Вже на перерві мене обступив цілий гурт хлопців та й став перехрещувати на солов'я.
Похмурий, нещасний, повертався додому. Одне око в мене було підбите, на сорочці не вистачало двох ґудзиків.
— З ким ти побився? — сплеснула руками мамуся.
— Ні з ким...
Але тут втрутився Сергійко, який був свідком того ганебного хрещення:
— Його "шолов'єм" прожвали! — В Сергійка випали два передні зуби і брат безбожно шепелявив.
От на кому я відігрався! Підстеріг, коли він вийшов надвір, та й налетів на нього круком.
— Шоловей!.. Шоловей!..— кричав брат, витираючи сльози.
— А ти "ясам"! — Сергійко, коли щось робив, не підпускав до себе нікого: "Я сам!"
А як же дражнили мого двоюрідного брата Костя? Як же його прозивали?.. Та "батьком котячим", як же іще!.. Коти ходили за ним, як пришиті.
Найстаршого ж, Толю, ми не прозивали ніяк. Толя у нашій сім'ї був божком, для тьоті Ані весь білий світ клином сходився на її старшому синові. Толя ріс красенем, уже в старших класах дівчата сохли по ньому, він до того ж блискуче учився, не опускався до доброї навіть оцінки, і коли після сьомого пішов учитися до Ізюма, то й там невдовзі став гордістю школи. Не по літах серйозний, він здавався нам зовсім дорослим і ми ніскільки не дивувалися тому, що тьотя Аня завжди в усьому з ним радиться.
Окрім мене, солов'я, у нашому класі було ще кілька пернатих, а також чимало ссавців, навіть рогатих. Пам'ятаю одного вертлявого хлопця, якого прозивали макакою. Макака ця мала твердющі, як камінці, кулаки, в чому я пересвідчився після одного уроку зоології.
Цього разу ми вивчали, яким чином розмножуються птахи. Учитель розповів детально, а на закінчення спитав, кому що неясно.
І тут мене наче сам нечистий під бока рогом кольнув: я звівся і з якомога невиннішим видом спитав:
— А макаки тотуються?
Учитель довго не міг зрозуміти, чому весь клас попадав од реготу. А зрозумівши, розкрив класний зошит та й вивів навпроти мого прізвища незадовільну оцінку — відповідь на моє невинне запитання.
З "макакою" ж я виясняв стосунки пізніше, коли вийшов із школи. Отоді й пересвідчився, які крем'яні кулаки в цієї породи мавпячих.
В тому ж класі я знову взявся за вірші. Та не просто взявся: на мене напала справжня поетична пропасниця. Тіпала мене вдень і вночі, рими, ямби, хореї сипалися на мене, як з переповненого лантуха, і я віршував, віршував, віршував — як завгодно і про що завгодно. І щоки палали, і в голові стугоніло, і світ весь збігався на кінчик пера...
.Гарячка оця тривала понад місяць, за цей час я встиг нашкрябати купу поезій і сотворити навіть поему з часів громадянської: як червоні вибивали білих із Криму, як довго там монялись, поки не появився Будьонний:
Будьонний появився На білому коні.
І все пішло, як по маслу. Забачивши того білого коня й уславленого на ньому вершника, білі з переляку покидали зброю та й дременули до Чорного моря, де й були всі до одного потоплені в солоній воді.
Поема мені страшенно подобалась, я читав її й перечитував, вона була нічим не гірша од "Гайдамаків" Шевченка чи пушкінської "Полтави", і я мусив нею ощасливити людство, тобто опублікувати в газеті. Не в стіннівці, звичайно, не в районній навіть газеті, а щонайменше в республіканській.
Переписав, запакував до конверта та й послав аж у Київ, в піонерську газету.
Довго ждав відповіді: щодня виглядав листоношу. І ось воно, чудо: конверт з грифом редакції, і на тому конверті чорним по білому написано: село Студенок, ТОЛІ ДІМАРОВУ!
Якщо вам за життя пощастило побувати на сьомому небі, лиш тоді ви зможете уявити, що пережив отой Толя, беручи конверта до рук.
Зашився на город, розпечатав, тремтячою рукою дістав невеликий аркуш паперу. Він був не од руки написаний, а оддрукований, як у книжці. "Дорогий..." починався той лист друкованими літерами, а далі йшов цілісінький ряд крапок. І поверх тих крапок вже од руки було написано: "Толю!"
Дорогий! Я дорогий! Так називала мене лише мамуся, та й то дуже рідко.
А далі вже йшлося про те (знову ж друкованими літерами), що мій твір ще недосконалий, що мені треба учитися й учитися і читати побільше класиків, особливо сучасних.
І під кінець: "Надіємося, що з тебе виросте справжній поет!"
"Справжній поет". "Справжній поет!.."
Я не розлучався з тим листом і на мить, мене аж обдимало од пихи, що до мене озвалась республіканська газета, та ще й запевнила, що я стану справжнім поетом...
