Хоча не можу сказати, що вони були несподіваними. Хтось із знайомих попередив татуся, що прийдуть описувати, І цілий день мої старші брати разом з татусем ховали що найцінніше,— в солому у клуні, на горище у хаті, ховали і весь час мені з Серпиком наказували, щоб ми нікому ні слова: ні про швейну машину, ні про медогонку, ні про мідні тази, що у них варили павидла й варення. І я, пам'ятаю, в свою чергу наказував братові: "Ти ж, гляди, не проговорися нікому, що в нас медогонка на горищі захована!" — чомусь мене найбільше непокоїло те, щоб не знайшли медогонку, може тому, що я дуже любив дивитись, як татусь качає мед,— це було найбільше свято для мене. Так що за себе я міг бути спокійним, а от на молодшого брата не міг покладати надії: йому ж щойно пішов третій рік.
— Гляди ж мені! — сварився на нього.
Тож хоч ми й чекали на них, непрошені гості появились, як завжди, несподівано. Татусь саме поравсь у стайні, Івана й Альошку Катерина повела до своїх батьків, у хаті лишилися я, Сергійко й мамуся.
Затупотіло в сінях, відчинилися двері, до хати ввалились дядьки. Наче спіткнувшись, вони зупинилися перед доріжкою, та один із них, не перехрестившись навіть на образи, навіть чудернацької шапки не знявши (угорі — гострий шпичак, попереду нашита велика зірка), як був у заляпаних багнюкою чоботях, так і ступив на доріжку. Пішов, лишаючи за собою брудні сліди, прямо до столу, хазяїном сів на лавку. Скомандував моїй мамусі:
— А гукніть-но господаря!
І мамуся замість того, щоб його добре налаяти, подалася слухняно із хати.
Я ж не витримав: узяв віника та й став згортати з доріжки кавалки грязюки. І як же я був вражений, коли мамуся, повернувшись до хати, замість того, щоб похвалити мене, сердито вирвала віника, ще й надавала мені по потилиці!
Набурмосений, на весь світ ображений, я стояв коло печі. Дивився на дядька, який безцеремонно розсівся на покуті, дивився і думав про медогонку. Таємниця так і розпирала мене, лоскотала у горлі. " А я не скажу про медогонку!.."
Зайшов до хати татусь. Зняв шапку, зупинивсь на порозі, а перехреститись, як він завжди робив, не наважився.
— А йди-но сюди! — поманив його дядько.— Чи будемо отак через усю хату перегукуватись?
Татусь несміливо підійшов до нього.
— Сідай, в ногах правди немає.
Татусь бочком примостився на лаві. Я не впізнавав татуся: такий він зараз здавався маленький та беззахисний.
Про що вони говорили, не запам'ятав, пам'ятаю лише, що татусь, звертаючись до чудернацького дядька, "викав" йому, а той у відповідь "тикав".
Потім дядько в закаляних чоботях звівся з-за столу:
— Ходімо!
І знову лишив брудні сліди на доріжці.
Всі вийшли у сіни, вийшов за ними і я. І тут мені випала ще одна нагода прислужитися татусеві: дядьки не вийшли одразу надвір, а зупинилися коло драбини, що вела на горище. Я страшенно злякався, що вони полізуть на горище та знайдуть медогонку, тож, щоб відвести біду, голосно вимовив:
— А я не скажу, що у нас на горищі медогонка захована! І як же я був вражений, коли отой дядько, що затоптав нашу доріжку, одразу ж поліз на горище та й спустив медогонку!
Згадуючи про той далекий випадок, я дивуюся не своєму вчинкові (мені ж ішов п'ятий рік), а тому, як татусь повівся потім зі мною. Коли дядьки, все описавши, пішли (татусь так і ходив за ними, тримаючи в руці шапку, і вітер перебирав на його голові ріденьке волосся)... тож коли дядьки, все описавши, врешті забралися з нашого двору, татусь не побив мене за медогонку, навіть не вилаяв, не сказав ні слова, ані півслова. І коли я, зарюмсаний, ткнувся йому в коліна (так було жаль медогонки!), він поклав на мою голову теплу долоню, пестячи, пригладив мій чубчик.
Як же затишно стало мені під тією долонею! Ще щільніше припав до татусевих колін і не було на той час для мене людини дорожчої...
Після того, як нас описали і мої старші брати та Катерина подались на Донбас, ми вчотирьох лишились на хуторі.
Провівши синів, татусь понудивсь, понудивсь, а потім впріг описаних волів у описану гарбу, зсадив на неї описаного плуга та й поїхав на поле, яке теж уже йому не належало.
— Чи воно тобі треба! — вмовляла мамуся.— Хай самі орють і сіють!
— Не можу, Маню,— відповідав їй татусь.— Як подумаю, що поле незоране, так і запече усередині.
— Ти ж хоч приїдь обідати.
— Кинь щось на гарбу.
Мамуся загортала у вузлик цибулину, сало і хліб, набирала в пляшку води, і татусь їхав на поле.
