«Біль і гнів» Анатолій Дімаров — сторінка 43

Читати онлайн роман Анатолія Дімарова «Біль і гнів»

A

    Та ось на заході затремтіло неживе світло, мерехтливо полилося вгору. І тільки Андрій подумав, що б то могло бути, як у тому ж напрямку тільки вже ближче, злетіла гадюча головка ракети. Прокресливши вогняну дугу, спалахнула яскраво, попливла повільно, стікаючи розплавленими краплинами світла, а слідом за нею злетіла ще одна, ще: там був ворог. Андрій уже хотів розбудити товариша — так йому стало страшно самому, але побоявся, що Василь лаятиметься. Ліг поруч і, щоб не бачити ракет, натягнув полу шинелі на голову.

    Прокинувся од того, що його хтось поторсав. Розплющив очі: Василь. Сидів поруч, потягався, лаявся:

    — От привчив, клятий німець: як шоста година, так і проснуся! Коли б не ліг, а о шостій обов'язково прокинуся.

    Довкола ворушилися бійці. Хто потягався, а хто збирав нехитру постіль чи потягнувся до яру вмиватись: там дзюркотав невеликий струмочок. Кілька ж чоловік, які були всю ніч у дозорі, спали: старшина наказав їх не тривожити.

    Андрій і Василь теж пішли вмиватися. Чисте вранішнє сонце сліпило їм очі, обважніла од роси трава переливалася мільярдами вогнів — вони ступали по тому вогняному килимові, й ботинки враз стали мокрі. Спустившись донизу, пороздягались до пояса, стали вмиватися. Всі нічні страхи, що обсідали Андрія, одразу ж забулися: просто не вірилось, що в отакий ранок може скоїтись щось лихе.

    Повернулися до окопів. Похмурий старшина роздавав черствий хліб, брикети горохового супу: сухий пайок, що його ні в чому було й приготувати. Бійці, тихо лаючись, гризли брикети, запиваючи щедро водою, Василь же дістав із свого речового мішка аж дві банки консервів:

    — Поїмо, щоб дома не журилися? Подумав, подумав, відчайдушно махнув рукою:

    — Ех, де моє не пропадало! — І закричав: — Хлопці, налітай — всіх пригощаю!

    Зчинився шарварок. Бійці товпились довкола, хапаючи один з-поперед одного банки. Роздавши консерви, Василь підніс одну й старшині, а потім повернувся назад, потрусив порожнім мішком:

    — Торбинко, торбинко, яка ж ти була повна та гарна. Після сніданку пролунала команда розходитись по окопах, не стирчати на белебені. Бійці мовби провалювалися під землю: де тільки маківка стирчить із окопу, а де нічого й не видно. Андрій пошукав очима Василя, і коли той висунувся із свого окопу та махнув до нього рукою, він так і засвітився йому назустріч.

    Німців довго не було, хоч Василь казав, що вони наступають тільки рано-вранці, щоб не пережаритись на сонці. Та, певне, щось зіпсувалося сьогодні у добре відрегульованій ворожій машині, бо минуло аж дві години, а може, й більше, поки на польовій дорозі, на обрії, піднялася курява і чорні рухливі цятки швидко покотили вперед До Андрія долинув приглушений тріск моторів. З окопу в окоп почала передаватись команда не квапитися стріляти, а підпускати поближче.

    Андрій виставив на бруствер дві гранати, поклав перед собою гвинтівку, спробував упіймати в проріз прицілу один з мотоциклів, але нічого не вийшло: гвинтівка стрибала в руках. Його бив отой нервовий дрож, який нападає на людину в передчутті небезпеки, тим більше що він уже знав, що таке бій і чим він може скінчитись для нього. Зціпивши зуби, він все ж прицілився і вистрілив.

    І одразу ж довкола застукотіли постріли. Бив наш кулемет, тріщали гвинтівки, передні мотоцикли, диркнувши сердито із кулеметів, завернули з дороги в пшеницю, і вже звідти, невидимі, сипонули вогнем. Стріляючи, вони розтікалися праворуч і ліворуч, а по дорозі підкочували все нові й нові мотоцикли і завертали в пшеницю.

    Андрій устиг вистріляти обойму і почав уже другу, коли над ріденькими нашими окопами, прориваючись крізь стрілянину, пролунав чийсь високий розпачливий голос:

    — Браття, обходять!

    Андрієві одразу ж здалося, що стріляють не тільки попереду, а й з боків, і навіть позаду. Жодна сила не могла вже втримати його в окопі, тим більше що із сусідніх шанців стали вискакувати згорблені постаті, а стрілянина стала мов іще шаленішою, кулі так і вищали довкола. Андрій одним махом вискочив з окопу і дременув за іншими.

    Біг полем, і в обличчя било важке, колюче колосся. Скотився у балку, де ще сьогодні вмивався, перелетів через струмок, подерся наверх. Хтось важко гупотів у нього за спиною, хтось його обганяв, а когось він сам наздоганяв,— Андрій біг, уже й не тямлячи, куди біжить.

    Недалеко од тих дерев, де його вчора перестрів капітан, його щось ударило в праве плече, повалило на землю. Він одразу ж і підхопився, нагнувся поспіхом за гвинтівкою, але права рука була мов не його — повисла мотузкою. І з жахом побачив Андрій, як по рукаві гімнастерки швидко розповзаються темні плями. По руці побігло, побігло мокро і гаряче, й долоня, зап'ястя ураз пробагрянилися кров'ю.

