Брисько зиркає то на скоринку, то на Марію. Вагається, не наважується вилізти з-під полу. Але порожнє черево владно диктує свою волю. Поки пес вилизує долівку, де лежав хліб, Семирозум чіпляє до нашийника тренчик.
— А навідувати його можна буде, дядьку?
— Звісно. Хоч щодня...
— То я завтра прийду, дядьку.
— Авжеж...
Виходять надвір — Марія, Семирозум і пес.
Жінка, перш ніж примкнути за гостем двері, довго стоїть на порозі, дивиться йому вслід.
Білою, в заметах, вулицею ідуть двоє: людина і пес. Довгі синюваті тіні од них — по верхівках тинів та верб.
Семирозуму вперше за багато років хочеться впитися. Щоб забути ці віжки, що звисають із сволока, Любчин плач, увесь жах цього життя.
Підводить голову.
Місяць ніби на плечі усівся, зовсім близько — повний, білий, увесь у яблуневім квіті.
Тоді, щоб забутися, мріє: він, Семирозум, іде тими місячними садами, тілу вільно, душі легко та гарно. Тільки ж, коли б озирнутися, — а за ним ступають його Пріся, його Данило, Марія, Любка, Іванко, Іван, Кирик, Рута, всі-всі, окрім Філарета та хіба ще Бугая з Мотрею, бо ці й там, на Місяці, останню зернину з ближнього дратимуть, щоб розбагатіти. І Брисько хай слідом чалапає. Здається, махни зараз крильми, раз, другий, а Місяць — ось уже він, рукою дістати. А справді — коли б крила. Та щоб ніколи вже й не вертати в цей холод та злидні. Землі на Місяці скільки хочеш, вільно, риба в ставках, ліси багаті, по садах ідеш, а яблука; гуп, гуп! "Дядьку Семирозуме, дивіться, яблука – з мою голову!" Цей ще мені Іванко. Як мовить що іноді — весь вік упам'ятку: "Коли б ще більшого змія, дядьку, та держално..."
"А може, й справді? — аж лоскочеться в Матвієвих грудях, і вже в голові якісь колеса, полотна, крила: — Змій — не змій, а коли б супроти вітру та з хати. Адже хто ходив у Таврію, казали, що у великих містах залізних птахів вигадали, котрі самі літають..."
Семирозум впускає Бриська у сіни, а сам довго не йде знадвору, дивиться на Місяць, і щось велике народжується в його серці...
*** *** ***
У школі — канікули, я зібрався до міста, але вже третій день непогодило — за стінами сестриної хати стугонів вітер, сніг вертіло, сіяло, несло так густо, що годі побачити щось за два кроки. Сестриниця щосили розважала мене своєю невгамовною допитливістю.
Нарешті, десь на четверту добу, під ранок, стихло.
Я зібрав валізу, вийшов на ґанок.
Миколаєву хату занесло по самі вуха, над сніговою горою виднілися бовдур та ріжки телеантени. Впоперек вулиці громадилися білі гребені.
— Хай хоч стежки протопчуть, — мовила з сіней сестра. — Як не боїшся задубіти, то можеш на тракторі з молоком. Молоко обов'язково повезуть до соші.
Я таки пробився в центр села, дочекався трактора, що тяг дерев'яного помоста з бідонами. Виїхали за село.
Біла рівнина з сірими пасмами лісів на обрії забовваніла перед моїми очима. Два колгоспні бульдозери відсовували і прасували за крайніми хатами перемети — пробивали дорогу до цвинтаря.
Учора нагло помер дід Кирик. Жив він сам, жінка торік, руки склала, діти десь у містах, хто вчиться, а хто вже й довчився та сім'ю завів. Син молодший, правда, в селі, тільки в приймах, далеко од нього живе, та й робота клопітка — шоферує на лісовозі, все по відрядженнях, не часто-вибереш хвилину батька провідати. Перед тим Кирик увесь день не з'являвся в пожежні, коні лишились негодовані, старший пожежник зайшов висварити діда, а він — мертвий на печі лежить. Певно, вночі помер.
І треба ж — у таку негідь.
Тепер мають роботу бульдозеристи.
ВЕСНА. ДОРОГИ
Сільськими околицями, поза городами в рудих плямах гною, попід лукою, на якій уже біліють гуртики качок та гусей і синіють озера весняної води, виходжу на хутірський шлях.
Дорога струпчаста, в темних дзеркалах грязкуватих ковбань — земля увібрала воду, але ще не підсохло. Нових колій нема, тільки осінні закарлючки від коліс. Машини сюди не ходять.
Збоку, на моріжку, свіжий слід трактора — мабуть, сьогодні подався до лісу. Я б міг на ньому під'їхати, коли б вийшов раніше. Але не шкодую. Після шести уроків пройтися полями...
Власне, я б не скоро рушив на хутір, хоч ще взимку мав намір побувати в місцях, де жили Матвій Семирозум, Данило, Кирик, Бугай... Ці люди жили десь зовсім поруч, хай кількома десятиріччями раніше, ці люди і зараз у пам'яті села, і не тільки старі люди знають про них. Це ніби грунт, з якого росте сьогоднішнє мого рідного села, легенда, яка переживе усіх нас, легенда чи притча, що їй немає скону.
