Повертівся на базарі: крамнички були зачинені, колишніх купців, яким збував усіляке добро своє, і сліду не лишилось. Усе було дороге, але годі й думати про торг: між порожніх рядів ходили чорнорукі в шкірянках і з червоними пов'язками на рукавах, тут не розженешся.
"У землю, землю-матінку все... — подумав Філарет, потішаючи до родича, аби швидше запрягти та їхати геть, подалі від цієї коловерті. — Колись же перешумить. Тоді ми себе покажемо..."
Зараз, виїжджаючи з міста, він радо згадував свій хутір, який звідси видався тихим раєм.
"Перешумить, — вертілося в голові. — Таки перешумить. А до нас — рука коротка. — І йому чомусь уявлялись жилаві темні руки робітників з тієї колони на прикладах гвинтівок. — Дзуськи... Не дістануть. Ми — самі по собі, а вони, хай хоч сказяться, — самі по собі".
Біля крайньої хати, коли вже забовванів попереду обсаджений вербами шлях, напнув віжки. Щось куце, сіре сиділо під тином і мовчки стежило за Філаретом двома щілинами пильних очей. Щось на диво чуже і на диво знайоме. Запримітив костури, що лежали трохи збоку, сіру шинелю на плечах, солдатську сорочку і землисте, худе обличчя чоловіка. Кістляві руки лежали на колінах, тільки ніг нижче колін не було, самі дерев'яні стирчаки.
— Що, Філарете, не впізнав? — прозвучав з-під тину хрипкий голос. — Чи заціпило?
— Іван? — скинувся Філарет, відчуваючи в грудях неприємний холодок. — Здорово ж тебе, бідняго, обчикрижило...
— За нашу, — він з особливим притиском мовив те слово — "нашу", — землю-матінку кровицю пролив...
— Багато героїв кістьми лягло, — перехрестився Філарет. — Дякуй богові, що хоч живий лишився.
— Та вже дякую... — відказав Іван. — Сиджу оце під тином — і дякую.
Од тих слів ще холодніше зробилося в Філаретових грудях. Ледве розтяг вуста в приязну усмішку.
— З шпиталю, мать?
— З шпиталю.
— Так, мать, додому?
— Пора б уже. Як там мої?
— Живі-здорові. І Марія, і Люба, і син. Допомагав, як міг. Не скривджені, думаю. Всі ж під богом ходимо.
— Та вже ж. Усі ходимо, та не всі однаково...
Помовчали.
— Так сідай, чого ж, — оговтався Філарет. — Вважай, поталанило тобі. Бо від села до села довгенько б добирався.
— Та доведетеся сісти, — по довгій хвилі мовив Іван і звівся на коліна.
— Я зараз, зараз допоможу, — задріботів словами Філарет, ковзаючи з воза. — Радий, що довезу героя війни до рідної хати. Всі ми — люди і розуміємо...
Але Іван хитнувся од Філаретових рук і самотужки потяг своє тіло до воза. Звалився на нього, перекинув обрубки ніг, поклав костури.
Філарет усе ще метушився, підтикав сіно Іванові під боки, тоді всівся в передку і важко дихнув на коней:
— Но-о...
У вікнах ще й не сіріє, але Денис з Мотрею не сплять. Ночі тієї весняної — кіт наплакав, а вони і звечора довгої не вкладалися. Ніби протяги по хаті гуляють — так незатишно.
— Дулю той Семирозум витеше! — зі злом мовить у темряву Мотря.
— А як справді птаха витеше? — обережно запитує самого себе й дружину Денис. — А як витеше? Уже, кажуть, і крила готові, і хвіст. Лісапету ж зробив, їздила. Голова в нього, наче горщок золота. Метикуватий чоловік. І руки справні. От що тоді заспіваєш, як витеше та полетить на той Місяць, та забере усю злидоту з хутора, куди тоді із своїм бугаєм подінемось?
Денис тривожиться й щедро вихлюпує свою тривогу в надії, що жінка заспокоїть його. Але Мотрю й саму за душу шкребе.
— Мо, й справді в село подамося?
— У селі тільки й чекали нас. Там Гороховичі свій торг тримають, а в Хвецюків — бугай ліпше нашого. Та й у Кушніра бугаїв аж кілька. Не розженешся.
— А мо', Семирозум полетить та й не вернеться?
— А як вернеться?
— Справді, а як вернеться.
Мовчать. Співає за стіною, у сінцях, півень. Хлипає крізь сон дитина на печі. Шкребеться миша в підпіллі.
— А ти не бачив, — трохи веселіше питає Мотря, — чи великого того змія вимайстрував Семирозум?
— Не змія, а самольота. Дуже схожий, на птаха, кажуть, тільки дерев'яний увесь. Я ж сам не ходив, звідки знаю. Мабуть, що не малого, коли всіх ладнається перевезти.
— То, може б, він і бугая нашого підняв, самольот той?
Денис довго не відповідає, мізкує. Згодом:
— Воно б то добре було. Тільки тоді і корів усіх треба на Місяць брати. Бо що нам за користь з бугая, коли в людей корів не буде?
