А поки що... Поки що ми з мамусею 'їдемо, щасливі, додому і мені страх хочеться зустріти когось із своїх однокласників. Ну, хоча б Валю Чмовжову. Похвастатись, що не тільки її, а й мене прийняли до того ж восьмого класу. Я вже жду — не діждуся того щасливого дня, коли переберуся навчатись в Ізюм, появляючись вдома лише по неділях. Я ще й гадки не маю, що ждатиму цієї неділі, як манни небесної, і не так, мабуть, неділі, як суботнього , вечора, коли, добравшись "зайцем" до своєї зупинки, скочу з високих сходин вагона та й почешу темним лісом, а тоді вже й селом до єдиного в світі віконця, яке світитиме хоч до самого ранку, мене виглядаючи. Відчиню хатні двері, і мене так і омиє маму сина ласкава посмішка, і люблячі очі засяють з найдорожчого у світі обличчя.
— Мий, синку, руки, та сідай вечеряти.
На вечерю картопля-пюре, наперед уже знаю. Отакенна полив'яна миска, а мамуся ще й підкладає.
— їж, їж, ти, певно, зголоднів у тому Ізюмі. Господи, кожа та кості! Чи вас хазяйка там зовсім не годує?
Годує. Пісні, аж сині, супи, та й ті в неглибоких тарілочках. По отакенькому шматочкові хліба на сніданок, обід та вечерю. Вона й чоловіка захарчувала до того, що той наче підліток, а нам то кожну ложку рахує.
А приймала — співала-виспівувала:
— Та вони ж у мене будуть, як у Бога за пазухою! Не знаю, яка пазуха в Бога, а за пазухою нашої хазяйки
і миша подохла б з голоду.
Чоловік її працює на паровозоремонтному заводі, вона ж господарює удома, та ще пропадає на базарі: щось купує, щось перепродує, будь-який крам, що появляється в магазинах, не мина її рук. Часто ходить на ніч у чергу: викинуть вранці сатин, а то й батист, а вона уже й перша. А одного разу звечора як пішла, то повернулась аж наступного вечора. Серед ночі під'їхала міліція, повантажила усіх жінок на машини та й одтарабанила за шістдесят кілометрів: добирайтесь додому пішечком. Прийшла, аж шкварчала, а тут її чоловік, скориставшись з відсутності грізної половини своєї, надпив з графина горілки,— було, й цирку не треба! Ми ж того вечора полягали спати — жодної крихти в роті.
Не знаю, чи довго я протримався б на тих супах, якби мамуся, довідавшись, як нас годують, не забрала мене од тієї хазяйки та й поселила в бабусі, Божої свічечки, недалеко од школи.
— Буду тобі, синку, давати в день по карбованцю. Ходитимеш їсти в їдальню, вона ж недалеко од школи.
їдальня паровозоремонтного заводу і справді була поруч із нашою школою. Помпезна споруда з гігантськими колонами, колон було понаставляно стільки, що серед них можна було заблукать, як у лісі. З величезними вікнами, у які запросто міг в'їхати поїзд, з високою, десь аж під хмарами, стелею. Це була, мабуть, найбільша у світі їдальня, в ній могли б водночас пообідати всі мешканці міста, та ще й приїжджим місце лишилося б.
В той час гігантоманія охопила всю нашу країну, повсюди зводились споруди не менші, аніж піраміди єгипетські, пам'ятаю, як нас, шестикласників, водили за тридцять кілометрів в щойно збудований кінотеатр: щоб заповнити його зал, треба було зігнати всіх жителів довколишніх сіл. Демонструвався один із перших звукових кінофільмів, якщо не зраджує пам'ять — "Ми з Кронштадту", і жодного слова не можна було розібрати: така акустика була в тому велетенському залі.
Тож не меншою була і їдальня, що обслуговувала робітників паровозоремонтного, але й нами, простими смертними, не гребувала, зокрема отакими селюками, як я, що з'їхались з усього району здобувати середню освіту (по селах середніх шкіл тоді майже не було).
Пам'ятаю перші відвідини тієї їдальні. Щойно подолав широкі, з білосніжного мармуру сходини, як опинився віч-на-віч з міліціонером. Вирізаний з фанери міліціонер мав дуже грізний вид. Однією рукою він діставав з кобури нагана, а другою показував на плакат, де криваво-червоним по білому кричали слова: "У нас не крадуть!"
Втягнувши голову в плечі, прошмигнув мимо охоронця порядку. Вже зайшовши до приміщення та примостившись до вільного столика, я зрозумів, чому "не крадуть". На столі стояло кілька брудних тарілок з білого металу і на кожній тарілці було вибито: "Украдено в їдальні № 1". Ножів не було, їх, мабуть, давно вже покрали, зате в кожній виделці бракувало двох середніх зубців, а ложки світили акуратно просвердленими дірками. І захочеш — не вкрадеш.
У мене одразу ж пропала охота брати борщ або суп (чим затулятиму дірку у ложці?), натомість пішов до буфету і видивився страву, яку зроду-віку не пробував, але про яку читав у повістях та романах.
Какао! Заморський напій, що ним ласували різні князі, барони та графи, капіталісти й поміщики. Вся ота класово ворожа нечисть, зліквідована жовтневою революцією. "Єш ананаси, рябчіков жуй, день твой послєдній пріходіт, буржуй!"
