Дід говорив се так добродушно, що Іванові якось ані на думку не прийшло ображуватися, хоч сільських господарів, котрі йому не раз подібне говорили, він ненавидів і уважав за своїх найтяжчих ворогів і гнобителів. Дід тим часом відлупив своїми висохлими пальцями кусень скали, вийняв зі щілини великий золотий ключ, оглянув його пильно, мов старого знайомого, і, видимо, зрадів, мов дитина. Поблискуючи ключем до сонця, він поліз у темне гирло печери, в котрій на кінці находилися потайні двері.
— Ходи зі мною, синочку, — сказав до Івана. — Вступи до моєї хати, будеш у мене гостем. То й побалакаємо, коли хочеш.
Дід відімкнув двері, за котрими показався довгий темний вузький коритар, вижолоблений у скалі. Тим коритарем ішли оба довго, дуже довго, як бачилось Іванові. Час той вистарчив бодай на те, щоб його веселий і енергічний настрій знов змінився на якусь знеохоту. Вже навіть Іван почав собі в душі бурчати і запитувати себе самого, який чорт казав йому лазити по якихось мишачих норах, з яких може й виходу ніякого нема. Аж ось дід зупинився, заскрегінцав ключем і отворив другі двері.
Лагідне зеленкувате світло вдарило Іванові в очі, але не разило їх зовсім. Зробивши ще кілька кроків, він побачив себе в величезній кам’яній світлиці, пишно прикрашеній усякими фантастичними різьбами, яріючими хрусталями, обвішаній нитками золота, вистеленій бляшками чистого срібла. Всі меблі в тій світлиці були з гнутих в різнорідні форми жил заліза і срібла, на котрих лежали плити з прозірчастого гірного хрусталю або фіолетового аметисту. По рогах вибризкували натуральні фонтани, освіжуючи повітря, а насередині в майстерних козубах горіла найчистіша живиця і ялівцеві ягоди, розливаючи свіжий запах лісів і полонин.
Дід наблизився до одного стола і своїм золотим ключем тричі вдарив о хрусталеву плиту.
— Віюку! — крикнув він, і голос його, на світі такий тихий, похожий радше на бренькіт комарика, ніж на людську мову, тут гримів, мов могучий водопад, і розбудив срократний відгомін десь у далеких, безконечно просторих підземеллях.
Ще не перегомонів той відгомін, що гучною хвилею котився з печери до печери, коли втім десь далеко-далеко почувся глухий лускіт, немов гупання величезної ступи. Лускіт той повторявся мірно, раз за разом, звільна наближаючись до них, і вкінці побачив Іван, як із сумерку дальших печер виринула якась постать — величезна, похожа на колоду дерева, оброслу рапастою корою з вузлуватим корінням і чепіргатими гілляками. Се був Віюк, невідступний слуга діда, сторож і опікун лісів бескидських, про котрого Іван ще змалечку багато наслухався в казках. Ледво-не-ледво в тій живій колоді здужав Іван відрізнити почварну, майже шестистінну головище, оброслу жмутами сухого моху та корявими грибами замісто волосся. Очей почвари не міг Іван добачити, бо вони були заховані під довжезними навислими віями з товстої кори. Гілляки і коріння — се були його руки ї ноги.
— Хто мене кличе? — гробовим, глухим голосом запитав Віюк, наближаючися до діда.
— Се я, Віюку, — сказав дід.
— Пане мій, — крикнув Віюк, — се ти? Чи ж то може бути? Дай нехай доторкнуся твоєї руки!
Дід подав йому руку, а Віюк, доторквувшися її, беркиць перед дідом на землю, і важке глибоке хлипання потрясло цілим його безобразним тілом.
— Бідний мій, пане, — хлипав він, — де ж ти бував так довго?
— Потому про се поговоримо, Віюку, — сказав дід. — А тепер скажи мені, що діється з моєю дочкою?
— Дочка твоя здорова, виросла вже така велика, тілько все плаче за тобою. Ми вже думали, що ти ніколи не вернеш.
— Іди, Віюку, приклич мені її сюда!
— Сюда? Але ж, пане, чую, що ту є ще хтось, крім тебе, якась сира душа. А ти знаєш, що твоя дочка не сміє бачити сирої душі.
— Не бійся, Віюку, — відказав дід. — Знаю се добре. Але знай, що сира душа, про котру говориш, се той милосердний чоловік, що мене увільнив з тяжкої в’язниці. Я винен йому вдячність, Віюку, і хочу йому віддячитися. Іди тілько, йди по мою дитину. Заким обоє сюди вернете, сього чоловіка вже ту не буде.
Віюк устав і погупав знов у далекі печери, та швидко втонув у темряві.
VI
Коли Віюк віддалився, дід обернувся до Івана.
— Ну, що ж, синашу, пора тобі додому. Скажи ж мені, чим можу тобі віддячитись?
Іван стояв, мнучи шапку в руці, і не казав нічого. Дід довго, прошибаючим поглядом дивився на нього, а далі сказав:
— Слухай, Іване! Чув я твої нарікання на нещасну долю, на тяжку неволю, що її терпиш. Ти увільнив мене з неволі, то справедливість наказує, щоб і я тебе увільнив із твоєї неволі. Так скажи ж мені, чого би ти найбільше бажав собі в житті?
