— Аякже, синку, мав! І лишила мені одним одну дитину, донечку. Господи мій, що то там з нею сталося! Чотирнадцять літ, як один день, тому лишив я її, ще в колисці, малесеньку, тілько мій слуга, старий Віюк сліпий остався при ній. Чотирнадцять літ я промучився в тій проклятій шпарці, тоскуючи не стілько до свободи, до лісу, до скал, до гір, скілько до моєї коханої дитини. Ой, сину, що я перетерпів за тих чотирнадцять літ, що я перетерпів! Але господу богу слава, тепер усе минуло, тепер я вільний! Ти, синку, мене увільнив, і я тобі віддячуся. Ходи зо мною до моєї хати. Веди мене, небоже, бо я такий змучений, такий ослаблений, що не знаю, чи й здужав би я доволоктись додому.
— А далеко ваш дім?
— Дім мій, синашу, великий. Коби ми тільки добралися до першого входу, то там я вже дам собі раду.
— То добре, ходімо! — сказав Іван.
Дід поступив пару кроків, але зараз же мусив сісти на пеньку.
— Ні, синку, — сказав, стогнучи, — не можу я йти. Ще раз мушу тебе просити о прислугу. Візьми мене на плечі, пронеси старого, не пожалуєш свойого труду.
Хоч і який лінивий був Іван, та сим разом він не дався довго просити і взяв діда на плечі. Старий був легесенький, як перо, так що Іван майже не чув його тягару на собі і йшов зовсім свобідно.
— Ось туди, синашу, ось туди! — сказав дід, показуючи Іванові зарослу, майже незапримітну лісову стежечку, що вела стрімко під гору і, бачилось, губилася в гущавині.
IV
Зразу ніс Іван діда на плечах з охотою і не чув ніякого тягару. Стежка, зразу доволі невигідна, потому пішла по рівному, а далі скотилася вниз. Але коли опісля прийшлось лізти знов під гору, коли Іван кілька разів потикнувся, коли кілька букових галузок цвігнуло його по лицю, пробудилася його натура, і він почав воркотіти. Зразу стиха, а дедалі все голосніше.
— Що я дурень, сього хіба сліпий не побачить!.. А щоб тебе тристенний з такою коренюкою, мало чоловік не впав!.. Чи чорти мене підвели дряпатися десь-кудись на лису гору!,. І по яку другу голову я властиво туди плентаюся?.. — Такі і тим подібні уривані речення час від часу вилітали з його уст, причім він раз за разом енергічно спльовував і зовсім не енергічно охав та постогнував.
Дід тим часом сидів спокійно на його карку, звісивши йому обі ноги на груди, і бачилось, що зовсім не чув Іванового воркотання. Та все-таки дивна річ: від хвилі, коли Іван почав воркотати, почув також на собі деякий тягар. Зразу незначний, але по мірі того, як змагалася його неохота, збільшувався й тягар. Спочатку Іван мав таке почуття, що несе сокиру за ременем, пізніше — що має на плечах невеличку баклажку горілки, по якімось часі — що двигає порядну в’язанку дров. Рівночасно почало йому здаватися, що подорож його тягнеться щось дуже довго. Чув, що рясний піт його обливає і в грудях починає йому не ставати духу. Воркотання перемінилося в голосне нарікання:
— Ой, доле моя проклята! — бідкався Іван, важко ступаючи під гору по вистирчаючих каменюках. — Коли ж ти перестанеш кепкувати надо мною? Думав чоловік, що собі капиночку відпочине в лісі, але де тобі! Підкусив мене нечистий витягнути той патичок і випустити отсе старе страховище, а тепер на, маєш, неси його на плечах і чорт знає куди. Та й тяжкі ж ті порохняві костомахи, господні Немовби мені цілу гору на плечі втелющив!
І справді, тягар на Іванових плечах робився чимраз тяжчий. Він чув, що весь під ним подається, що коліна під ним дилькотять, що в очах йому темніє, що млість на нього б’є. Йому бачилось, що не встоїть довше, що мусить упасти. Хотів зупинитися, спочити, віддихнути, але. якась невидима сила не тільки не позволила йому впасти, але навіть не давала йому зупинитися на однім місці. Ішов та й ішов далі.
— Діду, ей, діду! — стогнав Іван, уже не на жарт умліваючи.
— А чого тобі, синашу? — запитав дід.
— Який біс із тебе такий тяжезний?
— Я, синочку? — лагідно відказав дід. — Сниться тобі, небоже. Куди вже мені по чотирнадцятилітній темниці та тягару набрати?
— Як то сниться мені? — ледве сопучи, відказав Іван.
— Але ж, діду, адже я паду, ламаюся, гину під твоїм тягарем!
— Не бійся, рибонько, — спокійно відказав дід. — Се тільки так тобі здається.
— Що се ти ще кепкуєш із мене, старий костогризе? — силувався крикнути, але тільки пропищав Іван. — Ні, не хочу довше двигати тебе. Злізай!
— Іди, йди, душенько! — з незворушеним супокоєм сказав дід. І Іван справді йшов, хоч і як не хотів, хоч і як страшенно був зіслаб. Він дряпався все під гору, та під гору, а й гора та тепер видалась йому безконечно високою та стрімкою.