Повертався зовсім по-темному. Я з братом уже лежали в ліжкові, а татусь довго вмивався над цебром, сідав важко до столу, на якому вже парувала вечеря. Був мовчазний та засмучений, їв наче з примусу, про щось усе думаючи, а одного разу, коли з нашого двору звели описаних Мушку, волів, телицю й корову і навіть свиней повантажили на нашу ж гарбу, коли татусь знову проходив увесь день, як неприкаяний, увечері покликав мамусю:
— Сядь, Маню, сюди...
Вже пізніше, коли я став дорослий, мамуся розповіла, що казав їй татусь того вечора.
— Знаєш, Маню, що я надумався: бери дітей і рятуйся, поки не пізно.
— А ти? — спитала мамуся.— Ти як сам тут залишишся?
— Бог мене не покине... Якось воно буде... Вирішили, що мамуся спершу подасться сама — шукати
місця учительки подалі од нашого хутора, в інший навіть район, де ніхто не знатиме, хто її чоловік, а потім, як знайде роботу, повернеться і забере мене та Сергійка.
Мамуся недовго й збиралася, хоч перед тим, як іти, довелося їй пережити ще одну подію зі мною.
У мене випав молочний зуб.
Вперше в житті.
Потім я і лік їм утратив: сипалися з мого щербатого рота горохом. Я підбирав їх, односив по одному в сіни та й закидав на горище:
— Миші, миші, візьміть старий зуб, а дайте новий! Бо не кинеш їм зуба, не прокажеш отак — ходитимеш щербатим до смерті.
Цей перший мій зуб став хитатись ще вчора. Якраз посередині. Весь день я тільки те й робив, що смикав його та розхитував.
— Ну, чого ти лазиш до рота, чого? — питалася сердито мамуся.— Береш різну пакость до рук, а тоді ті ж руки пхаєш до рота!
На якийсь час я прибирав руку. А потім пальці самі собою лізли до рота: хитається? Не хитається? Я ніяк не міг діждатись, коли його можна буде витягти з рота. Вже вмощуючись спати, старанно підбив під щоку подушку, щоб зуб, коли випаде, не покотився додолу та не загубився: обов'язково ж мав закинути на горище.
Зуб випав десь серед ночі. Прокинувся — дірка поміж верхніми зубами і в щоку щось муляє. Намацав, витягнув: зуб! Цілий-цілісінький, ще й не висох як слід.
Я довго носився з тим зубом, не поспішав закидати на горище. Показував усім, поніс навіть похвалитися собаці Котькові:
— А в мене зуб випав, ага!
Махаючи хвостом, Котько лизнув мого зуба.
— І дірка осьо! — підняв пальцем губу. Котько і дірку лизнув.
А Сергійко весь час тінню ходив за мною. Ходив і канючив:
— Дай зуба! Дай!
— Еге, ще загубиш!
— Не загублю.
Він таки випросив у мене зуба й аж засміявся, щасливий. Роздивлявся, підносячи до очей, наставляв навпроти сонця, давав полизати Котькові. Я не спускав з свого зуба ревнивого погляду, пильнуючи, щоб братик його не впустив, аж тут із хати вийшла мамуся та й спитала:
— Ти не брав великого ножа?
— Не брав,— одвернувсь я од брата.
— Хто ж його міг узяти?
Мамуся постояла, постояла, пішла потім до хати. Я знову обернувся до Сергійка: він стояв, широко розставивши руки. В мене серце так і тьохнуло: зуб!
— Де зуб?! — закричав я до брата.
— Немає,— відповів Сергійко. Ще й показав обидві долоні, що таки справді немає.
— Ти його упустив?
— Не впустив. Котько проковтнув. Котько вибачливо вимахував хвостом.
До обіду я ходив, як у воду опущений. Я аж почорнів од розпуки та горя: що я тепер кину мишам, щоб вони замість старого послали новий? Надавав стусанів братові (ревучи, той побіг скаржитись мамусі), загнав палицею в будку Котька, але й те не зняло з мого серця тягар.
Полегшало вже по обіді: я приловчився через оту дірку поміж зубів чвиркати слиною. Я й раніше пробував чвиркати, але слина не летіла й за крок, на підборідді зависаючи, а тут цівкою била, наче із сцикавки, лягала точно туди, куди цілився.
Я чвиркав і чвиркав, усе влучніше і влучніше. На колодязь, на стіну комори, на курей і гусей, добрався навіть до Котька і до брата. Я вже дякував долі, що вона позбавила мене зуба, уже й не хотів, щоб миші послали нового та затулили дірку поміж зубами,— чвиркав на що тільки міг, та й добрався нарешті до хати.
Мамуся застукала мене, коли я саме обстрілював піч. Я, звісно, не став ждати, поки вона ухопить деркач,— мигцем забився під піл, на якому спали мої батьки. Забрався в куток, притиснувсь до стінки.
— Вилазь!.. Вилазь, бо я не знаю, що з тобою й зроблю! — кричала мамуся, пробуючи дістати мене деркачем. Але я уже знав, що мамуся покричить, покричить, та й охолоне, тож вилазити зараз під гарячу руку мамусину не було жодного резону.
— Ця дитина мене скоро в могилу зведе,— скаржилась татусеві мамуся.— Обплював усі стіни!
(Продовження на наступній сторінці)