Потім вони піднімалися строєм: повзводно, поротно, побатальйонно — крутою дорогою вгору. Біла кам'яниста дорога в'юнилася попід невеликим селом, із хат щоразу вискакували жінки та дівчата, і бійці враз підтягувались, а молодші командири випинали і так випнуті груди. І обов'язково лунала команда співати пісню!..
Колона вибухала піснею, пісня виносила її аж нагору, туди, де починався ліс і де розташувався полк. Повзводно, поротно, побатальйонно червоноармійці вливалися до лісу, розтікалися поміж наметами. Стрій дрібнився, розсипався, з батальйонів відділялися роти, роти розпадалися на взводи, і вже тоненькі ниточки відділень крокували кожен до свого намету.
— Відділення, стій! Р-р-рівняйсь! Струнко! Потім жадане:
— Вільно! Р-р-розійдись!
Аж тепер солдат хоч ненадовго належав самому собі, міг робити що завгодно.
Щоб не заснути, Андрій заходжувався писати додому листа.
Не писав уже давно. Відчуваючи свою провину, намагався написати побільше, але думка ворушилася млява весь час хилило на сон. Не докінчивши листа, одкладав його на завтра, хай уже допише, як виспиться.
Обважніла голова хилилася донизу, самі собою злипалися повіки. До відбою ж було ще не менше двох годин. Щоб не заснути, Андрій звівся й вийшов з намету.
Ліс повнився тихими натомленими голосами бійців. Лежачи побіля наметів, на м'якій прохолодній траві, гомоніли про се та про те, відганяючи сон. Андрій, проходячи мимо, чув то уривки фраз, то приглушений — сміх. Дехто просто лежав горічерева, заклавши руки під голову, а дехто й цигарку тримав у зубах — пахкав безжурно. Андрійко враз пригадав, що він пообіцяв оддати свою пачку тютюну землякові з сусіднього взводу, бо сам не палив, і повернув був назад, до намету. Тут його й гукнув Вано Барташвілі — иайщиріший товариш.
Вано сидів у гурті земляків, таких же, як і сам, молоденьких грузинів. Розкидані по ротах і взводах, вони намагались, однак, за найменшої нагоди триматися гурту, а в неділю та свята вже обов'язково збиралися докупи. Часто бралися співати пісень, і тоді вся казарма стихала, слухаючи тужні й низькі чоловічі голоси. Андріїв земляк, на п'ять років старший од нього, рядовий Гнат Шевченко, зворушено водив бровами й кивав головою:
— Гарно співають!
Андрій подружився з Вано відтоді, як узявся вивчати грузинську мову. З мовою нічого не вийшло — бракувало на це часу, але невдала ця спроба зблизила Вано й Андрія. Згодом він став помічати, що й інші грузини прихильно поглядають на нього. Й одного разу, коли з Андрієм сталося нещастя: украв хтось пілотку, дружно взялися йому помогти. І коли помкомвзводу наступної неділі поліз на турнік, поклавши перед цим новеньку пілотку на лаву, то її одразу ж не стало.
А Вано того ж вечора таємниче одкликав Андрійка, подав йому новеньку пілотку:
— Носи на здоров'я!
— Помкомвзводу ж упізнає! — завагався Андрійко.
— Та не впізнає! — аж розсердився Вано.— Ми що, дурні, помкомвзводову пілотку давати?
Вано, коли гарячкував, завжди збивався із правильної вимови на ламану, трохи кумедну.
Андрій догадувався, чого цього разу затримав його Вано Барташвілі: завтра тому сповняється дев'ятнадцять років. Протягом місяця одержував посилки з дому: у високих, не бачених досі Андрієм пляшках біле й червоне вино, сушені фрукти, домашнє печиво. Приклацуючи язиком, показував Світличному то одну пляшку, то другу:
— "Цінандалі"! "Мукузані"! "Сапераві"! "Хванчкара"!.. Цілував пучки пальців, демонструючи, які смачні оті вина.
Чорні очі його блищали, над червоними соковитими вустами задоволено ворушилися молоденькі вусики. Андрій розділив щире захоплення товариша: не те що знався на винах, він і краплини досі до рота не брав, але його заворожували романтичні ті назви, що дихали казковою Грузією.
Вано сказав, що зберуться завтра перед обідом, подалі од наметів, на галявині.
— А помкомвзводу дозволив? — спитав занепокоєно Андрій: помкомвзводу був для кожного з бійців найбільшим начальством.
— Сам обіцяв прийти,— заспокоїв Вано товариша. Вано, іще раз нагадавши: "Тож завтра перед обідом!" —
подався до своїх земляків. Андрій же знову згадав про махорку і повернув до намету.
— Товаришу боєць!
Різкий оклик ударив по нервах Андрія. Став, сторопілий, механічно виструнчився.
— Чому не віддаєте честь?
Молодший лейтенант, їх кілька чоловік прибуло в сусідню роту з училища.
— Ви що, Статуту не знаєте?
Андрій мовчить: з гіркого досвіду знає— що б не сказав, усе обернеться проти нього.
