"Розмахнутися б пужалном, стьобнути, щоб очей не зібрав, щоб і думати про свого Леніна та революцію перестав, — безсило лютує Філарет, зиркаючи на Іванові костури і стенаючи плечима. — Дужий, пес. Але зачекай, ти ще в мене дограєшся, дограєшся..."
Зараз уся Філаретова злість, густа й чорна, як дьоготь, увесь його страх перед світом, що вирвався з-під сильних рук і мчиться хтозна-куди, конденсується на Іванові:
— Що, і в хуторі зібрався революцію піднімати?
— А чого її піднімать? Зробимо, як новий закон велить: землю — порівну.
— Це, значить, мою землю наміряєшся злидоті роздавати?
— Яка ж вона твоя, Філарете? Чиї руки за плуга тримаються, того й земля. Хіба це не по-божому?.. Всі ж ми під богом ходимо...
Щось глибоке, звірине вибухає у Філаретовій душі, витісняючи страх, і рука з пужалном мимохіть злітає в синє небо:
— А ти, лайдаче, збирав ту землю по нитці, ти складав по грошику, ти сидів на самих чорних сухарях, коли комори від сала тріщать? Та я вам усім, таким розумним, як ти, горлянки перегризу, я з вас кров по краплі виціджу, я вас нагодую земелькою!..
— Опусти руки, Філарете, — тихо, але владно каже Іван, беручись за костури. — Скінчилося — твоє, наше починається...
— Геть з мого возу, — шипить Філарет, напинаючи віжки. — Геть, злидото... Хоч здохни тут, серед поля, а далі не повезу. А доповзеш, у хуторі з'явишся, народ баламутитимеш — там і могилу знайдеш, коли за чотири роки в окопах не знайшов...
— То вже ми подивимось, — спокійно каже Іван, впираючись костурами в дорогу і ковзаючи з підводи. — По комусь із нас земелька таки плаче. Мабуть, що по тобі...
Філарет зціпив зуби, шмагонув по конях. Коні з місця беруть риссю.
Іван розхитується на костурах посеред дороги, дивиться і вслід підводі: в його темних очах — іскорки вогню. Далі піднімає голову й усміхається до жайворонка...
— То як? Продавати бугая чи зачекати? — непокоїться Денис, не дочекавшись від Семирозума відповіді.
Семирозум зводить на гостя очі і дивиться пильно, здивовано, ніби бачить уперше миршавенького, пригніченого до землі своїм одвічним страхом та спрагою багатства Бугая. І раптом у нього на душі стає радісно-радісно: мине якийсь час і хуторяни, коли йому поталанить піднялися на Місяць і вернутися назад, а він-таки певен, що поталанить, він усе продумав у своєму птахові, все, до найдрібнішого, хуторяни полишать землю і залишать на землі цього жадібного, заздрісного Дениса, а разом з Денисом і власні заздрість та жадібність, якщо те в кому і звило гніздо. Люди, що потраплять на Місяць, бачаться Матвієві світлими і чистими, як ті сади місячні, що він бачить щоночі у своїх снах. Семирозум зараз дивиться на сусіда очима тих, інших людей, і з тієї незліченної висоти Денис видається ще мізернішим, ницішим, аніж він є насправді. Навіть немає бажання підвищувати голос.
— Іди звідси, Денисе. Таки лишишся ти із своїм бугаєм на хуторі. Хочеш — продавай, хочеш — ні. Удвох з Філаретом і бугая пастимете, і землю оратимете. Іди, іди, чого стоїш?
Денис перетинає поріг і злостиво грюкає дверима.
Семирозум пестить широкою долонею гладенькі крила свого птаха. Всю зиму, відколи Марія покликала повісити Бриська, мізкував він над своїм дивом. Все облишив, перепинається з Пріською самою бульбою, од півнів до півнів пиляє, струже, теше — тільки б швидше злетіти в небо. Бо то треба для людей. Бо люди до краю згорьовані на цій землі. Він, Семи розум, дасть їм повічний достаток. На Місяці для всіх добра вистачить. Місяць — це рай, що про нього у Біблії пишеться. Матвій заплющує очі — одна й та ж картина перед ним: без кінця-краю сади, а між яблунь, груш, вишень розгублено, ніяково, але вже з просвітленими щастям обличчями ідуть, ідуть з земними пожитками на плечах його сусіди, увесь хутір, окрім Дениса та Філарета....
Намальоване в уяві додає сил – Семирозум стає до роботи.
Коли дерев'яні цурпалки починають в'їдатися в тіло і вже несила терпіти, Іван опускається на коліна і повзе, волочучи за собою костури. Повзе од пагорбка до пагорбка, спочиває на узвишші, де зелень сухіша і вже трохи зігрілася. Звідси дорога продивляється далеко.
Аж до перелісся на обрії — ні душі.
І він, по короткій хвилі, знову тягне своє тіло, що з кожним метром здається все важчим.
Коли вже не стає снаги, коли червоні кола знемоги пливуть перед очима, він голосно повторює слова, які має сказати хуторянам: "Земля... Правда..."
