Ще восени, одразу по розмові з дідом Кириком, зібрався її було навідати Батрака, Миколаєвого дядька, що він з ним колись пас корів. Але сестра охолодила мене:
— Так він у місті, в лікарні. Орина казала, ледве довезли.
— А що з ним?
— Я й не розпитувала. Роки вже — не маленькі. Дай бог кожному дожити. То й чіпляються якісь болячки.
Село біле-біле. Тільки тини та дерева — чорними тіням Сніг молодий, м'який, іти приємно. Ми з сестриною дочко вертаємо із школи. Так трапилось, що в мене сьогодні жодного громадського навантаження, а в неї — п'ять уроків. Дівча звично щебече про свої шкільні пригоди, а я пропускаю її мову повз вуха і насолоджуюсь тишею. Незабаром я матиму півроку педагогічного стажу. Окрім, звичайно, студентської практики. Зате півроку ці — у своєму селі, де кожен, десятьма роками старший, знає мене безштаньком, а молодші ще пам'ятають прізвиська, що ними мене нагороджували у школі. У сьомому класі, де я вихователем, ще стоїть парта, на якій видряпане моє прізвище. Як не фарбував її завгосп у перші дні мого вчителювання — літери проступають, попрацював я на совість. І коли я розпочинаю перед семикласниками моралізаторські промови, бісові діти, наче ненароком, зиркають у бік моєї парти. То ж доводиться мені на перших порах не солодко, я стомлююсь і зараз радію тиші, білому снігу, зовнішньому спокою. Мимохіть уява моя перегортає десятиріччя, ніби сторінки книги, і я вже в лісному хуторі, занесеному по самі вуха снігом, поміж людей, яких пізнаю все глибше і яких по-своєму починаю любити; суцільною білою кучугурою горбатиться вулиця, а внизу, обабіч хатки, ніби темно-сірі гриби-обабки, голодний Брисько шкребеться у двері Маріїної халупи — раптом звідкілясь, з-за снігової пелени, насмішкувато-добрий голос:
— Товаришу вчитель!
На ґанку сільської Ради стоїть Миколай Чемерець, сміється:
— Товаришу вчитель, ви ще не забули, що сьогодні, о другій годині, агітатори збираються?
Уже з місяць Миколай — головує і зараз майже не буває вдома. Ми бачимося з ним тільки в сільраді. І хоч моя сестра трохи критично ставиться до того енергійного головування, мовляв, новий віник завжди пробує по-новому мести, але швидко стирається, мені до вподоби запал сусіда. Він якось посерйознішав, певніший себе і вже не кличе мене "пане вчителю!", а тільки "товаришу вчитель!". А про передвиборну нараду агітаторів я зовсім забув, уже пів на другу, немає сенсу іти додому, робити зайві походеньки. Я віддаю свого портфеля сестриниці і йду до Миколая.
— До обіду вас чекати, дядьку? — гукає дівчина, трохи ображена, що я зрадив її товариству.
— Скажи матері — я пізніше, — гукаю, хоч вона стоїть що зовсім близько, але білі площини городів, вулиці, майдану перед сільрадою та клубом якось видовжують простір.
Вітаємось з Миколаєм, розмовляємо про якісь дрібниці, а в мені знову оживає лісний хутір, завіхолена вулиця, Марія...
— Миколай, — перериваю я на півслові Чемерцеву мову. — Як здоров'я твого дядька?
— Батрака? Десь на тім тижні з міста привіз старого. Трохи підремонтували, шкандибає біля хати.
— Він що, справді у батраках ходив?
— Перший батрак на селі був, у першого господаря наймитував. У Кушніра, може чув? А навіщо тобі?
— Так я зайду до нього, поки тут ще зберуться, — обминаю Чемерцеве запитання. Мені не терпиться попливти у минуле.
— Я зараз проведу тебе. Теж дядька провідаю.
Світлиця в Батрака з тих, що десь між містом і селом загубилися. Новенька шафа в кутку, рушники та хустки на жердці, паперовий килимок з яскравими півоніями над ліжком, дешевенька люстра під стелею і настільна лампа біля купи книжок, лави попід стінами... Живе з сином та невісткою.
Дід сидить біля грубки, струже якусь цяцьку для онуків.
Вітаюсь.
— Пізнаєте, дідусю? — кажу.
— Е-е-е, молодих уже катма пізнаю. Ростете, як пирій па межі. Багато вас. А нас усе менше та менше.
— Дядьку! — гукає Миколай, певно, дід уже недочуває. — Це ж учитель, онуків ваших вчить. Просить, щоб ви про батракування своє розповіли. До газети писатиме. — І до мене: — Будь здоровий, побіг я, люди збираються.
Лишаємось удвох з Батраком. Я не знаю, з чого почати розмову.
— Рано почали наймитувати, дідусю? — питаю.
— Е, ні, не рано! Мене батько пробував грамоті навчити, та кишка тонка, їсти не стало чого. У дванадцять літ пішов до Кушніра.
— А що ж ви в нього робили?
— Усе робив, що загадають. Коней пас, біля волів ходив, волочив, потім і до плуга став.
