І тоді пролунало слово "війна". Хто його перший вимовив, годі було дошукуватися, але, раз народившись, воно вже не хотіло щезнути. Перескакувало од бійця до бійця, спершу більш цікаве, аніж жахне, бо молоденькі бійці, які його вимовляли, ще не могли його осмислити, не могли уявити, що воно значить насправді. Для більшості слово це було навіть звабним — воно несло надію на те, що врешті закінчиться наостогидле "сидіння на дотах" і розпочнеться інше, яскраве й небуденне життя, повне романтичних пригод. Ламаючи стрій, бійці заговорили всі враз, засперечалися, чиї то літаки: румунські чи німецькі, і яку з цих країн вони воюватимуть. Розгублені командири вже не знали, що й робити: їх теж приголомшив вигляд отих літаків із хрестами на фюзеляжах, на крилах.
Лише десь о дев'ятій ранку весь полк було вишикувано і оголошено, що фашистська Німеччина без попередження напала на Радянський Союз.
Після цього одразу ж надійшла команда згортати намети і виступати з лісу. .
Збуджені до краю, бійці швидко збиралися, перемовляючись. Найгарячіші голови твердили, що всі вони сьогодні ж вирушать до кордону; тверезіші заперечували — сьогодні, мовляв, не встигнуть.
Хтось запитав, як хлопці думають: скільки протримається ворог. Думки були різні: одні називали тиждень, інші — місяць, а того, що бовкнув "півроку" дружно висміяли, обізвавши панікером і боягузом.
— Та я ж так, не подумавши,}— виправдовувався неборака.
— Думати треба, що говориш! — строго сказав помкомвзводу— 3 таким настроєм знаєте куди докотитися можна?
Помкомвзводу мав дуже войовничий вид, і бійці з повагою дивилися на нього.
Коли намети було упаковано, надійшло інше розпорядження: з лісу нікуди не йти, чекати нової команди на місці. Не було тільки уточнено, як чекати, і бійці довго стояли в шеренгах, аж поки десь перед обходом їм дозволили зіставити в піраміди гвинтівки.
Тоді ж Андрій згадав про лист. Дістав з кишені недописаний аркуш паперу, наспіх дописав, що розпочалася війна і вони вирушають на фронт. Детальніше напише трохи пізніше. Попросивши дозволу командира, побіг до ротного листоноші. Віддаючи йому складений акуратно трикутник, Андрій не знав, що лист цей так і не дійде додому: згорить десь під Житомиром разом з поштовим вагоном.
Вано ж тим часом журився, що пропали його іменини. Зараз, коли почалася війна, годі було й думати, щоб сісти почаркувати. Це б межувало зі зрадою.
— Нічого: от розтрощимо ворога, тоді разом усе й відсвяткуємо,— утішив його командир відділення.— Потерпи трохи.
Він, як і всі командири, тримався молодцем, а на них дивлячись, молодцювато трималися і бійці.
Чекали машин з боєприпасами, а вони чомусь затримувались. Прочекали день, прочекали другий, хвалькуватість потроху злиняла — немає ж нічого гіршого, ніж отаке непевне чекання. До того ж довелося дві ночі підряд спати на землі просто неба. Хоч ночі були й теплі, але в лісі стояло вологе повітря, і всі перед ранком мерзли.
Аж третього дня появилася колона з боєприпасами, її зустріли голосним радісним "ура!"
Кожному бійцеві було видано по дві гранати РГД, по два довгі запали, а також металеві, посічені нарізками чохли для більшого бою. Гранати треба було носити окремо, разом із чохлами на них, запали, замотані у м'яку ганчірку в нагрудній кишені.
Потім видавали набої. Набої лежали у великих коробках із цинку були вони дуже красиві, і кожен намагався захопити якомога більше. Андрієві й Вано дісталася цілісінька коробка. Спершу зарядили великі й плескаті, як сковороди, магазини до кулемета, потім десятизарядні магазини до гвинтівки Вано, решту — зсипали до речових мішків.
Отепер уже можна було й воювати! Гранати приємно обтяжували ремінь. Крім них — ще два патронташі, і плескатий, у ножнах, багнет, і гіанцева лопатка.
Десь перед обідом полк нарешті вишикувався і рушив на фронт. Так принаймні гадали усі, од рядових бійців до командирів. Але вище командування мало свої наміри, і полк протягом шести діб тільки те й робив, що пересувався форсованими маршами вздовж старого кордону: спершу вгору по течії Дністра, потім униз, потім знову вгору.
То були важкі, виснажливі марші. По сорок, по п'ятдесят кілометрів на добу — в спеку, в пилюку, під нещадним сонцем, з кулеметами, гвинтівками, скатами, протигазами, з ущерть набитими речовими мішками, які важчали з кожним кроком.
Андрієві в його відділенні діставалося найбільше: волік на собі кулемет, аж плечі німіли. Він дуже схуд, запалі очі взялися синцями, І коли, траплялося, проходили селом, то жінки, побачивши Андрія, починали плакати.
На сьому добу їх привели туди ж, звідки вони тиждень тому і вирушили: до того самого лісу. Тільки тепер їх не повели у ліс (там стояли гармати), а розвели побатальйонно, поротно, повзводно по лівому березі Дністра та й наказали окопуватись.
