Середня школа, до якої ми вирушили, була, власне, не в самому Ізюмі: місто лежало на правому березі Дінця, стрімко здираючись одноповерховими в основному будиночками на високий кряж, де, якщо мене не зраджує пам'ять, грізною фортецею стояла в'язниця, наглядаючи пильно за хатками внизу, що аж поприсідали од страху, за людом, що ходив ще на волі. По лівому ж березі Дінця лежали розплескано луки, прорізані дорогою, яка була вимощена диким камінням,— жоден асфальт не втримався б під час щорічних повеней, що розливалися вільно ушир на кілька кілометрів. По тій "саші" проїхати возом — зубів не долічишся. Недарма ж розповідали про одного чоловіка, який так об'ївся, що й кишки завернуло. Поки його домчали до міської лікарні, то не треба було й операції робити: тельбухи так перетрусило, що знову все стало на місце. (От де немаловажна причина поразки німців: жодна техніка не могла витримати наших пекельних доріг).
По лівому ж боці Дінця, через луки, ліплячись до залізниці, лежав хаотично забудований виселок з такими кривулястими вуличками, що чорт ногу зламає, поки кудись добереться. У виселку мешкали роботяги з паровозоремонтного заводу — єдиної промислової споруди, яка щоранку будила люд таким ревом могутнім, що й мертві, просинаючись, ворушилися налякано в могилах, розташованих, за традицією, аж ген угорі, щоб "було видно, було чутно". Люди мешкали у приватних будиночках, що симпатично виглядали з-поза штахетників, тож виселок був суціль одноповерховий, за винятком двох середніх шкіл, української та російської, та ще палацу культури — величезної споруди з колонами й арками, на яку не пожаліли ні шкла, ні бетону.
Іще виселок ділився на Верхній, де були обидві школи, та Нижній, що зажив сумної слави неспокійним та розбишакуватим людом: потикатися чужинцеві на його завулки та вулички навіть серед білого дня було справою вельми ризикованою. Жоден хлопець, мешканець Верхнього виселку, не наважувався провести дівчину, яка, на свою біду, жила в Нижньому, або Гнидівці, як його охрестили: запросто могли пригостити по голові цеглиною, пожбуреною невидимою рукою з-за якогось штахетника. Скільки сердець було розбито невидимим кордоном отим, що охоронявся не менш люто, ніж кордони великої нашої держави!
Вже навчаючись у десятому класі, я таки наважився порушити той кордон, заглибившись трохи на ворожу територію, і що з того вийшло, розповім трохи пізніше. Зараз хіба що додам, що спонукала мене до того відчайдушного вчинку моя ж таки однокласниця Міля Золотоверха ("В усьому шукай жінку",— кажуть французи), але й про Мілю пізніше...
Зараз же я підходжу разом з мамусею до двоповерхового будинку, храму науки і пустощів, з великих сяючих вікон якого не виглядає жодне дитяче обличчя: ще тривають літні канікули. Тож у самому приміщенні, до якого ми наважились ступити після певних вагань, стояла така урочиста тиша, що навіть вожді на портретах позмикали державні вуста. Я проходжу під ними, як кролик, і вожді проводжають мене строгими поглядами. Навіть Сталін, друг всіх на світі дітей, і той підозріло зирить на мене: "Як ти посмів отут появитися з такою оцінкою за поведінку?"
Іду за мамусею, стискаючи в правиці кашкета, і відчуваю, як на моїй головешці злякано ворушиться півник.
Височенні, чимось чорним оббиті двері (я ще зроду-віку не бачив дермантину), бронзова табличка, на якій золотом сяють літери: "Директор школи". Мамуся дістає хустину з рукава єдиної празникової блузки, протирає враз запотіле пенсне, обережно шкребеться у двері.
— Увійдіть,— глухо, як із могили.
Несміливо прочиняємо двері, ступаємо до кабінету. Кабінет величезний, він весь залитий сонячним світлом, що нестримно ллється у широчезне вікно, від того я і мамуся здаємося самі собі ще меншими і, пригнічені власною малістю, застигаємо на порозі.
— Проходьте, чого ж ви?
Голос лунає з-за величезного столу і власник того голосу має таку ідеально поголену голову, що вона блищить, як полакована. Жодного натяку на одну хоча б волосинку на полірованій поверхні, мусі, і тій на ній не втриматися,— скотиться, як по льоду. Я стою, заворожений, не в спромозі одірвати од того дива очей.
— А ви, молодий чоловіче, так і будете підпирати двері? Мамуся вже примостилася несміливо на краєчок стільця,
тож примощуюся поруч з нею і я. Стілець такий високий, що я ледь дістаю ногами підлоги. Мені одразу ж захотілося погойдати ногами, але я розумію, куди ми прийшли, тож сиджу, тихший води, нижчий трави.
— До восьмого? — питає директор.