— Але я не хочу йти! Не хочу тебе двигати! — пищав Іван. — У мене легке розірветься з натуги!.
— Ні, не бійся, не розірветься, — потішав його дід.
— Але я не хочу! Не хочу! Чорте, злізай з мене! — просив і лютився Іван.
— Але, синочку, прецінь же ти дав мені слово. Та й заплату маєш від мене дістати.
— Нехай тебе громи б’ють з твоєю заплатою! Нічого не хочу, тілько злізь! Дай мені спочити хвилину!
— Іди, йди, небоже, — мовив дід. — Уже недалеко.
Злість Іванова перемінилася в розпуку. Тягар на його хребті був страшенний. Очі вилазили йому з голови, кров у пульсах товклася так сильно, що, бачилось, ось-ось потріскають жили, розірветься серце. Дідові ноги, що обхапували його попід пахи, пекли його, мов розпечені шини. Ніколи, навіть у сні, Іван не міг виснити, не міг уявити собі більшого труду, страшнішої натуги. Безвихідність його положення побільшувало ще те почуття, що чув себе безсильним скинути з себе той нечуваний тягар, дати пільгу своїй натузі. Чув себе вже не самостійною істотою, не робітником, котрий може робити, а може й спочивати, коли йому не хочеться робити, не власновільною робучою силою, котра свідомо направляє своїми рухами, але чув себе чимось похожим на те зерно, що, попавшися між млинове каміння, виконує, щоправда, якісь бистрі безпам’ятні рухи, але заразом щохвилі тратить частину своєї істоти і само робиться тільки частиною, моментальним проявом тої величезної почвари — праці Іван справді ціле своє життя чув себе невольником праці, але ніколи ще те чуття не було таке сильне, так страшенно болюще та догризливе, таке повне отрути та розпуки, як в оцій хвилі, в хвилі найтяжчої втоми, якої тільки зазнав досі в житті. Вмерти, цілковито, моментально щезнути з ряду живих істот видалось йому тепер найвищим вершком бажання, найбільшим щастям. Позбутися життя — адже ж се значить позбутися труду, вирватися з пут того невмолимого тирана — праці, що від найраншої молодості так важко поклала на нім свою руку. Смерть — то одинокий вихід для таких, як він, нещасних, то відпочинок, то свобода!..
Ішов власне зі своїм тягарем понад краєм безмірно глибокого та пропасного яру. На дні його сиділи сумерки, клубилися бурі тумани. Величезні смереки, що росли вглибині, видавались Іванові згори не більшими від корчів ялівцю. Тут же, просто Іванових ніг, але, може, о яких сто сажнів нижче, вистобурчувалася величезна остра скала, мов затулений п’ястук, наїжений величезними бородавками.
— Почекай, прокляте страховище, — воркотів Іван. — Не хочеш ти мене пустити, то й я тебе не пущу!
І, вхопивши обома руками щосили діда за ноги, Іван одним розпучливим поривом шарпнувся вбік зо стежки і повалився в безодню.
V
— Ну, ну, ну, ну! — сказав дід і перший раз засміявся тихим, сердечним сміхом.
Іван отворив очі. Що сталося? Де се він опинився?
Побачив себе на кам’яній платформі, при вході в тісну кам’яну печеру. Скала, що вистобурчилася в виді величезного п’ястука, заслонювала вигляд на яр і на сусідні гори.
— Та й гарячий же ти, хлопче, у, який гарячий! — мовив усміхаючись дід. — Тілько що я хотів тебе просити, щоб ти звернув зі стежки троха направо, а ти вже й сам туди вирвався.
Ні з сього ні з того почув Іван, як гаряче жевриво встиду обілляло все його тіло. Не міг іще очунятись. Чув себе так якось непохоже на те, що пережив перед хвилею, що се недавнє видавалось йому чимось неправдоподібним, казочним, геть-геть замерклим. Адже ж він кинувся в пропасть! Що ж се з ним діється? Він стрібував рушатись, думаючи, що се тільки йому сниться і він, може, лежить зомлілий на дні пропасті. Але ні! Був здоров, цілий, не сонний і не чув ані сліду тої втоми, котра ще перед хвилею доводила його до розпуки. Противно, чув себе здоровим, кріпким і зовсім свобідним.
Встидався тепер глянути на діда, котрий уже не сидів у нього на коркошах, але стояв обіч нього і щось нишпорив у скалі, коли-не-коли звертаючи на нього смішкуватий погляд.
— А що, синашу, — сказав дід, вгадуючи його думки, — а не казав я тобі, що се так тільки тобі здається, коли ти мені дива розказував про мій тягар? Ей, хлопче, хлопче!
Дід покивав головою, немовби мав іще щось сказати, але вважав відповідним сховати се для себе.
— А чому ж мені так здавалося? — спитав Іван.
— Сказати тобі по правді, то тобі не зовсім і здавалося. Є в тебе щось слабе, але не тіло. Тіло, небоже, маєш здорове, що й казати. А ось воля в тебе хора. А ти знаєш, як старі люди кажуть, що хто не хоче, то гірше, ніж не може.
(Продовження на наступній сторінці)