Весь день я тільки й думав про вечір, коли треба буде знімати штани. І не так про вечір, як про ранок наступний. Я вже був не радий цій одежині, коли б моя воля, я весь вік проходив би без штанів, в мене вже ворушилася думка скинути їх потай та й кудись заховати, я наперед наче знав, що й наступного ранку, і не один іще ранок мені доведеться воювати з підступною цією одежиною...
Ще пригадую солому. Вона мені пахнутиме до самої смерті: внесена з морозу солома.
Степовики, ми топили не тільки кізяком, а й соломою. Хата наша мала вмазані навіки віконця, вона не провітрювалась ні влітку, ні взимку, особливо узимку, коли береглося тепло, спертий дух стояв і вдень і вночі, повітря весь час було аж сизе, хоч ні татусь, ні Іван цигарки до рота не брали, тож яка була радість, коли хтось із дорослих вносив та й кидав на долівку величезний оберемок соломи! Який свіжий дух котився од неї по тісній нашій оселі, омивав стіни, піднімався до стелі! Гарячий зі сну, я зривався з постелі та й біг до золотистої купи, хоч мамуся і гримала, щоб не ліз, бо застуджуся. Стрибав з розгону й верещав од холодного лоскоту. А потім стояв і дививсь зачаровано, як солому запихають у піч до ненаситної утроби, як вона спалахує ясно, обливаючись веселим вогнем, як полум'я лиже чорний черінь, як уся піч оживає і, нахолола за ніч, починає дихать теплом.
Тож пошвидше на піл, а звідти на піч — припасти вухом до череня та й слухати, як під тобою гоготить невсипущий вогонь.
Або ще один спогад — вже про олію.
Чомусь татусь їздив бити олію не восени, а взимку, в найлютіші морози. Мабуть тому, що до морозів (та й морози часто прихоплювали) гупали ціпами у клуні, куди звозилася ще в серпні пшениця. Тож десь уже посеред зими випадала татусеві нагода поїхати на маслобойню до Миргорода.
Я весь день виглядав татуся. І не так татуся, як олію. Вже й спати лягаючи, просив мене розбудити, як появиться татусь.
І ось уже десь серед ночі мене будить мамуся:
— Толюсю, вставай, татусь приїхав!
— Татусь!
Мене вітром здуває з постелі.
Велика лампа по-святковому сяє під стелею. По хаті пливе смачний хлібний дух: мамуся щойно дістала із печі житні хлібини. Он вони й лежать на столі, рушниками накриті. А в сінях: гуп! гуп! — одчиняються двері і в клубах морозного пару заходить татусь. Весь білий од паморозі, іній ліг йому на брови, на вуса, вкрив суцільно башлик. Татусь іде до столу і ставить два великі глечики, запечатані хлібними корками.
Ви пробували щойно збиту олію? Прямо із блюдця, ще теплу, густо посолену. Вмочаючи в неї гарячий, щойно спечений житній хліб. Обов'язково житній.
Таку олію можна скуштувати тільки раз на рік. Серед зими, щойно привезену татусем з маслобойні.
І нарешті — спогад поки що останній. Про янголів, колядки й кота.
Смирнішої тварини, ніж наш кіт, не було в усьому білому світі. Може тому, що я і Сергійко з нього, як то кажуть, не злазили. Ми то впрягали його у воза чи в сани, щоб їхати в Миргород бити олію, ми орали ним, і жали, і молотили, ганяючи довкруг молотарки по колу, ми тягали його за вуха, за шерсть, за хвоста,— кіт лише жалісно нявкав, коли ми йому особливо допікали, але жодного разу не те що подряпав, а навіть не спробував шкрябнути своїх безжалісних мучителів. В нашого кота й справді була янгольська душа, коли він нас не зненавидів за всі оті муки.
Того вечора ми нетерпляче чекали колядників. За дорослих не можу ручатися, але я і Сергійко стали виглядати їх іще зранку. Відпихаючи один одного, ми тулилися лобами до шибок, щоб не взівати колядників. Славлячи Ісуса Христа і Діву Марію, вони ходили по всьому селу, не минаючи жодної, навіть найбіднішої хати, де з ними ділились останнім, не минали й нашого двору, хоч від хутора до села аж чотири верстви, засипані глибокими снігами. Але того дня сніг не йшов і сонце не ховалось за хмари, а увечері небо всіялось зірками, як маком, а місяць сяяв, як дзеркало. Тож колядники мали обов'язково прийти, тим більше, що на святковому нашому столі чого тільки не було наготовлено! І ковбаси, і кендюх, і сало, і медяники, й калачі,— все те лежало такою горою, що в жоден лантух не вбгати: татусь ревно стежив за тим, щоб колядники пішли од нас з найповнішими торбами, і щоразу казав до мамусі:
— Не жалій, не жалій…
Ми бачимо й жінку, і цигана, й цапа, і парубків у високих смушевих шапках, і дівчат у хустках кольорових, у червоних та жовтих чоботях. Вони стають якраз навпроти вікна, до якого ми з Сергійком поприлипали, і починають колядувати.