— А їли за одним столом з господарем? — запитую, бо пригадується розповідь діда Кирика про Філарета.
— Що ви? Як то за одним столом? Хіба можна — з господарем! Таке скажете! Так він же — в світлиці, йому наймичка підносила, а тобі, приїдеш з нічного, миску недоїдок сунуть під ніс на кухні — та й живи... Як можна — з господарем...
— А дід Кирик каже, що за одним столом...
— Так Кирик же у Філарета служив?
— У Філарета.
— То інший чоловік, Філарет. Знаю добре, хоч не жив на хуторі. По голові гладить, гладить, а тоді як дав щигля — місяць синю ґулю носитимеш. І в усьому такий. Хитрюга, а що вже скупий! Світ таких не бачив. Кушнір хоч сам жив, як пан, а той ні собі, ні людям. Коли землю забрали, купив халабудку край села та й помер там з голоду. А потім люди горнятко золота в саду відкопали. Отакий був чоловік.
— А Кушнір інший?
— Кушнір — вовк. Пазури — помилуй боже. Коли б не революція — все б до своїх рук прибрав. І Філарета б проковтнув. Чекайте, десь у мене там пляшечка в куточку прихована. Відколи Миколай головує, життя нема. "Не женіть, — каже, — дядьку, більше тої цукристої, бо що я людям скажу?" Так оце сусідка, дай їй бог здоров'я, вигнала пару пляшок для мене, — кілограмчик цукру купив. Бережу як лікарство та ще про добрих людей...
Я відчув, що розмова буде не коротка, і скинув пальто...
*** *** ***
Місяць — білий, струпчастий, наче з вареної картон виліплений, наче діти товканицю з чавунчика не виїли а Марія взяла та й викинула в дерев'яну тарілку, Бриську..
Давно таке було, навіть не віриться, що було, але було один тільки раз, правда...
Зате відтоді, як дивишся на Місяць-повню, слинки течуть і в порожньому череві — теплінь.
Брисько вибирається на найвищу кучугуру — звідси хирлява хатка видається зовсім маленькою, бовдур на рівні Бриськових вух — і голодно виє в недосяжну білизну.
А мороз усе міцнішає, терпнуть у снігу лапи, більмуваті ж вікна і не думають жевріти, до ранку ще так далеко! Марії, певно, й на думку не спадає, що він повернеться та ще так швидко. Ото, радіє, нарешті здихалась одного дармоїда. Стерегти нема чого, а їсти — дай, бо чи ж сила дивитися, як жива душа з голоду здихає.
Тільки даремно так Марія гадкує. Весна таки колись прийде і Брисько в поміч: по гриби з Любою та Іванком ходитиме, за охоронця, товару чужого в город не пустить. А курей з капусти? По Іванкові — ані качанчика до осені не лишилося б. То в роботі, то з Семирозумом змія ліплять. А Брисько не дрімає, не марнує часу — стереже. Тільки табун куриний у город, Брисько — стрілою...
А Марія, що надумала,— гнати його з двору. Ще на тім тижні гнала-гнала, і палицею била, і груддя шпурляла, аж за хутір вигнала. Та хіба ж Брисько залишить господу сиротою? Тільки відбіжить од Марії, хвостиком крутне і сидить. Марія — додому, і він — за нею.
Марія стане посеред двору і горлає на весь хутір:
"А чим же я тебе нагодую, здохлятину?"
Гамірлива жінка. Наче Бриськові багато треба. Самої юшечки, водички тепленької, аби картоплею пахло. До весни б перебитись. Там миші з'являться: двійко зловив — півдня ситий. І трава зелена, молода. Пожував — у череві одразу повніше. Ні, по теплу — гарно живеться, майже сито. А хіба вже за такими височенними горами теплота?' Тричі Місяць ще стане повнею та схудне — ось тобі й весна.
Так ні ж, невтерпець Марії. Каже Денису Бугаю:
"Ти до лісу зібрався? Я Бриська прив'яжу до саней, а ти там десь припни, бо не маю чого й дітям дати, не то що псові".
І все тишком-нишком, щоб Люба та Іванко не знали. Іванко, може, й не так, йому б тільки майструвати щось, а Любка — та розуміє Бриська, вона б не дозволила, коли б знала.
Бугай що — припнув, як Марія просила, Бриська серед лісу, в гущавині. Сподівався, що там йому й кінець. Та хіба ж вистоїш на снігу довго? Іди постій, хоч ти і в постолах. Зачекай, тепер усіх курей на Бугаїв город гнатиму... Довелося мотузка перегризати.
Поки перегриз та з лісу, по заметах, вибрався — ніч, двері на замку, поснули всі у хаті. Тепер і кукурікай на морозі, на Місяць зубами клацай. Скільки не стрибай — не вкусиш, яким би смачним не видавався той Місяць. Уже й розганявся та з найвищої кучугури — марно. Тільки дражниться своїми гладкими боками...
Брисько виє — од холоду та з голоду.
Виє на Місяць.
Тоді не витримує, скочується до рундука, шкрябається у двері, виє під вікнами.
Десь по довгім валуванні в сінцях гримкотять, двері прочиняються. На порозі — Марія.
(Продовження на наступній сторінці)