І хоч мамуся явно перебільшувала: на всі стіни у мене і слини не вистачило б, я мовчав, бо з гіркого досвіду уже знав, що дорослим краще не заперечувати. Бо в дорослих інші погляди на цей світ, інші виміри добра й зла...
Невдовзі після цього випадку мамуся й зникла із хутора, залишивши татусеві на руки мене та Сергійка.
Скільки мамуся була відсутньою, не пам'ятаю. Може, тиждень, а може, й два. І всі оці дні ми давилися круто звареними крашанками, що їх наварив татусь повнісінький вулик, та черствим хлібом, спеченим ще мамусею.
Та ще нас усіяли воші. Мамуся розповідала пізніше, що й рубців на наших льолях за тією нечистю не видно було. І що ми з братом зустріли її брудні, як поросята.
— Цілісінький день у жлукті випарювала!
Кого мамуся випарювала: нас чи вошву, не догадався у свій час запитати.
Тепер же — не допитаюся! Лишився тільки німуючий горбик на кладовищі та не менш німе фото за шклом книжкової шафи: мамуся дивиться на мене з такою застиглою мукою, наче намагається сказати щось дуже важливе, найважливіше в світі, перед чим усе моє прожите життя й шеляга не варте... Істину, заради якої вона мене й породила в цей невлаштований світ... З усіх своїх сил хоче сказати, та не може розклеїти запечатані смертю вуста. І таким щемом нелюдським пропікається серце моє, що недоговорив, недослухав, що часто був неуважним до неї... Все поспішав, усе ніколи, усе якісь справи негайні, що заважали просто посидіти біля одинокої в старості матері, яка всю себе мені й посвятила... Господи, верни хоч хвилину, верни!.. Таким каяттям стискаються груди, що стає важко дихати, і сльози, що набігають на очі, обпікають окропом...
Вернувшись, мамуся побула на хуторі ще три дні, а на четвертий ми рушили на станцію в Миргород. Тією ж дорогою, якою не так давно проводжав татусь Івана, Катерину й Альошку. Тільки їх тоді одвозила Мушка, тепер же ми йдемо пішки.
Вийшли по-темному, щоб ніхто не побачив. Мамуся несла великий вузлище, за плечима моїми теліпається торба, в татуся ж, крім вузла, на руках ще й Сергійко. Всю дорогу йдемо мовчки, як злодії, під кінець я дуже втомився, хоч мамуся й веде мене за руку.
Довкола темно, пусто і страшно. Ні шелесне, ні зблимне. Все наче вимерло, навіть місяць сховався за хмари, і мені здається, що ми не йдемо, а тупцюємо на місці, а торба моя важчає й важчає. Хочеться плакати, але щось мене стримує, може те, що мамуся, лаштуючи для мене торбу ще там, на хуторі, запитала:
— Понесеш?
— Понесу!
Тоді мамуся погладила мене по голові й, чомусь зітхнувши, сказала:
— Ти уже в мене дорослий.
І я страшенно гордився тим, що вже дорослий, гордився, коли навішував торбу ("Я сам!"), коли й хутір залишили та й вийшли у степ на дорогу, що вела до Миргорода, гордився, коли вже тією дорогою йшли, але гордість моя і тала танути з часом і коли б не мамуся, коли б не її тепла рука, я сів би на дорогу й розплакався б.
А тут ще Сергійко: сидить в татуся на руках і йому й горя мало!..
Вже під ранок ми нарешті добрались до станції. Пам'ятаю довжелезну вулицю, по якій ми тягнулись, ступивши до Миргорода,— вулиці, здавалося, кінця-краю не буде, будинки, мимо яких ми проходили, тьмяніли чорними вікнами, одні тільки собаки до нас і озивалися. Відчуваючи, що ми тут чужі й непотрібні нікому, я мимоволі туливсь до мамусі.
Та ось нарешті й станція, і поїзд, який уже нас чекає. Татусь хрестить мене і Сергійка, хрестить і каже:
— Не забувайте свого татуся!
— Андроніку! — з мукою озивається мамуся.
— Не буду. Не буду. Храни вас Господь!
Вже у тамбурі я оглянувся за татусем: він стояв, як укопаний. Тримав у руці картуза і вітер ворушив світле волосся.
— А чого татусь з нами не їде?
— Татусь захворів. Він приїде пізніше.
— Захворів? — Татусь ішов усю дорогу — ні на що не скаржився. Я ще хотів щось спитати, але тут ударив дзвінок, тутукнув паротяг, підлога піді мною шарпонулася так, що я замалим не впав, заскрипіли, захиталися стіни вагона, застукотіли колеса. Мамуся підхопила й один вузол, і другий, стала протискатися вузьким коридорчиком, мимо нижніх і верхніх полиць, вщерть заповнених людом, і ми, боячись відстати, побігли за нею.
Примостилися на бічній нижній полиці. Якась жінка, добра душа, поступилася місцем, допомогла закинути на верхню полицю наші пожитки. Поклавши голову на коліна мамусі, Сергійко одразу ж і заснув, а я, не зважаючи на втому, спати не міг. Перед моїми очима все ще стояв татусь, мені здавалося, що він і досі отам стоїть непорушно, та ще мамуся сказала, що він захворів, і коли я уявив, як татусь сам повертатиметься отією безкінечною дорогою до хутора, як зайде до спорожнілої хати, мені защипало у носі. Хотів запитати в мамусі, чи дуже захворів татусь, але мамуся саме розмовляла з отією жінкою, яка поступилася місцем, і я не наважився втрутитись у розмову дорослих.