Поетична гарячка вщухла так же раптово, як і почалася. Я зібрав усі вірші, переписав старанно до загального зошита, а на обкладинці вивів: "Анатоль Дімаров". Не Толя чи Анатолій — Анатоль. Мені дуже сподобалося це ім'я, коли до моїх рук потрапив томик Анатоля Франса. А нижче вивів: "Повна збірка творів".
Це була моя перша, та й, плекаю надію, остання повна збірка творів. (Господи, скільки я за своє життя соцре-алістичного гівна понаписував — і досі беруться щоки вогнем, коли пригадую недолугі ті вишкребки! Соцроман-тизм, соцреалізм, соц... соц... соц... Він оспівує, вона оспівує, воно оспівує... Солов'ї від поезії й прози, виліплені не з плоті живої, навіть не з Божої глини, а з пап'є-маше, вони старанно вимахували механічними крильцями; аякже: кожен поет не ходить — літа попід хмарами, а якщо й опускається зрідка на землю,— треба ж і солов'єві пока-кати,— то йде тільки "ходою орла". Вони витьохкували фальшивими голосами про щасливе безхмарне життя серед горя і мук, над горами трупів, не маючи ні стиду, ані сраму. І я починав таким же солов'єм, і я, многогрішний, "оспівував" — караюся, мучусь і каюсь.
Нещодавно в моєму блокноті, в одній з книжечок захалявних, як крик душі наболілої, з'явився такий запис:
"Здається, я тільки зараз став писати по-людському.
Господи, благослови оцей час, що зняв із мене всі пута!"
Хай мені простить читач недоречний цей відступ).
Отут і настає час попрощатися з Студенецькою школою. Попереду вже світять неосяжні літні канікули, які промайнуть, як один день, а там — Ізюм, середня школа номер одинадцять, восьмий клас, що про нього моя мамуся мріяла більше, ніж її пустоголовий синочок.
* * *
Сьогодні ми їдемо в Ізюм — поступати до восьмого класу. Мамуся вдесяте поправляє на мені сорочину, а штани так напрасувала, що на них гидко і глянути.
— Ану покажи вуха! — На її переконання, в моїх вухах щоночі ночує не менше сотні свиней.— Я так і знала! — стогне мамуся.— Візьми мило і добре помий!
— Та я їх уже мив! — одбрикуюсь.
— Мий, мий! Не поодпадають.
Бідна мамуся. Вона переживає в сто разів більше, ніж я, що мене не приймуть до середньої школи. Роздивляючись мій атестат з доброю, а не дуже доброю оцінкою за поведінку, вона ледь не плаче;
. — Ну, куди ти підеш з такою оцінкою? Хто тебе візьме? Хіба що в колгосп свинопасом.
Я, повісивши носа, мовчу. Не можу навіть сказати мамусі, що оцінку мені поставили незаслужено. Більше того: мені спершу навіть хотіли поставити "задовільно" (вовчий білет, з яким і не потикайся в подальшу науку), та мамуся вблагала директора.
А все ота сторожиха, де вона і взялася на мою нещасну голівоньку!
В нашому класі поміж хлопцями розгорілося своєрідне змагання: хто перший вискочить надвір після дзвінка на перерву. І от після одного такого дзвінка я кулею вилетів з класу, щодуху погнав коридором (ура! — я перший!), вискочив на ганок. А на ґанок саме піднялася сторожиха з повним відром води. Я хотів проскочити мимо та й промахнувся. І ми уже втрьох: я, відро й сторожиха покотилися з високого ґанку.
Відро і я відбулися переляком (скотились м'ячами), сторожиха ж зламала два пальці на правій руці, та ще й потовкла добре ребра. Схопившись зопалу, вона торохнула мене вже порожнім відром по голові ("Бем!" — порожнина об порожнину), а тоді закричала, що пробі — вмирає.
Сторожиха не вмерла, а мені вліпили "добре" за поведінку. Та й то, повторюю, "добре" поставили тільки тому, що мамуся була вчителькою.
Тож зрозуміло, чому так переживає мамуся.
— Ти ж там поводь себе, як нормальна дитина! — уже вкотре наказує вона (а я що, ненормальний?).— Та носом не шморгай. І язика не висолоплюй.— Це про мою звичку водити язиком вслід за пером, коли що пишу.— Ану нагни голову, півника пригладжу.— 3 півником на моїй голові, на самісінькій маківці, мамуся веде безнадійну війну: що пригладить, а він знову стирчить задерикувато. Особисто мені він не заважає ніскілечки, та мамуся чомусь переконана, що з-за одного півника мене можуть не прийняти до восьмого класу.
— Ну, з Богом! — врешті каже мамуся.
Бач, і Бога згадала. Хоч уже не один рік боялася й заїкатись про нього. За одне тільки це могли запросто потурити з школи.
(Продовження на наступній сторінці)