя, — сказав Іван. Панотець поблагословив його на дорогу, і він пішов у село.
Іван був слуга одинокий в своїм роді. Не тільки робив за десятьох, але — і се була річ не менше важна і цікава — не їв нічого. Еге! Від того пам’ятного дня, коли то привіз тільки дров з лісу, господиня не бачила ложки ані хліба в його руці. І ніхто не бачив, щоб він їв. А проте за тих кілька неділь Іван розцвів і зарум’янився, мов польовий мак.
— Що се таке з тобою, Іване, — питала його господиня, — чому ти їсти нічого не хочеш?
— Я ситий, — відповідав Іван. — Навіть не ставте нічого перед мене, бо я не можу їсти.
— Але хто ж тебе так участував?
— Е, се вже моя річ. І не питайте мене, бо вам сього не скажу.
Трібували вже й слідити за Іваном, де і що він їсть, але слідження ні на що не придалося. В часі обіду, полуденку і вечері Іван щезав десь, мов камінь у воді. Не потребуємо й додавати, що Івана годував його перстінь. Коли тільки хотів їсти — а хотів він їсти зразу дуже часто, бо досі за ввесь вік мав час випоститися на всі заставки, — сідав де-небудь і шептав:
— Хочу, щоби мене ніхто не бачив.
І зараз робився невидимий, а рівночасно на його розказ воскресали перед ним найліпші присмаки, які тільки могла видумати його бідна, хлопська фантазія: пироги з сиром, з маком, з капустою, ковбаси, печені кури, горілка з медом, медяники, хліб пшеничний. Їв Іван, аж за вухами тріщало. А тепер, вийшовши від панотця, одне тільки мав на думці:
"Віднині буду завсіди пити вино".
IX
Мріям панотця про те, щоби добути собі такого неабиякого, слугу, не суждено було сповнитися. Ледве Іван вийшов на вулицю, побачив пишну кариту, запряжену четвернею огнистих коней в багатих уборах. Два лакеї крутилися коло карити, немов шукаючи чогось, а в кариті сидів якийсь великий пан.
"От якби-то чоловік міг дістатися до такого пана на службу, — подумав собі Іван. — Я колись служив у нашого дідича, та що то за пан? Парокінкою їздив, та й то такою, що тільки тьфу! А до Львова вибирався три роки, та й так-таки й не вибрався. Ні, з отсим паном, певно би, чоловік не троха світа побачив!"
— Гей, парубче! — крикнув до нього пан з карити.
Іван зняв шапку і наблизився до карити. Пан довгу хвилю придивлявся йому уважно.
— Подобаєшся мені, — сказав нарешті. — Власне втік мені візник. Умів би ти повозити четвернею? Бо з тих туманів (тут показав на лакеїв) жаден не вміє.
— Вмію, ясний пане, — сказав, не надумуючись, Іван.
— А хочеш вступити до мене на службу?
— Хочу! — сказав радісно Іван.
— Я князь Довгорукий, пан Чортопхайлівського ключа. Ти чував?
— Чував, ясний пане.
— Ну, так сідай же на кізли і бери віжки в руку, побачимо, як ти вмієш повозити. Вези нас до свойого господаря: заберемо твої речі і зробимо з господарем обрахунок.
— Не треба, ясний пане, — сказав Іван. — Я власне скінчив свою службу і шукав іншої, то ні з ким і обрахунок робити. Речі мої лежать у певнім сховку, та я думаю, що до служби в ясного пана мені їх не дуже треба.
— Маєш рацію, — сказав, хвилину подумавши, князь.
Княжа четверня під Івановими руками йшла, мов степовий вітер, легко, згідливо, без ніякої втоми. Іван не брав навіть батога до рук, досить було йому сказати слово, цмокнути та потрясти віжками, щоби скерувати четверню, куди хотів, зупинити її або спонукати до швидшого ходу. Іван розмовляв з кіньми, мов з дітьми, старався близько познайомитися з кождим із них, пізнати їх вдачу і норови, і здавалося, що й коні розуміють кожде його слово. Князь не міг надивуватися справності і тактові свого нового візника.
В найближчім місті казав йому справити пишну ліврею, в котрій Іван виглядав мов відроджений. З незграбного, отяжілого сільського парубчиська перемінився в хватського, вродливого молодця, на котрого так і задивлювалися люди, коли повіз галопом перебігав містові улиці.
(Продовження на наступній сторінці)