* * *
Отут у моїй пам'яті чисто, наче провалля.
Не пам'ятаю, скільки ми їхали отим поїздом, на якій лінії зійшли, як мамуся найняла підводу, що довезла б нас додому. І трава була таки м'яка та ласкава, що ми з братом почали по ній бігати, звичайно ж босоніж, бо хто весною, чи влітку, чи навіть восени носить взуття! Взувалися ми, коли вже холодало по-справжньому, а пригріє сонечко, скреснуть сніги, запарує волога земля — ми вже й босі. І не знали взувачки до перших морозів.
Тож ми наввипередки бігали по єдвабній травиці, мамуся ворожила біля вузлів, а дядько, напоївши коней з великого цебра, заходився у тому ж цеброві варить галушки.
Дядько, хоч сам був сухенький, маленький, статурою в підлітка, полюбляв вочевидь все важке та велике. І коні у нього були великі, і віз, і ложка, яку він дістав, могла б запросто налізти йому на голову, не кажучи вже про цебер: навіть коні недопивали з нього воду. Розпаливши багаття та прилаштувавши на ньому цебер з водою, дядько начистив цілу гору картоплі, дістав завбільшки з кулак цибулину, опустив до цебра й добрячий шмат сала, а тоді заходився коло галушок. Дістав величезний кавалок тіста, замотаний у білу полотнину, та й став одривати од нього шматок за шматком, кидати у воду, що кипіла — переливалася у вогонь. Не зупинився, поки не накидав повнісінький цебер.
Галушки плавали, як поросята, одна більша другої, дядько мішав їх отією великою ложкою, сипав перець і сіль, а коли зварив, зняв та й поніс у холодок під високу й таку густющу вербу, що й небо не проглядало крізь віття.
— А кличте, навчителько, своїх козаків підобідати! Сіли до зеленого столу. Дядько насипав нам повнісіньку
миску, сам же, з ложкою в одній руці і довжелезною шпичкою в другій, заходився молотити із цебра. Ми ще й до дна не добралися, а дядько уже й упорався.
— Х-ху, оце трохи приморив черв'ячка!
Я з острахом дивився на нього, мені здавалося, що живіт його ось-ось лусне і звідти густо посипляться галушки,— дядько ж, наче нічого й не скоїлось, сполоснув цебер, послав кожуха:
— Отеперечки й задрімати не гріх.
Ні, вміли-таки колись люди їсти до смаку і вволю!..
Більше про ту дорогу не пам'ятаю нічого. Може, пізніше згадаю, як згадав зараз хутір, те, що не пригадав раніше, коли писав попередні рядки, хоча б про штани, що їх мені мамуся пошила на третьому році життя.
До того бігав без штанів, у довгій до п'ят сорочині: не треба нічого знімати, коли захочеш пі-пі, присів та й по всьому, а тут мамуся раптом сказала, що я уже парубок і мені треба шити штани.
Парубок то й парубок, я й справді уже встиг залізти під спідницю до Катрі, коли вона поралась коло печі (ховавсь од Альошки), і мені було там дуже цікаво: високо, темно, тільки дві ноги біліють колонами. Виплутуючи мене з тієї спідниці, Катря вищала й сміялася, заходилися сміхом Іван та Альошка, я сміявся й собі, хоча не розумів, чому вони так регочуть. Так що мені й справді вже треба було справляти штани.
Нагорювався ж я потім з тією одежиною!
Мамуся шила їх цілісінький день і я весь день не одходив од неї: так кортіло надіти пошвидше обнову. Штани вийшли дуже красиві: з двома навхрест помочами, по коліна, ще й застьобувалися збоку перламутровими ґудзиками. Штани сиділи на мені, як улиті, я гайнув у них одразу ж із хати, штани самі носили мене й по дворі, і по вулиці.
Я і спати ліг би в тих штанях, та мамуся наказала їх зняти. Ліг і, тримаючись рукою за штани, що висіли над головою на бильці, заснув.
А вранці, прокинувшись, одразу ж ухопив нову свою одежину.
І тут почалися мої муки. Помочі ніяк не хотіли налазить на плечі, вони перехрещувались то з лівого боку, то з правого, я й сюди їх смикав, і туди, і голову стромляв у них і руки, аж поки вони опинилися в мене позаду, а обидві холоші — попереду. Холоші стирчали на моїм животі, наче труби, а те, що вони мали прикрити, було голе-голісіньке.
З трудом виборсавшись із клятої одежини, я знову поліз у неї ногами.
Цього разу помочі лягли як слід: навхрест на спині та грудях. Але ґудзики чомусь опинились не на лівому, а на правому боці. Штани ж спереду стали горбом, ззаду вп'ялися у попку твердим, як залізо, рубцем.
Отут і ступили до хати матуся:
-— Дивись: оце перед, а це зад. Отак і треба їх надівати... І штани сіли на мене, як влиті.
(Продовження на наступній сторінці)