    В Андрійка все пішло обертом перед очима, він захитався, опустився на землю. І тоді той, що тупотів позаду, підхопив його, рвонув догори, закричав над самісіньким вухом:

    — Ти що?! Німців хочеш діждатися?!

    Василь! Андрій аж схлипнув, побачивши товариша, а той, поставивши Андрія на ноги, знову крикнув:

    — Бігом! ,

    Тягнув уперед, під рятівні дерева. І Андрій, спотикаючись, біг. Земля гойдалася перед очима, туманилось у голові. Вони добігли до крайнього дерева, і дерево вистрілило їм навстріч корою, сипонуло гіллям та листям, а позаду пролунала довга черга. Василь шарпонув його набік, побіг іще швидше.

    Попадали аж за деревами в густу високу люцерну. Запалено дихали, аж стогнали обоє, а фашисти все ще стріляли, трохи мов забираючи вбік: в усякому разі, над ними вже ніщо не свистіло, не тьохкало.

    Одхекавшись, Василь запитав співчутливо:

    — Болить?

    Андрій ствердно кивнув. Заніміла рука оживала, боліла все дужче, а в плече мов хто засунув жарину. Весь рукав був чорний од крові, кров текла вже й по грудях, по спині Андрійко, зблідлий, щосили стискав зуби, щоб не застогнати.

    — Зараз перев'яжу — одразу полегшає! — сказав Василь. Андрій з довір'ям і-надією дивився на товариша, який

    діставав із речового мішка індивідуальний пакет, маленький складаний ножик.

    — Доведеться гімнастерку розрізати. Видужаєш — нову пошиють.

    Андрій заплющив очі, щоб не бачити, як товариш добиратиметься до рани. Йому все дужче боліло, біль розливався по всьому тілу, й він боявся, що знепритомніє.

    — Зараз... зараз...— доносився далекий голос товариша.— Потерпи трохи. А, ч-чорт!.. Ну, от і все.

    — Рана велика? — спитав Андрій, все ще не розплющуючи очей.

    — Невелика. Крові тільки вийшло багато. Та нічого: ось доберемося до санбату, там тебе одразу відремонтують. Ти полеж, відпочинь, а я тим часом у розвідку змотаюся.

    Андрій покірно поклав голову на м'яку люцерну, попросив лише товариша, щоб той не заходив далеко: над усе боявся лишитися наодинці.

    Трохи мовби полегшало. Лише там, де була рана, болісно смикало, віддавало по всій руці. Змучене тіло впивалося прохолодою; стрілянина вщухла, тільки здалеку докочувалося важке гупання гармат, та час од часу гуло в небі. Приколисуючи здоровою рукою поранену, Андрій тихенько стогнав і чекав на товариша.

    Потім вони довго йшли. Андрій ледь переставляв ноги, їм стрічалися військові, колонами й поодинці, вони, перш ніж підійти, довго до них приглядалися,— чи не німці, але тих, на щастя, ніде не було. Один сержант їм пояснив, що ворог повернув на північний схід, там тепер і точиться бій, а тут усе спокійно. Він же й показав, як потрапити до санбату, і оддав їм баклажку з водою, коли Василь спитав, де б тут напоїти пораненою. Після зустрічі з сержантом вони вже пішли веселіше, не ховаючись, і таки добралися до санбату.

    Тут вони й розлучилися: Андрія одразу ж забрали в операційний намет, а Василеві наказали вертатися в свою частину.

    Василь не заперечував. Та куди ж йому вертатися, коли од тієї частини не лишилося й сліду?

    Тим часом Андрія завели до намету, посадили на стілець, наказали покласти праву руку на стіл. Гостро пахло йодом і кров'ю, у великому тазу червоніла купа закривавлених бинтів. У лікаря, який підійшов до нього, халат був червоний од крові, і очі його були червоні од безсоння та втоми. Лікар примовляв підбадьорливо:

    — Нічого, молодий чоловіче, нічого, все буде гаразд,— а тоді гукнув, щоб принесли півсклянки спирту.

    — Спиртус-винус, доводилося пробувати?

    — Ні,— кволо усміхнувся Андрійко.

    — Розбавте водою! — гукнув знову лікар, і коли інший чоловік у халаті приніс склянку білої рідини, сказав до Андрійка: — Пий, тільки до дна. Одним духом. Ну!..

    Андрій слухняно приклався. Рідина вогнем обпекла піднебіння, горло. Андрій задихнувся, закашляв, так і не допивши до дна. Лікар, підхопивши спритно склянку, оддав санітарові.

    — Зараз тобі полегшає,— сказав, і Андрій відчув, що йому й справді полегшало. Щось гаряче й приємне потекло по жилах, у голові зашуміло, а перед очима попливло, як на гойдалці.

    Став звиватися од нестерпного болю лише тоді, коли лікар узявся оддирати присохлі до рани бинти.

    Санітарний поїзд, на який посадили після санбату Андрія, більше тижня повзав по Україні, не знаючи, куди приткнути оббинтований, закривавлений, що марив, стогнав, кричав і лаявся, свій вантаж. Зупинився спершу у Вінниці, потім у Кіровограді, врешті поповз на Дніпропетровськ, але й там його не змогли прийняти, і він покотив без зупинок все далі й далі на схід, аж. у Сталінград.

    їх розмістили у чотириповерховому готелі, обладнаному під військовий шпиталь. Все аж сяяло новизною і свіжістю, у і

    (Продовження на наступній сторінці)

    Інші твори автора