І сили де й беруться! Це ніби криниця, повна живої води, і ця криниця — в Івановій душі. Хіба він може не поспішати? Люди і так занадто довго чекали цих слів. Від самого Пітера несе їх Іван, сотні кілометрів, а тут лишилося зовсім небагато. Він мусить доповзти.
І людина з костурами важко долає ще один метр вогкої, грузької у видолку полівки...
Увечері, попоравши Філаретову худобу, навертає додому Данило.
У хаті, біля комина, жовто блимає скіпка. Батько сидить на лаві, якісь віськи вистругує для свого птаха. Білі заслінки біліють дерев'яні колеса, сохнуть. На лежанці сидить мати, колупається голкою у шитві.
— Це ж як воно, тату, з колесами буде? — питає, вітавшись, Данило.
— Авжеж.
— Звідки ж воно котитиметься?
— З клуні. Розженеться, а тоді вітер його підхопить попід крила — і гей, гей, полетіли. Я тільки керуватиму крильми. Як лелека правує.
— З глузду з'їхав твій батько під старість, синку. Дитинчам став. Що в Любки Маріїної розуму, що в нього — однаково, — починає своє звичне мати.
— У хуторі клунь тих — дві і обидві Філаретові, – Данило робить вигляд, що не завважив материнських слів, бо ж не гаразд йому втручатися в суперечку батьків.
— На Філаретову затягну. Для людей же стараюсь, не для себе.
— Загубиш ти свою голову, загубиш, і ніхто спасибі не скаже, — бідкається Пріся.
— Чув я, тату, що по інших селах, де ближче до міста люди інакше починають жити. Кушнір ще в м'ясоїд приїздив, жалівся Філаретові й голоту лаяв. Нові закони, каже вигадують...
— Закон єдиний, — понуро обриває синову мову Семирозум. — Закон єдиний, — людей багато на землі розвелося тісно стало, ось і треба місця шукати, де їх менше.
— А я собі так мізкую, що не людей багато, а землі дехто з людей забагато награбував, — каже Данило. — Он гляньте, тату, сам Філарет на всіх хуторських полях розсівся.
— Що ж, гадаєш, він тобі хоч шматину віддасть?
— Я й не питатиму. Сам візьму, коли нові закони є.
— Тільки через кров переступивши, візьмеш. А з крові, синку, кров проростає. Ми ж нічиєї не хочемо крові. Ми — самі по собі, ви ж, коли з Філаретом хочете борюкатись, — самі по собі. Мені б ось тільки злетіти в повітря. Спішити треба, щоб цієї весни ще й посіяти на Місяці.
— Ой, тату, тату, — зітхає Данило, виходячи з хати. Він рушає до Філаретового двору. Од думок, тривожних, нових, наморочиться голова.
"Мабуть, що треба все лишати і в місто йти. Може, там скажуть, як на білому світі жити. Тільки б Кушніревих людей обминути. Переказують, буцімто всі дороги перекрили..."
Денис тягнеться до жовтавого Філаретового вуха.
— Вас не було, а Семирозум птаха свого стеслював. Я все розвідав. Завтра з вашої клуні злітатиме. Сам чув. "Хай, — каже, — Філарет жує землю, а люди всі на Місяць полетять, ніхто йому сіяти не буде". Люди, дурні, й вуха розвісили. "Не будемо, — хваляться, — Філаретову землю засівати. А як летітимем, то збіжжя з його комори візьмемо. Щоб було чим на Місяці сіяти".
— З моєї комори?
— Ага.
— Збіжжя, кажуть, візьмуть?
— Збіжжя.
— Семирозум завтра збирається летіти?
— Завтра під вечір, щойно Місяць з'явиться.
— Так біжи негайно в село, до Кушніра. Скажеш, просив Філарет своїх людей прислати. Він знає, обіцяв. Багато розумників, перекажеш, розвелося.
— На ніч глядячи бігти? — вагається Денис.
— А міністром хочеш бути?
— Воно то й так, не завадило б, Мотря моя казала...
— Над ким же ти будеш мініструвати, коли Семирозум усіх хутірських на Місяць забере? Над своїм бугаєм?
— Воно таки так. Побіжу я. Тільки завтра раненько. Бо Мотря проти ночі не відпустить. Боїться, коли б хто бугая нашого не вкрав...
— З богом!..
*** *** ***
Коли, нарешті, підходжу до лісу, сонце вже добре припікає, хоч по-весняному м'яко. У молоденькому осиннику ще паркіше. Багато сирості, і вітер з лугів притомлюється в гущавині. Час од часу дорога скочується у воду — величенькі озера, гладенькі, прозорі, відбивають у своїх дзеркалах шматок неба з лапастими вершинами молодих дереві Ледве обходжу ці ковбані. Черевики грузнуть у торішній траві. Спиняюсь над острівцем синіх, як зірки в ранній сутінках, фіалок. Деінде біліють проліски. Пахне прілим листям і чимось невизначеним, але живим. Потроху п'янію од тих пахощів, од лісу, що прокидається по зимі, од свіжого неба над головою. Але стримую себе. Ось-ось з'явиться хутір, я мушу бути готовий до цікавих спостережень і цікавої розмови.
(Продовження на наступній сторінці)