— Ти що, дурний, гадаєш, хтось тут хазяйство лишить, а сам на Місяць подасться, вітра в полі шукати?
— Воно то так...
— Сходи зранку, ніби самопрядку хочеш поладнати чи полотна для штанів набити, і рознюхай усе як слід. Хоч знатимеш, що до чого. А Філарет з міста приїде — ти відразу до нього, коли не так, не по-нашому.
— Таки треба піти, — зітхає Денис.
— То, може, б я загодя солі роздобула побільше. Бо й на Місяці борщ солити треба. А мо, б, дорожче пустила втричі: не хочеш — не бери, дивися згори вниз на Землю, та й сьорбай несолоне. Вільному — воля...
Напоївши бугая, Денис підтюпцем спішить до Семирозума:
— Де хазяїн? — питається Прісі, що порається в дворі.
— У хатці, — кидає неприязно, бо, як і більшість хуторян, недолюблює Бугая.
Денис минає сінці, відчиняє двері до хижки, де Семирозумова майстерня. Пахне смолистим деревом, клеєм, посеред хатинки стоїть господар з долотом у руках, біля Матвієвих ніг лежить щось довге, схоже на човен. Попід стінами стоять збиті з тонких дощок крила — в основі широченькі, а далі все вужчі, наприкінці аж гострі, з вигином,
— Здоров, сусіде, — бадьоро мовить Денис.
— Угу, — хмуро відказує Семирозум.
— Хотів попросити тебе, аби прядку Мотрину полагодив, та бачу — люди не брешуть: на Місяць, чи що, зібрався?
— Таки на Місяць...
— А як же воно там буде, коли ніхто не чекає на тебе?
— Та вже якось буде. Не гірше, ніж тут, на Землі.
— Ще ж чи долетиш...
— Завтра не долечу, так позавтра.
— Диви, який певний себе.
— Таки певний. Бо іншого ходу для людей не бачу.
— Ну-ну, давай, — поблажливо мовив Денис, приховуючи свою розгубленість: а таки полетить, бісів син! — Я тільки радий буду, якщо живий вернешся... — І обережно додав: — Тільки ж як воно з коровами буде, коли всі полетимо?
— Та вже ж відомо як, — кепкує Семирозум: — Тобі залишимо. Пастимеш у лісі і до свого бугая водитимеш за п'ять ковшів жита...
— Глузуєш, а я прийшов, як сусід до сусіда, ми ж свої люди: коли що, коли й справді — усім хутором на Місяць; то мо, продати загодя бугая? Чи як?..
Колеса беззвучно котяться по ще м'якуватій дорозі, глухо гупають копита коней, а мимо пливуть чорні, прорізані рудуватими плямами рівчаків та долин поля.
Але Філарет, хоч і косить очима на узбіччя, не бачить полів: думає свою невеселу, чорну думу.
Іван лежить горілиць, поклавши руки на костури, дивиться в синє небо, прислухається до жайворонків — чотири роки минуло, як пішов на фронт. Здавалося б, жайворонки усюди однакі, та ніде так гарно не співають вони, як у ріднім краї...
Гарно...
А між тим розмова не переривалася: від самого міста. Говорили коротко, скупо, по декілька слів на версту, але говорили. Чого не могли чи не хотіли висловити словами, виливали в мовчанку. Од того тиша була тільки видимим перемир'ям, поступом до нового штурму.
— Так що ж воно в світі білому діється? — вичавлює з себе Філарет.
— Ре-во-лю-ція, — розтягуючи склади, з явним задоволенням проказує Іван.
— Це ж як?
— А так: хто був нічим, той стане всім.
Філарет примовкає, мізкує собі, що б то могло значити. По довгій мовчанці наважується зійти з ковзького. Питає доброзичливим тоном:
— Так за що братись думаєш?
— Робота знайдеться.
— Збираюся олійню завести. Підеш до мене? Якраз по здоров'ю робота.
— Та, мабуть, ні.
— То чому ж?
— Часу не матиму олію чавити.
— Куди ж свій час тепер подінеш?
— Життя нове треба на ноги ставити.
— Яке ж воно, те нове життя? — посміхається глузливо й водночас наполохано Філарет.
— А таке, щоб по правді: ні багатих, ні бідних.
Знову мовчать. Жайворонок зависає над самісінькою підводою і аж захлинається піснею. На косогорі пахне розіпріла земля.
— Хто ж це придумав її, ту правду?
— А Ленін придумав, — відповідає Іван і підводиться, сідає на возі, звісивши свої дерев'яні цурпалки.
Темна хвиля злості клекоче у Філаретових грудях, затинає дихання. Згадується, як Кушнір проклинав того Леніна на чім світ стоїть і казав, що од нього — всі їхні біди.
— З яких же він, ваш Ленін, з дьогтьомазів чи із сільських?
— Ленін — з наших, — коротко, переконано відповідає пан, згортаючи цигарку.
(Продовження на наступній сторінці)