— Нащо окопуватися? — сичав Вано, швиргаючи люто землю на бруствер. Він теж дуже схуд, видовжене обличчя його аж почорніло, тоненькі вусики сердито посіпувалися над потрісканими од спеки губами.— Хто сказав окопатись? Де фашисти, а де ми!"
Андрій перелякано цитькав на нього, щоб не почув помкомвзводу, а сам теж дивувався: навіщо їх привели сюди — за десятки кілометрів од далекого фронту. Він, як і більшість бійців, був переконаний, що ворога нізащо не пропустять сюди, до Дністра, але наказ є наказ, його треба виконувати, а не обговорювати. Тож Андрій протягом дня старанно заривався у землю, а праворуч і ліворуч од нього і по всьому березі, що круто обривався до води, то витикалися, то щезали стрижені голови, зблискувало залізо, вилітали шматки білої глини: півторамісячне "сидіння на дотах" стало доброю школою.
Полк до вечора й окопався. Уздовж річки, скільки бачило око, звивалися глибокі траншеї, округлі окопи зі старанно викладеними брустверами, з бійницями, прорубаними в глині.
І вже в тих бійницях лягли перші гвинтівки, у нішах стали рядками гранати, а ще нижче — скатки, речові мішки, протигази.
Андрійко теж виставив на бруствері кулемет, приклався, поводив сюди-туди довгим стволом,: стріляти буде зручно. Тепер хай тільки поткнуться.
Чекали німців п'ять діб. Бійці аж пухли од сну, ворушилися сонними мухами по траншеях, а вдень, пороздягавшись до пояса, смажилися на сонці. Вважалося, що вивчають матеріальну частину гвинтівок та кулеметів, але все було сто разів вивчено, кожен із зав'язаними очима міг би розібрати й скласти гвинтівку, тож розмовляли здебільшого про речі далекі, зовсім не причетні до військових занять.
Жвавішали тільки тоді, коли підходив замполіт: цей обов'язково принесе якусь свіжу новину про події на фронті. Замполіт лише цієї весни закінчив полкову школу, він був усього на рік старший од Вано та Андрія і мав таке ж юне, що не знало ще бритви, обличчя, але в петлицях блищало аж по чотири трикутники, на рукавах нашито по зірці. Отже, він мав знати набагато більше, ніж боєць. До того ж на голові у нього кашкет, а не пілотка, а поверх гімнастерки — нова портупея.
Замполіт про що говорив, а про що і промовчував, і промовчування оте було красномовніше слів. З розмови з ним бійці виносили одне: наші війська б'ють ворога —на всіх напрямках, а якщо фашистам де й пощастило перейти кордон, то ненадовго.
Бійці охоче слухали замполіта, вони просто п'яніли од його слів. І знову нетерпеливі запитання: чому ж їх тримають отут, в не потрібних нікому окопах? На те у замполіта була одна відповідь:
— Так треба.
Наступного листа — його отримала Тетяна — Андрійко написав третього дня, коли відпочив та відіспався. А ще через два дні на протилежному лісистому березі появилися німці.
Почалося все з того, що з самого ранку над ними став кружляти дивовижний літак Наче два літаки взяли та й стулились докупи — з двома фюзеляжами. Пізніше літак прозвуть "рамою", або "старшиною" за здатність хвилина в хвилину появлятися над нашими окопами. Над траншеями знялася рясна стрілянина: били з кулеметів, стріляли з гвинтівок, навіть з пістолетів. Сотні, тисячі куль летіли угору, а клята машина й не думала падати. Літала, хоча б тобі що: навіть не звернула убік, наче не по ній і стріляли. І коли літак, накружлявшись досхочу, полетів геть, над оповитими пороховим димом траншеями то тут, то там нервово ляскав постріл, а вслід лунало сердите: "Одставить!" Бійці, розчаровані, довго дивилися в той бік, куди зник літак, перемовлялися голосно й збуджено.
Потім по траншеях прокотилася чутка, що ворог уже на тому березі. Забігали, заметушилися знервовані командири, наказуючи, щоб ніхто не витикався з окопів, бійці припали до гвинтівок і кулеметів. Та ворог не давав про себе знати жодним рухом: причаївся в густому лісі, що збігав аж до берега.
"Рама" літала і другого, і третього дня. Методично й спокійно, мов по ній і не стріляли, лише одного разу, коли їй, мабуть, таки допекли, вильнула роздвоєним корпусом, висипала низку важких чорних краплин. Краплини з вищанням понеслися донизу, і не встигли бійці роздивитися, що то таке, як раз за разом ударили вибухи.
Андрій не встиг навіть злякатися. Його штовхнуло в груди, ударило об стінку, порснуло груддям по шолому. Коли він отямився, "рама" вже зникла, а вподовж траншей ламаним ланцюжком куріли неглибокі ямки. Аж тоді Андрій зрозумів, що то були бомби. З гострою цікавістю роздивлявся він паруючі рудуваті вирви, принюхувався до незнайомого досі канудно-солодкого, гіркуватого запаху. Але страху так і не відчував, бо ж ті бомби ніяк не в'язалися в його уяві зі смертю, тим більше що ніхто з бійців не постраждав.
(Продовження на наступній сторінці)