І знову починає колисати під тихий шепіт. В тім колиханні стільки затамованої, нероздареної теплоти і туги, що Рута ледве стримується, щоб знову не розридатись, їй таки не судилося колихати нікого, окрім краденої любові. Взимку побрались, а повесні пішов на заробітки в Таврію і не вернувся, і вже ніколи не вернеться, свої хлопці, односельчани, поховали. Кажуть, там степи і степи, скільки не йдеш — сама рівнина, ніби черінь у печі. Мабуть, сумно лежать самотньому в степу. Як і жити самотньому. Людей нещасних більше, аніж щасливих. Та й хто навкруг щасливий? Але кожен у власнім кутку із своєю недолею сидить. Лише іноді сходяться двоє сіромах — удвох затишніше. Ось як їм з Данилком.
А колись він піде. І колись одружиться — він такий молодий. І буде щасливий. А вона лишиться сама. До смерті сама. І хочеться Руті вити з відчаю, як виє в осінній пітьмі зголоднілий Маріїн Брисько. Натомість вона колише Данилову голову й нашіптує скресні слова колискової, котрі завжди живуть у жіночім серці, ніби дощ у хмарі.
З піддашшя пливе запах лугового сіна. Бугай Мишко хмеліє; йому сниться літо — густа трава лоскоче тіло, трава під копитами і трава на язиці, молода, соковита. Бугай смачно плямкає, солопить язика, але язик ловить лише холод мідного кільця в ніздрях — луки брижаться, наче вода в копанці, коли довбонеш копитом свою тінь. Сон тікає. Мишко підводить голову назустріч хвилям дразливого запаху і проголодно реве.
Ліщинний хлівець тремтить од його голосу, з піддашшя сиплеться труха, з хурканням, свистом падає на роги червоне колесо. Мишко чманіє од раптової злості, шматує пітьму рогами. Колесо нижеться на роги і гендзлювато вертиться, здається, в самих бугаєвих очах. Бугай важко зводиться на ноги, гребе копитом солом'яну підстилку, очі його наливаються кров'ю і стають червоними, як те зухвале колесо, що танцює так близько і так недосяжно далеко. Мишко опускає голову, реве й кидається на колесо всім своїм важелезним тілом. Колесо тріщить, ламається, і настає тиша. В охололих бугаєвих очах тьмяніє город, на городі — хижка для дров, стіжок сіна і пригребиця. Голова Мишка проломила трухляву стіну і вже надворі, а тіло — в хліві. Червоне колесо згинуло, наче й не було його зовсім. А перед очима тупцює господар:
— Мишко, Мишко, ну, дурненький... Мишко, Мишко, а, Мишко... І що за лиха сила тебе налякала!
Денис обережно чухає Мишкові за вухом, це Мишкові до вподоби, він заспокоюється. Тоді Денис починає потроху виштовхувати бугая з пролому, бугай упирається, в його очах знову починає жевріти. Господар заходить до хліва, дістає з піддашшя жмут лугового сіна, трусить над яслами:
— Мишко, Мишко...
Запахи лугу полонять бугая, він ковтає слину, витягує голову з пролому і повертається до ясел. Денис замикає двері хлівця, приносить з пригребиці оберемок соняшничиння, затуляє дірку в стіні.
"Повесні заявлю громаді, що надалі корів до бугая пускатиму не за п'ять хунтів жита, а за цілих десять, бо хлівець треба підлатати. Поматюкаються та й нестимуть, куди подінуться, єдиний бугай на весь хутір — у мене..."
На душі в Дениса світлішає.
Повна щасливих надій, Марія наближається до хати, і раптом серце її сполохано завмирає: край димаря жевріє червоний спалах, чи не пожежа? Але за хвилину полум'я гасне — слава богу, привиділось. Марія заходить до хати, прислухається до сонного дихання дітей, не роздягаючись, стає навколішки перед невидимими іконами.
— Матір божа, ріднесенька, заступниця і милостивиця наша, поверни з війни моїм діточкам їхнього батька, а мені — чоловіка законного, Івана. Поверни його, соколика, цілого і дужого, з руками, з ногами, з очима його бистрими, з помислами мудрими. Хай ступить Іваночко на поріг рідний і скаже ласкаво: "Драстуй, жінко!.." А діточкам хай скаже: "Драстуйте, діточки!.." Хай заживемо ми вкупі, щасливо та заможно, як колись мріялось, бажалось. Ми з Іваном так мало просимо в тебе, свята заступниця наша, аби дітки були нагодовані, одягнені та взуті, а ми з Іваном, мужем моїм, і так прогибіємо, не звикати нам. Ти ж, боженьку, син своєї світлої святої матері, зглянься в час кривавого бою на мого Івана, він такий красень, що з-поміж усіх вояків одразу його помітиш, і одведи сліпу кулю та сліпу долю од мого чоловічка дорогого. Кращого од нього немає на цілім світі, хоч рубай мене, хоч муч мене, і в смертну годину свою те казатиму. А отих пройдисвітів, отих глитаїв — Філарета з Бугаєм — покарай, господи, всіма своїми карами, ще й нові кари задля них вигадай. Бо п'ють вони ненаситно кровинку нашу сирітську. Хай око-шаться їм наші муки гіркі, оділлються сльози наші. Пошли, пресвята діво Маріє, болячку на довгий язик проклятої Бугаїхи, котра сьогодні вишельмувала мене за мої ж мозолі та безсонні очі. А байстрюкові її малому пошли велику ґулю на лоба, хай знає, як хвалитися перед моїми бідними сиротами блискучими цвяшками в підметках. А її чоловікові Денису та бугаєві їхньому сама, ріднесенька, знаєш, чого наслати... Матір божа, милосердна, заступниця наша... Марія молиться.