Учора проводив у школі заняття літературного гуртка. Розбирав з гуртківцями їхні вірші, намагаючись якомога менше лаяти їх, аби ненароком не взяти на душу гріх і не заморозити категоричним присудом справжній талант. Розповів, що пробую записати перекази людей про перший пореволюційний рік в колишньому лісному хуторі, про дядька Семирозума, який збудував самольота і мріяв полетіти на Місяць... Уже виходили із школи, коли до мене підійшли троє дівчаток.
"А ось Галина каже, що її прадідусь на справжній тачанці у громадянську війну з білими бився..."
Одна з дівчаток зашарілася:
"Бабуся мені розповідала..."
Мені чомусь легко і тепло зробилося в грудях:
"А як звуть твою бабусю?"
"Баба Люба. А прадідуся звали Іваном. Так йому на війні обидві ноги снарядом одірвало. Так він сів на тачанку і кулеметом з білими бився. А дядько Данило, що його портрет у клубі висить, поруч нього з білими бився. Так він казав бабі Любі, як дід Іван помер. Ранило його в груди десь у степу, але він стріляв, доки було сили, а після того й помер на руках дядька Данила..."
"Правда, дівчинко, мовив я, відчуваючи, як мені здавно горло, ніби розповідали про смерть дуже близької людини. — То — правда..."
І тоді ж я подумав, що завтра неодмінно сходжу на хутір.
Хутірський шлях був порожній аж до самого лісу, тільки метрів за сто манячила жіноча постать.
Не хотілося ні про що говорити, і я ступав повільно, поки не впізнав у подорожній бабу Руту.
Нещодавно я гостював у неї, і ми довго розмовляли.
Мабуть, до онуки простує. Дівчина закінчує цієї весни десятий клас, живе у родичів.
— День добрий, бабуню. До онуки прошкуєте?
— Драстуйте. Та до онуки ж. Лінується приходити, поки дорога для лісапету не годиться, так я й думаю собі — провідаю по теплу і гостинчика віднесу.
— Треба, треба... Бо як повіється в місто, в який-небудь університет, то вже не віднесете...
— Ой, дитинко, тепер так трудно вступати. Усе ж наказую їй: учись та вчись, мо, хоч з тебе люди будуть.
— Трудно, бо всі хочуть учитися, бабусю.
— А ви знаєте, дитинко, — всі. Не так, як ми, темні та забиті виростали. Дякувати богові, хоч у лікбезі повчилася. Бо й розписатися б не знала, коли тепер гроші за старшого сина приносять. А ви ж куди?
— Та так, до лісу.
— А пройдіть, пройдіть, діло молоде, — листячко, квіточки. Любила колись і я об таку пору до лісу бігати. Та вже як побралися з Данилом, не до лісу було і не до квіточок. Тільки й спочину душі, що діточки...
Рута ще трішки провела мене і завернула вбік — полівка вервечилась навпростець, до сусіднього села, де середня школа.
Я лишився сам — тільки весняна земля, дорога і думки...
*** *** ***
Філарет вибирався з міста глухими околишніми вуличками. Не те що його багато хто знав тут,— боявся чужих, незнайомих очей, боявся вікон, боявся дорослих, боявся дітей, боявся збудженого революцією та весною людського скопища, ніби воно тільки й мало на думці скинути з підводи, угнітити у вогку, квітневу землю господаря далекого лісного хутора. Щось робилося в цьому великому місті таке, чого він ніяк не міг осягнути, лише відчував: не те, що мусило бути, що було за його життя, за життя його діда і його прадіда.
Далекий родич, у якого спинився переночувати Філарет, сам був наполоханий і не знав, на який бік перекинутись,— молода влада лякала своєю новизною, незвичайністю, бойовою суворістю, а стара тільки шипіла по темних кутках та чекала пришестя якогось білого архангела на білім коні.
"Так що ж то воно за влада?" — допитувавсь Філарет, з душевним болем викладаючи на стіл щедрі, як на смутний час, гостинці: кусень сала, гречку в рукавчику, садову сушню.
"Така влада, — зиркав на гостинці господар хати, облизуючи губи, але не розлучаючись із своєю обережністю, – що значить, кожен бери на власного пупа. Заробив, значить — з'їж. А на чужого пупа — зась..."
"Це ж як, у кого що було, у того так і лишиться?" — зрадів Філарет.
"Не так, значить, а щоб порівну. Маєш дві хлібини, а в мене жодної, так мені одну віддай. Як син божий проповідував..."
Підглузовував, гаспид.
Філарет рано вклався спати, хоч майже і не задрімав за ніч: слова про хлібину мулили душу.
Зранку пройшовся по місту: червоні стрічки, червоні доріжки з білими літерами, якісь нові слова, мітинги, всі галасують, метушаться, наче з ланцюга зірвались. До вокзалу пройшла колона робітників з гвинтівками за плечима. Сонце вигравало на примкнутих багнетах. Філарету зробилося млосно...
(Продовження на наступній сторінці)