Весь наш двір одразу немов ще дужче заливається світлом. І, тим світлом осяяні, парубки і дівчата здаються такими красивими, що я уже й не знаю, що зробити, аби привернути до своєї особи їхню увагу. Хапаю кота, який саме стрибнув на лаву: і собі колядку послухати, та й, задерши йому хвоста, притуляю задом до шибки.
Колядка урвалась, як одрубана. І парубки, і дівчата, і циган, і навіть цап та ведмідь так і застигли, забувши позатуляти роти. А мамуся хапає мене за вухо та стягає з нічим неповинним котом на долівку...
Згадуючи цей випадок, я все більше приходжу до висновку, що ми ніколи не зможемо порозумітися з неземними цивілізаціями, зустрічі з якими так прагнемо. Де вже нам зрозуміти пришельців, коли ми не можемо власних вчинків як слід пояснити. І чотирьохлітній отой Толічка особисто для мене не менш загадкова істота, ніж інопланетянин, який прилетів би з найвіддаленішої од нас галактики.
Мудрий татусь, щоправда, спробував пояснити дикий мій вчинок. Після того, як колядники, яким повернулися нарешті голоси, доспівали свої колядки вже в хаті та й пішли з повним лантухом, татусь, посадивши мене на коліна, повів мову про двох янголів, які сидять у кожного з нас за плечима. Від народження до самої смерті. Білий янгол за правим плечем, а чорний за лівим. Білий підказує нам добрі вчинки, чорний злі. І від кожного з нас залежить, якого янгола слухатись.
— А якого, татусю?
Я приголомшений щойно почутим: у мене за плечима — два янголи! Які не покидають мене ні вдень, ні вночі.
— Треба завжди, синку, слухатись янгола білого. Що учить нас тільки добру. Бог і посилає цього янгола кожному з нас, щоб ми не грішили, не попали до пекла.
Що таке пекло, я уже знаю. Казани, у яких день і ніч кипить смола, до червоного розжарені сковороди. В смолі грішники варяться, а сковороди лижуть брехливими язиками. Та ще й чорти з гострими вилами. Якими не снопи піддівають — тих же грішників.
— Чорного янгола хто посилає? — Мав же я знати все про того, хто сидить за моїм лівим плечем?
— Чорного — нечистий, диявол. Щоб спокушати людину. Вводити в гріх... Ну, йди, синку, спати. Та не забудь перед сном помолитися, покаятись у скоєному гріхові.
І ще ніколи я не молився так ревно. Бив поклони, аж у лобі гуло:
— Боженьку, прости мій гріх! А я буду слухатись тільки янгола білого!..
— Що це сталося з нашою дитиною? — дивувалася мамуся другого дня.— Мов підмінили...
Мене й справді мов підмінили: весь час відчував за своїми плечима двох янголів. Мені страшенно хотілося побачити їх хоч краєчком ока, я різко повертав голову то в бік правого плеча, то лівого, але янголи були спритніші од мене і завжди встигали сховатись аж за потилицю. Подумки я давав собі обіцянку слухатись тільки білого янгола й досі не маю жодного сумніву, що до сивого волосся дожив би людиною без жодного гріха, але, на нещастя, десь у другому класі дуже застудився: захотілося побродити в крижаній весняній воді. Білий янгол саме був відсутній: літав, мабуть, на небо за інструкціями, а чорний на моє запитання, чи можна, відповів: "Можна! Можна! Ти що, гірший від інших?" Я і побрів вслід за іншими хлопцями і провалявся потім два місяці з плевритом, а на третій, коли вже одужував, захворів на праве вухо. Про лікаря на селі тоді й чуть не чували, мамуся лікувала моє вухо сама: закапувала гасом. Капала, капала та й докапалась, що я став глухий на праве вухо, як чобіт. І білому янголові не лишилося нічого іншого, як перебратися на ліве плече, до янгола чорного. Відштовхуючи один одного, вони й стали кричати в одне й те ж вухо: "Можна!" — "Не можна!" — і така мішанина зчинилася в моїй бідній голівоньці, так уже замакітрилося, що я вже й не міг розібрати, гріх чи не гріх те, що роблю. І як же я не раз жалкував за татусем, який би підказав, що маю робити!
І тільки в одному випадку я мушу дякувати долі, що вона зробила мене на праве вухо глухим: це коли одна дівчина задумала мене на собі одружити, та й запросила мене до себе на свято, та й сіла праворуч од мене, а подругу свою посадила вже з лівого боку. І такою та подружка була гарненькою та симпатичною, що обидва мої янголи одразу ж закохалися в неї. Ми проговорили весь вечір (що казала дівчина, яка хотіла вийти заміж за мене, я, звісно, не чув), а коли стали розходитись, я напросився провести її додому,— крок, у якому не розкаююсь досі. Та про це — пізніше. Дай Бог доживу — розповім.
* * *
(Продовження на наступній сторінці)