Низько над селом пливуть хмари. Гуде вітер в комині Рутиної печі. В Філаретовім пташнику витягує шию, тріпоче крильми і голосисте кукурікає півень. Філаретові півні завжди співають перші — відбирає ранніх. І тоді в кривулястих вуличках, в хлівцях та сінцях сурмлять, наче ангели перед страшним судом, півні. В темних, душних могилах-хатах ворушиться люд, стогне, щільніше загортається в рядна, усе ще зігріваючи себе безнадійною надією, що голоси півнів їм тільки наснилися.
Але ангели сурмлять — незворушно, безжально.
Філарет підносить свічку до єдиних на все село ходиків — стрілки показують третю годину.
Рута спить. Рука її, наче пташине крило, лежить на плечі Данила, а вуста склались у ласкаву, мрійну усмішку. Так усміхаються над колискою молоді матері. Жінка довго відганяла сон, аби вчути голоси перших півнів і розбудити гостя. Але сон здолав Руту. І сон той був щасливий.
Данило сам вчув півневе кукурікання, правда, уже коли обізвався сусідський, Бугаїв, півень, а Бугаїв півень прокидається останнім.
"Не розбудила,— злиться Данило, знаючи, що Рута тут ні при чім, а зло адресоване всьому світові, в який зараз кличуть його півні. Але світ великий, не знаєш, кого винуватити, а Рута близько. — Проспала... а..."
Він намацує чекмінь, ковзає з-під Рутиної руки, і рука падає на дерев'яне ребро полу.
— Ой, проспала... — винувато скидається Рута. — Ти йдеш?
— Ну... — коротко відповідає Данило в пітьму, щоб виказати роздратування.
Рута прислухається, ніби все ще на щось чекає. Данило застигає на порозі, тоді кидає в темряву:
— Так пішов я... той... до вечора...
І кроки під вікном.
Тиша.
Марія довго дмухає в присок, аж іскряться очі. Нарешті солом'яний віхтик димить біло й спалахує. Жінка дістає з-під припічка сухі соснові скіпки. Од пахучого червонистого полум'я — по стінах крилаті тіні.
— Любко! До куделі! — гукає Марія. — Іванку — стружи свої цівки!
Піч ворушиться:
— Мамо, спатки...
Марія закипає:
— А хлібом хто вас годуватиме, злидні сибірні? Ось чекайте, здохну од такого життя, тоді находитесь попід вікнами, покуштуєте сирітського хліба...
З-за комина з'являється Любина голова.
— Мамо, Антипко вдома?
— Одяг штани і побіг на грище.
— Де Антипко, мамо?
— Та лежить твій Антипко на лаві. Здорова вже до ляльок.
— А вона вчора весь вечір з ними розбалакувала, спати не давала, — жаліється Іванко.
— Не слухайте, мамо, то він усе вигадує, — знічується Любка. — Він сам увесь вечір з дядьком Семирозумом змія пускав.
— Сідай до куделі, кажу! — гримає Марія.
Філарет виносить з сіней дві гасові лампи. За склом ледь жевріють багрові язички.
— Даниле, а, Даниле!
— Я туточки, господаре, — озивається з-за тину наймит і стрибає в двір.
— Ти де був? — підозріло питає Філарет.
— Зашаруділо в стогах, думав, чиясь худобина прибилась.
— А-а-а... Бери лампу. Та обережно, підпалиш — в тюрмі згною...
Вони чалапають через городи до клуні. Філарет одмикає двері. В клуні солодко пахне влежаним житом. У снопах шарудять миші. Філарет ставить лампи в заглибини ушул. Блищать під стіною вичовгані долонями ціпи.
Заходить до клуні Денис Бугай, у дверях знімає шапку:
— Драстуйте, хазяїне!
Заходить Дахновець, що в нього шестеро дітей, у дверях знімає шапку:
— Драстуйте, хазяїне!
Заходить кривий Почепня, вклоняється Філарету:
— Драстуйте, хазяїне!
Заходить Матвій Семирозум, руки в кишенях сірячка.
— Драстуй, Філарете! Не спиться?
— Хто рано встає, тому й бог дає, — хмуриться Філарет.
— Он Дахновець від народження з півнями встає, тільки бог йому чомусь дуже мало дає...
— Краще ціпами, ніж язиками, — злиться Філарет. — До роботи!
Данило з Кирилом вже під стріхою, шпурляють на тік снопи. Філарет плює на долоні, розмахує ціпом:
— З богом!
З хеканням, гупанням падають на розперезані снопи важкі бичі, повискують у мозоляних долонях ціпилна і тужно порипує ув'язь. Од кожного удару здригається тік, танцюють язички полум'я в лампах.
— Гуп-гуп, гуп-гуп...
Щедро пирскає в солом'яну загорожу Філаретові зерно...
ЗИМА. БРИСЬКО
(Продовження на наступній сторінці)