Іван усміхнувся широко, показавши два ряди білих здорових зубів.
— А чого ж, дідусю, можу я іншого бажати, як не того, чого бажає кождий бідний чоловік? Щоби-м не був бідним, щоби-м не потребував турбуватися тим, що буду завтра їсти, в що одягнусь, де спати буду? Щоби-м міг хоч на хвилину відпочити собі від тої тяжкої, ненастанної праці.
— Так тобі дуже праця докучила?
— Ой, дідусю, так докучила, так докучила, що й сказати. не можу. Ненавиджу її цілою душею. Бо й за що ж маю її любити? Гляньте на мої руки, на мої ноги, на мої плечі. Майже відколи на світ народився, працюю, гарую, як худобина, а що маю з тої праці?
Задумався дід.
— Тяжке твоє положення, синашу; і я справді не знаю, чим тобі найліпше допомогти. Дав би я тобі грошей — у мене того добра не купити — та ти знаєш, небоже, гріш як вода, не кождий зуміє вдержати його в жмені. Гріш до грошей іде, то швидко різні жиди, хрещені й нехрещені, довели б тебе до такого самого стану, в якім тепер находишся.
— Ну... але... може би, я... прецінь... якось, — пробубонів Іван, чухаючися в тім’я.
— Ні, хлопче, ні, — відказав дід. — Ти би тілько розпився, розпустився, і на тім конець. Не тілько-бись грошей при собі не вдержав, але й сам-бись пропав, знаю се добре. А я не хочу, небоже, щоб ти мене потому проклинав.
— Бігме, що не буду! — поспішно крикнув Іван.
Усміхнувся дід добродушно на той викрик, але зараз зробився знов поважний.
— Ти, хлопче, не думай, що я жалую для тебе золота. Гляди ось ту — і дід показав в однім куті яскині насипану величезну купу того металу, що жеврів, мов купа горючого вугля — я міг би тобі зараз позволити набрати собі з отої купи, кількобись тілько міг додвигати. Але вір мені, знаю добре, що се була би лиха заплата за твою услугу. Дам тобі щось ліпше, щось таке, що тобі стане за всякі гроші і скарби, а заразом освободить тебе від тої неволі, котру так ненавидиш, від праці.
— Ой! — радісно скрикнув Іван.
— А притім щось таке, — говорив далі дід, — чого тобі ніхто не відбере, на що ніхто не злакомиться, чого ніколи не згубиш. Ось маєш! — І дід узяв із одного стола лежачий на нім простий мосяжний перстень, грубий і незграбний, такий, які жиди продають сільським парубкам по п’ять крейцарів.
Іван видивився на діда широко випуленими очима, немов хотів сказати: так оце має бути дар, цінніший від купи золота?
— Візьми, небоже, — мовив дід, — і не суди сеї речі зі зверхнього вигляду. Непоказна вона, то правда, а проте се найцінніша річ з усіх, які маю. Се перстень чудодійний. Хто його носить, той ніколи ні о що не журиться, тому сповняються всі його замисли, всі бажання. Той усе, чого тілько хоче, все осягне без праці.
— Чи то може бути! — скрикнув Іван і простягнув руку по перстень.
— Не думай, що я хочу тебе ошукати, — сказав дід, подаючи йому неоціненний перстень. — Побачиш швидко, що мовлю правду. Впрочім, якби коли мій дар тобі не подобався, можеш мені його звернути. Тілько прийди до лісу, там, де ти увільнив мене з в’язниці, і крикни тричі: "Діду!" та вдар палицею по дереві, то я зараз тобі явлюся.
— О, я думаю, що не буду потребував вас трудити, коли тілько се правда, що ви кажете, — скрикнув на радощах Іван.
— Не маю звичаю брехати, — суворо відмовив дід. — Отже, ще раз тобі говорю: як тілько мій дар коли-небудь почне тобі не подобатись, то ти прийди і заклич мене, я візьму його назад. В ніякі інші руки, крім твоїх, він не піде і нікому, крім тебе, служби робити не буде, се пам’ятай. А як віддаси його мені, то я тобі взаміну за нього дам який інший дар, що собі сам вибереш. Ну, а тепер іди і бувай здоров!
За кілька хвилин Іван був уже на світі.
VII
Побачивши себе на вольнім яснім світі, Іван зачудувався неабияк. Коли недавно тому йшов з дідом, то йому здавалося, що находиться в якійсь стороні, зовсім невідомій, серед величезних скал, трохи не до самого неба високих гір і бездонних ярів. А тепер він побачив себе в місцевості, добре йому відомій, де ліс був рідкий, гори невисокі, скал ані сліду, та й яри не глибші понад звичайну міру гірських провалів. Зміркував, що находиться недалічко того місця, де сидів, іно що ввійшовши в ліс, і де лишив свою сокиру, зарубану в пеньок. Туди він і направив свої кроки.
Ішов, не можучи зразу розміркувати докладно все те, що з ним сталося. Чувся тільки дуже вдоволеним, спокійним і певним, мов фляшка, наповнена водою аж по саму шийку. Навіть їсти йому не хотілося. Одно тільки знав, що може бажати чого хоче, а все йому буде сповнене. Та тільки не знав іще, чого має бажати в даній хвилі.
Перше, що йому стало в пам’яті, була сокира і дрова.
(Продовження на наступній сторінці)