— Поверніться і привітайтесь як належиться!
— Єсть! — бадьоро говорить Андрійко. Одходить од командира на потрібну відстань, повертається, рубає стройовою. За три кроки од командира права рука злітає до скроні, ліва прироста до стегна.
— Доповісте вашому командирові, що я вам дав два позачергові наряди. Повторіть!
— Єсть доповісти! — повторює якомога бадьоріше Андрій.
— Можете йти!
Настрій зіпсовано. Андрій уже й не думає нести землякові тютюн: забивається в намет, сідає понуро на пеньок. Це ж доповісти помкомвзводові — обов'язково пошле на кухню. Коли ж пригадав, що завтра Вано іменинник, а ввечері кіно: Вано обіцяв познайомити з отією білявою дівчиною, яка разом з подружками приходила до них із села,— зовсім тяжко стало Андрієві.
Урешті вирішує нічого не доповідати помкомвзводові Скаже аж післязавтра вранці. Хоч і ризикуватиме одержати зайвий наряд, коли випливе правда, зате побуває на іменинах у товариша і познайомиться з дівчиною. І допише мамі лист.
Пролунав нарешті довгожданний сигнал відбою. Зметнувсь понад лісом, дзвінкоголосий, як птах, опустився до річки. Там, над сонною водою, й завмер. Порожні досі намети враз наповнились рухом, гомоном, на тонких брезентових стінах затанцювали тіні: бійці вкладалися спати. Одна по одній гасли свічки, намети мов провалювалися в темряву, в сон. Лише край військового табору горіло багаття — у червоних відблисках танцювали дерева: там була кухня. •
Коли пролунав сигнал, Андрій похапцем роздягнувся, одразу ж шаснув у постіль. Не встигли й свічку погасити, як він уже спав. Спав міцно, без сновидінь, мертвим сном молодої людини, до того ж натомленої, тому не чув, як у ледь поблідлому небі
0 четвертій ранку загули літаки.
їх летіло так багато, що все небо виповнилося гулом, гул той уже не вміщався у ньому, і стривожені днювальні, які дрімали біля одвічних тумбочок, повискакували з наметів, позадирали до неба обличчя. Вони ще не знали, чиї оті літаки,— не могли допустити навіть думки, що то летить ворог. Були певні — це наші, і, крім дитячого захоплення, не було більше нічого на їхніх молоденьких лицях.
Андрій же, незважаючи на той гул, продовжував непробудно спати. Не прокинувся він навіть, коли затряслась, задвигтіла земля. Схопився лишень тоді, як налякані днювальні в один голос закричали: "До зброї!"
Андрій спросоння подумав, що це — землетрус. Точнісінько такий, що його пережив цієї зими, коли їх серед ночі поскидало з ліжок на підлогу, а приміщення одразу ж наповнилося пилом,
1 вгорі, через усю стелю, побігла загрозлива тріщина. Тоді теж днювальні кричали дико: "До зброї!" Бійці вискакували босі, у самій білизні на мороз і довго не наважувалися повернутися до казарми. Тож Андрієві здалося, що він знову в казармі, і знову землетрус, і над його головою, через усю стелю, повзе-розповзається тріщина.
Скрізь поміж наметами маячіли постаті бійців. Усі з гвинтівками, протигазами, бо вже коли пролунала тривога — хапай спершу зброю, а тоді — решту. Андрій теж виволік важкий ручний кулемет — він був першим номером, а Вано, який спав із ним поруч і йшов у строю одразу за ним, вискочив з гвинтівкою і дисками до кулемета.
— Р-р-рівняйсь!..
Бійці вишикувалися: кожне відділення біля свого намету. Дивилися не на молодших командирів, які подавали голосні сердиті команди, а туди, на схід, де гуркотіло й гримотіло, двигтіло з такою могутньою силою, немов хтось заходився розвалювати землю. Там уже підіймалася, розтікалась по небосхилу кривава заграва. Заграву видно було навіть з лісу — так високо вона піднялась. У громовинні, ревищі, в стовпах полум'я й диму народжувався ранок.
Хтось сказав, що гуркіт і полум'я саме там, де аеродром. Хоч аеродром той вважався суворо засекреченим, проте кожен боєць знав про нього. Андрійко навіть бачив його, як полк проходив мимо — величезне поле, приземисті коробки ангарів та служб, нескінченні ряди літаків, укритих брезентом.
— Бомблять. Аеродром бомблять".— прокотилось рядами.
— Хто там бомбить! — заперечували інші.— Це просто маневри. Якби бомбили, то зенітки стріляли б...
Усі враз подивилися на командирів, чекаючи од них ясної відповіді. Та командири, хоч і бадьорилися, не знали, певно, й самі, що там діється. їм лишалося тільки походжати перед строєм та чекати команди згори.
Незабаром гуркіт ущух, небо знову наповнилося гулом. Уже зовсім розвиднілось — бійці виразно побачили хрести на літаках, що поверталися. Літаків було дуже багато, одні з них летіли вище, інші нижче, однак всі вони прямували на захід.
(Продовження на наступній сторінці)