Щовечора з усього кутка сходилися до нас дядьки і тітки. Дядьки сідали коло дверей, щоб можна було виходити й курити, тітки — поближче до лампи: кожна прихоплювала з дому як не вишивання, то мичку прядива, а то й торбу проса, в кімнаті стояли дві прядки і ступа, в якій товкли на пшоно просо. Жінки просто не вміли сидіти без діла, хоча б і навчаючись, то й прихоплювали з собою роботу. Тут же товклися я, Сергійко й Сашко: без нас, як то кажуть, і каша не звариться.
Мамуся, строга, красива, в єдиній празниковій кохтині, яку вона, приходячи з школи, обережно знімала і вішала на плечики... Мамуся, якась і на мамусю не схожа, сідала до столу, розкривала абетку і починала урок. Гули обережно прядки, тихенько гупала ступа, лунав мамусин голос. Тітки й дядьки вгадували то одну літеру, то другу, пробували складати докупи і коли виходило слово, раділи, як малі діти:
— Ти диви! І звідки воно узялося, що ожило?
А ми: я, Сергійко, Сашко нишком гралися в закуткові. Потім підходила черга до мене:
— Толю, а йди-но сюди!
На людях мамуся ніколи не називала мене "Толічкою". Я схоплювався, протискався до столу.
— Читай,— казала мамуся.— Тільки голосніше, щоб усім було чутно.
І я сідав за "Кобзаря".
Уже знав, з чого починати. Як молитва щоденна починалася з "Отченаша", так і читання "Кобзаря" починалося обов'язково з "Катерини". Скільки разів я її прочитав, вивчив майже напам'ять, а жінки, як тільки я сідав до столу, завжди просили:
— Давай, синку, про Катерину. І я починав з "Катерини":
Кохайтеся, чорнобриві, Та не з москалями, Бо москалі чужі люде, Роблять лихо з вами...
Прядки зупинялися, ступа переставала гупати, завмирали руки з голками. Дядьки лізли по кисети, а жінки починали хлюпати носами. Не стримувався — хлюпав і я: так мені було жаль Катерини!
Щоб ми не гибіли біля вікна, мамуся стала забирати нас і до сільбуду: на репетиції, вистави й концерти. Вистави ставилися двічі на місяць, про громадянську війну та ще про поневіряння трудящих за кордоном ("Родина щіткарів", "Пакет"), а концерти на революційні свята. Ще й перед виставою кожною декламували вірші й співали пісні. Сергійко, закушканий в мамусине пальто, невдовзі й засинав і спав так міцно, що його не будили ні тупотіння акторів, ні регіт та оплески в залі. Він не просинався навіть тоді, коли мамуся, вже після вистави, брала його на руки та й несла додому. Я ж товкся за лаштунками протягом усієї вистави, мені було страшенно цікаво дивитись то в зал, де хилиталося море голів, то на сцену, на самодіяльних артистів, особливо на мамусю, таку молоду та красиву, що я завжди з гордістю думав, що ні в кого на світі немає такої мамусі.
Особливо цікаво було на концерті. Два місяці йшли репетиції і жодної ми не пропускали, бо куди мала нас дівати мамуся? Сергійко як завжди спав, я ж сидів у порожньому поки що залі і не зводив зі сцени очей. І ще: страшенно хотілося взяти і собі участь у тому дійстві — заспівати пісню чи ушкварити гопака.
І ось моя мрія збувається.
Сьоме листопада, святковий концерт. Збуджені самодіяльні актори за лаштунками, повно люду у залі. Молоденька вчителька виходить на сцену й оголошує дзвінко:
— Починаємо святковий концерт!
Хор теж уже на сцені, там і мамуся, лунають революційні пісні. Про дванадцять косарів, які косять на комунінській землі, про ковалів, дух у яких — молот, і ще багато пісень, що їх я не запам'ятав. Декламуються вірші, теж революційні (за цим пильно стежив дядько Никифір, червоний партизан у минулому, а тепер голова сільради: "Щоб не було нічого такого!" — крутив він великим пальцем перед носом завідуючого сільбуду. Он він у першому ряду і сидить: величезний червоний бант на всі груди, мені з-за лаштунків здається, що то й не людина сидить, а метелик, а поверх метелика приставлена вже людська голова). Тож співали та вірші читали тільки революційні, дядько Никифір і танці всі до одного повернув би в бік революції, але таких ще не було, ще не дійшли до нашого села, тож доводилося вдовольнятися гопаком чи катеринкою. Хор співав, а в мене вже й жижки трусились: ніяк не міг діждатися, коли почнуть танцювати.
Та ось настає довгождана хвилина.
— А тепер виступить наш танцювальний...— починає учителька, починає й не встигає закінчити: якась сила штовха мене на сцену. Як був у довгополій чумарці та великій, що налазила аж на очі, шапці, викотився на очі всього люду та ушкварив гопака.
Крик, оплески, регіт. Заохочений, я танцюю, аж підлога тріщить. Шапка вже аж на носі, поли чумарки б'ють мене по ногах.
