Сталася ця непересічна подія в тридцять сьомому навчальному році, коли в Студенок привезли кінострічку "Доповідь товариша Сталіна про проект нової конституції",— здається, вона так називалася. Перше звукове кіно, що завітало до нашого села, і людей не треба було й зганяти до клубу — самі повалили. Та ще й до того ж наш голова нахвалявся: "Хотів би я глянуть на того, хто не захоче послухати товариша Сталіна!" Та скільки він не визирював, а так і не побачив такого, навіть на пень оглухлі діди та баби і ті злазили з печей та кутиляли до клубу. Ну, а нас, школярів, і не запрошували: після того, як дорослі послухали Сталіна, уся наша школа рушила до клубу колоною та й набилася в зал: миші не прошмигнути.
Я опинився у першім ряду, бо директор одібрав усіх шибеників та й посадив попереду поміж учителями, наказавши їм не спускати з нас очей. Ще й пригрозив, що коли хтось із нас буде крутитись, або кашляне, або свисне, або засміється недоречно, то хай прощається з школою. Іще наказав перед тим, як нас завели до клубу:
— Дивіться на своїх учителів. Що вони будуть робити, те робіть і ви.
І коли завели нас до клубу, він не примостився на лаві,— ні, директор наш став поруч з екраном, став та отак три довгі години й простояв, не зводячи з нас суворого погляду.
Затріщав кіноапарат, засвітився екран, появилась трибуна, а за трибуною — Сталін. Динаміки, розвішані над нашими головами, вибухнули таким диким ревом, що ми ледь не попадали, а малеча вдарилася в плач. Директор став плескати в долоні, учителі, теж аплодуючи, усі як один попідхоплювалися, а за ними попідхоплювалися й ми.
— Нашому вождеві й учителеві товаришу Сталіну піонерське "ура!" — скомандував директор, і ми усі закричали щосили: "Ура!", і я несамовито кричав, бо Сталін дивився прямо на мене. Сталін з видимим задоволенням слухав мій крик, він навіть усміхнувся до мене, правою рукою поправивши вуса, а потім наставив на мене долоню: "Годі, Толю, молодець!" Я все одно кричав би ще дужче, та в динаміках раптом вщухло, продовжувало тільки потріскувати, наче там палили багаття, а Сталін раптом узяв шклянку із чимось, мабуть, дуже смачним і став з неї пити. "Гольд, гольд, гольд!" — рознеслося по залу, а ми так і вп'ялися в ту шклянку очима, кожен з нас, мабуть, подумав: "Оце б мені хоч ковток!", і Сталін, певно злякавшись, що ми й справді станемо в нього просити, швиденько допив і одставив шклянку. Він знову дивився прямо на мене і щось говорив, мабуть сердите, бо очі його були дуже строгі. Що він казав, ми не могли зрозуміти, акустика в нашому клубі була, як то кажуть, ні к бісу, вона годилася лише для німого, а не звукового кіно. "Гу, гу, гу",— котилося над нашими головами, "Гу, гу, гу",— лунало з динаміків, і як ми не вслухалися, так і не могли розібрати жодного слова.
Оте: "Гу, гу, гу", — тривало три нескінченно довгі години. Уже на першій годині в мене стала свербіти сідниця, свербіти нестерпно, до сліз, я й совався непомітно по лаві, й тихенько щипав — не помагало нічого. В учителів теж, мабуть, засвербіли сідниці, не кажучи вже про моїх однокашників: скрип стояв такий, що й оте "гу-гу" покривав. Рятувало нас тільки те, що час од часу динаміки вибухали ревом і ми по команді директора підхоплювались та", чухмарячи щосили свої задки, кричали: "Ура!"
Я ледь діждався кінця сеансу і надовго по тому збайдужів до звукового кіно...
В тому ж сьомому класі зі мною сталася одна із пригод, які запам'ятовуються потім на всеньке життя.
Я продовжував гратися з Валею у любиш — не любиш, нам не набридало стрічатися поглядами під час уроків, хоч я, боячись насміху, вдавав, що Валя мені байдужісінька, і був переконаний, що ніхто не знає про нашу таємницю лякливу, аж поки одна з однокласниць, дівчина явно дозріла, назбирала в своїх грудях стільки хмизу любовного, що його вистачило б на добрий десяток дівчат, і досить було найменшої іскри, щоб він спалахнув. І на роль іскри цієї, а точніше — сірника вона вибрала на своє горе саме мене, найменш для цієї ролі придатного: я все ніяк не міг зрозуміти, чому вона коло мене так треться.
Якось ми вертали із школи утрьох: я, мій друзяка Вань-ко і ця дівчина, яку звали Оксаною. Всю дорогу вона торкалася мене то плечем, то рукою, аж Ванько узяв та й сказав:
— Только, мій товариш...— він так і не встиг закінчити фразу, бо Оксана його перебила:
— Не твій, а мій!
Од телячого захоплення Ванько обхопив мене позаду та й одірвав од землі.
— Пусти!
Сердито вирвавшись з Ванькових обіймів, я шмигонув до себе у двір. Мене так і обварило оте "мій"!
Наступного дня демонстративно одвертавсь од Оксани. Вона сиділа за сусідньою партою.