— До восьмого,— відповідає мамуся. І швиденько додає: — Ми з Студенка, я там учителькою.
— Атестат прихопили?
"Не прийме!" — подумав я з острахом. "Не прийме!" — подумала, мабуть, мамуся, бо стала ще меншою.
Директор уважно вивчає мій атестат. Ось дібрався, мабуть, до клятої тієї оцінки, бо звів голову і якось аж здивовано подивився на мене.
І тут мій носяра став нестерпно свербіти. У людей носи як носи, у мене ж сатана — не ніс; досить щось узяти в обидві руки, як він обов'язково починає свербіти. До сліз свербіти!
От і зараз: директор не зводить із мене погляду, а носяра мій так свербить, так у ньому викручує, що сльози виступають на очі. Скошую на нього люто очі, ворушу ним щосили — і не думає вгамуватись.
— Що це у вашого сина з очима? — питає директор.
— З очима?
Мамуся повертається до мене розгублено, та я вже сиджу янгол янголом.
— Гаразд,— каже директор по довгому роздумі.— Я не можу відмовити колезі...— І ще щось говорить, але я вже нічого не чую. "Мене прийняли! Прийняли! Прийняли!" — видзвонює у мені святковими дзвонами. З вдячністю дивлюся на поголену під Котовського голову і навіть у гадці не маю, що мине час, і я хлюпону ненароком на неї чорнилом. 1 директор, звісно ж, про це ще не знає, інакше не попрощався б із нами так приязно.
— Що ти виробляв із своїми очима? — питає підозріло мамуся.
— Я?.. Нічого...
Ми вже спускаємося вулицею до залізниці, щоб їхать додому.
В той час між Ізюмом та Червоним Лиманом ходили міжміські поїзди, підбираючи сільських роботяг, що працювали на промислових об'єктах,— поїзди так і називались — робочими. Допотопні вагончики, збудовані ще за часів царя Гороха, безвідмовно трюхикали залізничними коліями, і робочого люду щоразу у них набивалося стільки, що лишалося тільки дивуватись, як вони не розвалювались. Два ліхтарі, які ледь блимали при дверях, не в спромозі були розвіяти густий морок, що, здавалося, і серед дня не вивітрювався з вагонів: рай для безбілетників-"зайців", які економили кожну копійку і намагалися проїхати за рахунок держави, що вела з ними уперту, але безнадійну війну. Цілі загони ревізорів влаштовували щоденні облави, прочісуючи вагон за вагоном, миші, здається, і тій не прослизнути, а заячого племені не меншало, тим більше, що весь робочий люд, який їхав тими вагонами, завжди був на нашому боці. Пірнеш під сидіння, од ревізора рятуючись, пробираєшся гарячково поміж чобітьми та черевиками, а тут — цап тебе за чуприну!
— Тимко, що ти там нишпориш?
— Зайця зловив!
— Так дери з нього шкіру!
, І твоя головешка вже затиснена поміж колінами і ніготь залізний стриже тобі чуба: проти шерсті, при самісінькій шкірі. Сльози з очей так і бризкають. А мовчи, а й не писни, якщо не хочеш попастись до рук ревізора, який ось, над самісінькою головою твоєю виклацує щипцями, наче вовчими іклами:
— Ваш білет!.. Ваш білет!..
Ревізор іде далі, і твою голову, на якій, здається, вже й шкіри не лишилося, нарешті одпускають на волю:
— Стрибай, зайче, обратно!
І ти задком, задком — од ревізора подалі. Заб'єшся в куток та й мацаєш обережно голову, що аж горить, настрижена безжалісним нігтем.
І ще одна розвага для роботяг: прибити до полиці полу пальта чи кожушка, а влітку піджака чи штанину. Я більше не стрічав таких широчезних полиць, по п'ять, по шість чоловік забиралися на них одночасно, та й спали покотом до кінечної станції. Отоді ті, що сиділи внизу, і прибивали тихцем поли пальт, піджаків, що звисали з полиць. Приб'ють, діждуться, поки поїзд зупиниться, та й будять:
— Васько, уставай, приїхали!
Схопиться очманілий Васько, хоче зіскочити донизу, а пола й не пускає. Попоморочиться, поки вивільнить полу. Або ще гірше — холошу. Тут уже скидай геть штани, якщо не хочеш одірвати холошу.
Реготу — на цілісінький день. Як Васько без штанів витанцьовував.
Забави ці припинилися після славнозвісного указу про запізнення на роботу, що порівняв гегемона з колгоспниками, зарахувавши його до спільного класу рабів. Запізнишся на п'ять хвилин на роботу — п'ять років ув'язнення! Спробуєш шукати кращу роботу — гуляй до тюряги! Так що великі будови соціалізму, а пізніш — комунізму ніколи не скаржились на брак робочої сили.
(Продовження на наступній сторінці)