Спершу не могла збагнути змісту. Кожне слово, написане сином, гаряче било у груди, наче сам Андрійко промовляв до неї, і важливим було не те, що він говорив, а його живий голос. Ковтаючи сльози, Тетяна припала до листа обличчям і їй здалося, що лист пахне сином.
Андрійко писав, що живий і здоровий і ще не був у боях. Він наче вибачався перед матір'ю, що не понюхав пороху. Тепер усе позаду, вони зайняли вогневий рубіж і з нетерпінням чекають на ворога. Хай мама буде спокійною: далі фашисти не пройдуть!
Лист був дуже короткий: Андрійко, напевне, поспішав. Тетяну вразила якась дорослість у тоні листа, якась чоловіча стриманість. Вона ще раз перечитала лист, аж тоді, подивившись на дату, усвідомила, що син писав його тиждень тому. І радість знову заступилася тривогою.
Твердохліб за ці дні схуд, аж осунувся з виду. В перший же день війни подавсь у Хоролівку. До військкомату.
Там, незважаючи на неділю, товпилося повно народу. Сердиті військові бігали з кабінету в кабінет, кулеметом стукотіла єдина друкарська машинка, Твердохліб пробився до самого військкома:
— Одправляйте добровільно на фронт!
Військком ошелешено (зранку не вилазить з мобілізаційного пекла!) глянув на Твердохліба, не усвідомлюючи, певно, хто перед ним і сидить.
— То як: писати заяву? — натискав Твердохліб. Військком нарешті впізнав гостя.
— Задовольнити ваше прохання не можемо: ви заброньовані.
І скільки Твердохліб його не переконував, стояв на своєму:
— На вас броня. Звертайтеся в райком.
В райкомі ж наказали повертатися в колгосп. Людей у нас і так мало. До того ж навряд чи доведеться всім, кого зараз мобілізують, понюхати пороху. Кадрові наші частини вже, напевно, перейшли кордон і б'ють знахабнілого ворога на його території.
— Є дані, що в самій Німеччині ось-ось вибухне повстання,— сказали під великим секретом Твердохлібові.—
Німецький пролетаріат не потерпить нападу на першу в світі робітничо-селянську державу.
Так і не вдалося Твердохлібсіві переконати начальство — мусив повертатися назад у село, йшов понурий, як пугач, кляв і військкомат, і райкомівців. Кілька днів ходив хмара хмарою. Слухав зведення про оборонні бої нашої армії, про те, що командир такий-то атакував із своїм взводом вогневий рубіж і знищив дощенту всіх ворогів; а полонений бортмеханік Пауль Гофбауер посвідчив, що німецькі солдати йдуть у бій під загрозою розстрілу. Слухав оте все Твердохліб, і в нього руки свербіли лягти за кулемет чи гвинтівку та й показати ворогам, на що він здатний. На обережні ж роздуми вголос дядьків, що минув тиждень, а наші щось не поспішають кордон переходити, запитував:
— Зведення читали? Скільки за тиждень знищено ворожої техніки? Дві з половиною тисячі одних лише танків та півтори — літаків! А гармат та іншої зброї? То як ви думаєте: потрібен на це час чи не потрібен?
Дядьки казали: аякже, потрібен.
— Ось зачекайте ще трохи: перемелють усю техніку — поженуть фашистів аж до Берліна!
Коли одержав команду за тиждень зібрати й обмолотити хліб, то аж зрадів: тепер він покаже отим, у районі, на що здатний! Кістьми ляже, а впорається!
У той же вечір скликав актив, намітив, кому що робити. На жатки — підлітків, а чоловіків, які поки що не в армії, включно аж до дідів, озброїти косами. І всіх, хто тільки може ходити,— до жаток, до підвід, до молотарки.
— Об'являємо загальну мобілізацію на жнива!
Хтось натякнув на вчителів. Твердохліб сказав, що вийдуть і вчителі, і учні, котрі старші: занять же нема все одно, то хай попрацюють.
Під кінець згадав іще одне — затримав завмага:
— Організуємо дві ятки у полі. Продавать будемо тільки тим, хто на жнивах. Ясно?
— Та мовби ясно...
— Завтра ж візьміть дві підводи й паняйте в район. Я там домовився: дадуть іще солі, цукру та сірників.
По інших селах в перший же день розмели все до дрібки: запасалися на всяк випадок. Твердохліб же, коли йому передали, що коїться у крамниці, не вагавсь і хвилини: взяв комірника, заступника, бухгалтера — всіх, хто підвернувся під руку, і біжка у село. І добре, що прибіг не один,— одного затоптали б.
Душаться, лаються, один одного за петельки хапають — не люди, а звірі!
— Не давайте по пуду — по пуду не хватить!..
— Моя черга!.. Мені!..
— Ану одступись, твою душу!..
— Мамонько, та що ж це таке?! Та куди ж ви мене одпихаєте?!