Не пробував ні ананасів, ні рябчиків, класово ворожі ці страви були знищені разом з буржуазією, а от какао якимось чудом уціліло, уціліло та й прорвалося в пролетарську нашу їдальню.
То як же його не скуштувати!
Стаю у чергу, благаю Господа-Бога (невигубна звичка, що лишилася від татуся): "Господи, зроби так, щоб мені хоч шклянка лишилася!" — на металевій таці всього сім шклянок.
Не беруть! Ніхто не бере! Замовляють супи, котлети, компоти, а на какао — нуль уваги. Не знають, що то, чи гребують класово ворожим напоєм?
— Мені оте,— тремтячою рукою показую на шклянки з какао.
— Скільки? — питає буфетниця.
Хотів узяти одну, та одразу ж подумав, що поки вип'ю, поки розпробую, решту розметуть.
— Чотири... І на здачу дві булочки.
— Не обдме? — питає буфетниця, виставляючи на тарілку шклянки.
— Питаєте! — чую глузливе за спиною.— Та йому відро дайте — видме, ще й вилиже!
Черга незлостиво сміється, і я несу під той сміх дорогоцінний напій, пильнуючи не пролити й краплини.
Сів до столу, обережно взяв першу шклянку, підніс до молитовно наставлених вуст.
Що вам, хлопці, сказать про какао! Всі солодощі світу були зібрані в тому напої, кожен ковток переносив мене на Олімп, де проживали боги стародавньої Греції. П'ючи наостогидлий нектар, вони заздрісно поглядали в мій бік і канючити в мене їм заважало лиш те, що вони все ж були богами, а не простими смертними. Лише Венера, страшенно подібна на Валю Чмовжову, улесливо посміхалась до мене, але я лишивсь непохитний, як тичинівська скеля, бо "когда я єм, я глух і нєм".
Напій виявився не тільки неймовірно смачний, але й до біса наїдний. Я, що міг запросто ум'яти цілу хлібину й отакенну миску борщу, ще й заїсти тарілкою молочної каші ("Де воно в тобі і вміщається?" — дивувалась мамуся), після другої шклянки відчув, що мій шлунок наповнився вщерть. Але ж не лишати на сміх ворогам дві шклянки какао, що за них заплачені лічені мої копійки!
Тож, сито зітхнувши, простягаю руку по третю.
Після третьої какао стояло вже аж під горлом...
Очі рогом лізли, коли допивав четверту...
Ледь звівся з-за столу. Пофарбовані в какао стіни гойдалися то вправо, то вліво, люди, з обличчями кольору какао, теж п'яно похитувались, а вийшов надвір — у небі замість сонця висіла велетенська крапля какао. Мені здавалося, що якби я зараз заплакав, то й з очей моїх полилося б какао.
Ледь доповз до перону, щоб їхати додому. Там уже зібрався весь наш гурт: Валя Чмовжова, Ганя Лобко, Кость Карпенко і ще кілька хлопців.
— А ми боялися, що ги запізнишся! — сяйнула до мене очима Валя.
— Чого б це я мав запізнюватись! — дихнув я їй в обличчя хмарою какао.— Я ще ніколи не запізнювався.
— Та то я просто так,— усміхнулась вибачливо Валя: вона вся аж світилася. І я мимоволі став з нею поруч: не інакше нечистий поставив, наперед хіхікаючи.
— Ось послухайте новий анекдот,— обізвався Карпенко.
— Ану розкажи! — сказала Ганя: вона не так полюбляла анекдоти, як була небайдужою до Костя. її великий рот наперед цвів сміхом.
— Значить так.-.— почав Кость.
Анекдот був не дуже смішний, але всі розсміялися. Забувши про какао, що переповнювало мене по самісінькі вуха, реготнув і я. Реготнув, та одразу ж і пукнув. Пукнув так голосно, що Валя, яка стояла поруч, аж підскочила. І почервоніла... Та де там почервоніла: зайнялася вогнем, наче не я, а вона те зробила. А з вокзалу повибігали налякано люди. Може, сталося це випадково (саме підходив поїзд), але мені здалося, що вони вибігли на непристойний цей звук.
Господи, Господи, і треба ж, було мені пити какао!
Хлопці, чорти, звісно ж, попадали з реготу, а дівчата вдали, що вони нічого не чули. Завели одразу розмову про школу, про нову вчительку хімії: дуже молоду та красиву, в яку одразу ж закохалася вся чоловіча половина нашого класу, а жіноча так же дружно зненавиділа.
Та мене та перебільшено зацікавлена розмова не могла ввести в оману. Я не знав, куди подітись, крізь яку землю провалитися, і коли ми нарешті вдерлися до вагона (у вагони робочого поїзда не сідали, а вдиралися, беручи штурмом кожне купе), коли нарешті всілися і поїзд, болісно зойкнувши, рушив із місця та й затрюхикав по наїждженій колії, то найголосніше кричав, найбільше штовхався, звісно ж, Толька Дімаров: так мені хотілося, щоб усі забули про той ганебний випадок. Аж доки якийсь робітник, що сидів поруч, врешті не витримав:
— Ану втихомирся, бо у вікно к бісу викину!
(Продовження на наступній сторінці)