І тут чиясь безжалісна рука хапає мене за чумарку, цупить за лаштунки.
Мамуся! Хто ж іще!
Реву від ганьби та образи. А тут іще дзвінкий голос із залу:
— Біс! Біс!
Од того, що мене назвали ще й нечистою силою, реву іще дужче.
Отак і урвалась моя артистична кар'єра. Ба, ні, не урвалася!
Невдовзі я вивчив напам'ять довжелезного вірша, що мав назву "Батькова шапка".
Слухайте, хлопці, історію шапки, З фронту приніс її батько-вояка, З фронту німецького. Гляньте: дірки. Дірка на дірці, а зверху латки...
Дірки, звісно ж, від куль.
Принісши ту шапку додому, батько одразу ж заходився організовувати комуну. І все було б добре, коли б не
наскочили білі, забрали батька та й розстріляли. Щоразу, читаючи "Батькову шапку", згадував чомусь свого татуся. І мені до сліз було жалко батька, про якого розповідалось у віршеві.
Я так наловчився читати цього вірша, що мамуся зважилася випустити мене на сцену. Обшили стару мою шапку латками, почепили спереду червоний бант, наказали, коли я прочитаю останній рядок: "Тільки лишилася шапка стара", то скидати шапку з голови й показувати її людям.
Хоч убийте, не пам'ятаю, як декламував того вірша. Пам'ятаю лише, що підгинались коліна і все було як у тумані. А коли дочитав останній рядок, то, забувши показати шапку, дременув за куліси.
"Батькову шапку" декламував іще двічі, а потім як відрізав: хлопці одразу ж продражнили мене "батьковою шапкою". Дражнили отак аж до третього класу, коли я взув мамусині чоботи.
Це, власне, були й не чоботи, а якийсь огидний гібрид чобіт з черевиками. Внизу, на високих каблуках, черевики, а зверху, по самісінькі коліна, розрізані навпіл халяви. І черевики й халяви зашнуровувались довжелезними шнурками. Ця дивовижна, небачена досі в селі узувачка була на додачу до всього жовтогарячого кольору. Мамусі їх справили, коли вона була іще баришнею. Носила не один рік, ще й на хуторі взувала, а тепер підійшла моя черга. Досі я, як всі нормальні хлопці, гасав босоніж, але тут вдарив мороз, мамуся дістала мої старенькі, татусем ще пошиті чобітки, а вони не налазять.
— Ну, що мені з тобою робити? — журилася мамуся.— Куди ти ростеш?
Я завбачливо мовчав. Був і гордий із того, що отак росту, а разом і відчував якусь провину перед мамусею. Отоді й появилася на світ ота дика взувачка.
— Де вже тебе дівати! Носитимеш ці. Глянь, які красиві!
— Красиві! — завив я у відчаї.— Та мене засміють!
— Не засміють. Розумний сміятись не буде, а на дурня не треба зважати.
— Еге, не зважати... Вони на мене великі. Спадатимуть.— Я все ще надіявся одбрикатися од цього жовтогарячого лиха.
— Не спадатимуть. Ось ми соломки підстелимо — будуть якраз по нозі. Та й узимку ноги не так мерзнутимуть.
Продовжую опиратись, не даючи себе взути. Тоді мамуся вдається до останнього аргументу:
— Ану, де деркач?
І я змушений був влазити в ту взувачку.
Виходжу з хати. І ранок мені сьогодні не ранок, і сонце не сонце. Я ще ніколи не пробував ходити на високих закаблуках, ноги мої за кожним кроком викручує то в один бік, то в другий, ступаю, як на котурнах, стережуся, щоб не зачепитися ногою об ногу та не впасти. Хазяйський Полкан, побачивши, в що я узувся, позадкував, позадкував до будки і звідти загавкав. Л гусак підбігає до мене і, витягнувши шию, сичить подивовано: "А що це ти взув?.. А що це ти взув?.."
Узув — тебе не питав!
Виходжу на вулицю. І тут, здається мені, всеньке село показує пальцями на мої чоботи-черевики.
Хлопці, звісно ж, мене й продражнили одразу: "Гусаком".
Носив я це прізвисько, доки ми й жили у цьому селі. Як тільки скресли сніги, я скинув оту ненависну взувачку та й майнув до школи босоніж. Всі були іще взуті — один я босяком.
І, звісно ж, застудився. Вже увечері горів, як вогонь, кілька днів мамуся лікувала мене компресами та гарячим молоком, а коли мої груди став роздирати сухий кашель, одвезла до району в лікарню. Там послухали і сказали: плеврит. Та й залишили в лікарні.
То були чи не найщасливіші дні в моєму житті. Чиста велика палата, окреме ліжко, де ніхто тебе не товче, і, головне, не треба ходити до школи. А те, що бока щоденно проштрикують товстелезною голкою, так то не біда. Зате в обід угощають такими смачними компотами, що п'єш — не нап'єшся, а увечері до чаю дають іще й цукор. Вік би жив у лікарні, так хіба ж мамуся про мене забуде!
І змушений вертатися в нашу злиденну кімнату.
(Продовження на наступній сторінці)