А ще через день мене підстерегла уже Валя. Щоки її пашіли, очі були повні сліз.
— Так це правда, еге?
— Що правда?
— Що ти став любитися з Оксаною?
— Я любитися?.. Я?.. Хто тобі це сказав?
— Оксана... І щоб я... одстала од тебе... Бо ти з нею любишся...— Тут Валя зовсім уже голосно схлипнула.
Такої ганьби я, звісно, не міг перенести. Влетів до класу, кинувся до парти, за якою вже сиділа Оксана. Побачивши мене, Оксана одразу ж звелася, очі її так і засяяли. Я ж, палаючи праведним гнівом, підбіг упритул та й ляснув її по щоці...
Д'Артаньян, Атос, Портос і Араміс не один місяць по тому хитали докірливо головами. На адресу неофіта, який так нечемно повівся з дамою. Вони одібрали у мене шпагу й коня, зняли плаща з нашитим білим хрестом, а з голови — прикрашеного страусовим пір'ям капелюха, яким я учився, галантно вклонившись, вимахувати перед особами жіночої статі. Не пожаліли навіть дбайливо відрощених гастонських вусиків: потягли до голярні і збрили. Збрили й наказали суворо:
— Іди геть! Ти зганьбив нас, піднявши руку на даму!.. Так я й не став мушкетером. Оксана ж... Оксана швидко
утішилася й невдозі після сьомого класу вискочила заміж за одного з аристократів нашого села — помічника машиніста, який учився водити вантажні поїзди. Оксана ходила, як пава, не звертаючи уваги на мене, безвусого, а коли народила дитину та гордо покотила селом в розцяцькованому візкові, то я в її очах до того змалів, що вона й зовсім забула про той випадок.
З Валею ж я продовжував переглядатися крадькома на уроках, на більше не зважуючись. Я дуже боявся, щоб не помітили хлопці та не взяли мене на кпини, то ж вдавав, що ця гарненька дівчинка мені байдужісінька, що он з тією мені поговорити набагато цікавіше, а за тією погнатися і впіймати серед двору шкільного веселіше. Мені, тумакові, й на думку не спало, що ота розповідь про Оксану, оте розпашіле личко і сльози в очах говорили про Валине почуття до моєї особи більше, аніж усі на світі слова,— я був ще зелений, як пуп'янок, і навіть книжки, що їх я жадібно ковтав одна за одною, навіть вони нічому мене не навчили.
Нещасна Валя! На кого ти тратила свої палкі погляди!..
В сьомому ж класі мене охрестили образливим прозвись-ком, яке я й носив аж до закінчення школи. Жоден хлопець не уникнув того, щоб його не перехрестили на зайця, ворона, рака або й ще на щось гірше. Та так же приліплять, так припечатають, що не одмиєшся до самої смерті!..
Цікаво, чому діти так люблять дражнитись? Чому чим безглуздіше прозвисько, тим міцніше воно прилипає до свого власника?
Пам'ятаю на два роки старшого од мене учня сьомого класу (я тоді вчився у п'ятому), якого дражнили "Іваном Івановичем — собачими яйцями". Він і справді трохи нагадував братів наших менших: такий же прикарабкуватий, та на додачу ще й злий — так зуби і вишкірить. Але до чого ж тут яйця?
Коли я вже по війні, в кінці п'ятдесятих, відвідав уже дядьком дорослим Студенок, то перше, що почув, розпитуючи, як той поживає чи той, було:
— Іван Іванович — собачі яйця? Та повернувся з війни цілий-цілісінький!
Боюся, що з отим клятим прозвиськом він і в могилу зійде.
Мене ж іще в першому класі продражнили "Батьковою шапкою". За той вірш, що його я на свою біду прочитав з помосту в клубі. Було страшенно образливо, не раз і до бійки доходило, до соплів та сліз, але чим дужче я сердився, тим міцніше прозвисько оте до мене прилипало.
Аж після третього класу, коли вибралися з вимерлого того села, полегшено нарешті зітхнув: ну, позбувся проклятої шапки! І до п'ятого носив своє, батьками дане ім'я.
А в п'ятому мене таки перехрестили.
Винен в усьому був наш директор: затіяв організовувати хоровий гурток, його прямо-таки мучила думка, що наша школа не бере участі в олімпіадах, не завойовує почесні грамоти та призи. Запросив учителя співів і той став ходити з камертоном з класу в клас — одбирати учасників майбутнього хору.
Викликано було до дошки й мене.
Учитель торкнув камертон, притулив до мого правого вуха, на яке я ось уже кілька років нічого не чув:
— Ану повтори оцей звук!
Я й повторив — шибки забряжчали од реготу.
— Ти що, зовсім глухий? — запитав учитель здивовано. Я мотнув головою: ні, не глухий.
— Ану тягни за мною: до-ре-мі-фа-соль-сі-до!
Мені страшенно хотілося втрапити до хорового гуртка. Тим більше, що туди вже була одібрана Валя. Тож, набравши повні груди повітря, я таке затягнув "до-ре-мі...", що в учителя й камертон випав з руки. Ляснувши мене по лобу долонею, він сердито сказав:
— Сідай, соловей!
"Соловей... Соловей!" — покотилося класом.
(Продовження на наступній сторінці)