Навалюються, аж прилавок тріщить. Той видирається надвір, притискаючи до грудей пів'ящика мила, той цупить торбу солі, а той лише підбігає до крамниці з порожнім мішком:
— Хто тут первий? — і головою у натовп: ану, чия візьме! Твердохліб насилу пробивсь до прилавка:
— Зачиняй крамницю! Натовп так і вибухнув галасом:
— Не зачиняй!.. Нема такого закону!..
— Хто там рота дере?! — звівся навшпиньки Твердохліб.— Дядько Олексо, ви паніку розводите?
— Та нащо мені паніка — мені сірників... Покричали, покричали — затихли. Особливо коли
Твердохліб об'явив, що найголосніших крикунів одправить одразу ж у район, як панікерів. Знали: Твердохліб на вітер слова не кине — не пожаліє підводи.
І зараз хвалив себе Твердохліб, що зберіг сірники, мило, сіль. Треба тільки припильнувати, щоб торгували з розумом: хто працюватиме краще, тому більше й давати. Накаже бригадирам, токовому писати записки, без записки щоб і не потикалися.
Тетяна вийшла на поле й старалася з усіх сил: тягала снопи не присідаючи аж до обіду, бо їй здавалося, що чим запопадливіше працюватиме, тим легше буде синові на тому далекому фронті.
Сім днів ходила в поле. Сім днів, з раннього ранку до пізнього вечора, коли вже зовсім стемніло, вся Тарасівка була на жнивах, і по спорожнілих вулицях гуляли тільки кури та вряди-годи пробіжить мале дитинча. Ще ніколи, здається, так не працювали тарасівці. Нешерет, який теж не злазив із жатки, невесело жартував:
— Оце якби на кожні жнива та по війні, то бригадирам нічого й робити було б!
Обідали теж серед поля, щоб не гаяти часу. Твердохліб розпорядився готувати на всіх, щодня кололи кабана, у великих казанах варили густий наваристий борщ, а на друге — молочну кашу або узвар. Старші їли мовчки і журно, мов на поминках: у кожного ж хтось був на війні, а молодим і горенька мало: як зберуться довкола мисок, пирскають, пирскають, а тоді й ну реготати.
— Ото дурносміхи! — осудливо старші.— їм хоч війна, хоч чума — аби лишень зуби скалити!
Тетяні той сміх здавався святотатством: як можна сміятися, коли десь гинуть люди?..
Андрій Світличний зустрів війну на старому кордоні.
Полк, у який він потрапив служити, саме перед війною почав споруджувати доти. Точніше — не самі доти, доти пізніше споруджуватиме спеціальна військова частина, вони ж довбали глибочезні, мов кратери, котловани в неподатливому кам'янистому ґрунті. Часом хотілося кинути кайло, упасти й заплакати од безсилля, відчаю.
Досі Андрієві здавалося, нема нічого важчого, ніж муштра в армії. Оті щоденні походи-переходи з повною викладкою, форсовані марші, оте вічне "раз-два", під яке засинаєш, оті сердиті голоси командирів, що рояться над головою,— словом, та важка військова буденщина, в якій варився Андрій з осені сорокового і яка мала зробити з молодого незграбного хлопця взірцевого воїна. Але все те не могло ні в яке порівняння йти із "сидінням на дотах".
Можливо, було б легше, аби не сонце. Як можна зненавидіти сонце, Андрій зрозумів лише тут, в оцій задушливій ямі з високими прямовисними стінами. Напалена, нажарена яма не встигала охолонути навіть за ніч. Вони щоранку опускалися в неї, як грішники в пекло. І тут за них бралося сонце.
Одразу ж спивало всю прохолоду, не лишаючи їм і краплини. І чим вище піднімалося над головами, тим дужче смалило, немов затялося спалити їх дощенту. Жалило в голову, в плечі, в напружені спини, било полум'ям у пересохле, вкрите сіллю обличчя. В голові млоїлось, а залізо нагрівалося так, що обпікало долоні.
А тут ще пилюка. Біла, мов борошно, вона з ранку до вечора висла над головами, набивалася в ніздрі, у рот, роз'їдала набряклі повіки. Після роботи вони довго витіпували гімнастерки й штани, відхаркувалися та відпльовувались і стрімголов скочувалися вниз, до води. Річка мало не закипала од розпарених тіл, і довго потім молодші командири бігали понад берегом, виганяючи бійців із води.
Андрійко завжди вилазив серед останніх. Запливав щонайдалі, до протилежного берега, долаючи стрімку бистрину, а помкомвзводу, який не вмів плавати і тому боявся, що хтось обов'язково втопиться, квочкою метався по берегу, кричав услід:
— Світличний, назад!
У помкомвзводу був такий голос, що якби понатужився та крикнув як слід, то поглухли б усі.
І Андрійко хоч-не-хоч мусив повертати назад.
Поспіхом вилазив на берег, хапав гарячу одіж, а помкомвзводу розлючено підлітав до Андрійка:
— Марш у стрій! Два дні без купання!..
Не раз і не два, сидячи на березі, сумно дивився Андрійко, як купаються інші. Клявся, що наступного разу не одпливатиме далеко від берега. Але клятви тієї вистачало тільки до того, як він залазив у воду.
(Продовження на наступній сторінці)