їй повезло: залізничник виявився не тільки доброю людиною, а й земляком. Він довго чухмарив потилицю та все примовляв: "Що ж мені тепер з вами робити?" — та врешті сказав почекати, тільки не сходити з місця, бо тоді хтозна, чи він її зможе знайти.
— Піду, може, що й придумаю. Залізничник повернувся за годину, не менше.
— Пішли! — Вивів її на перон, а потім вони пішли через колії.— Поїдете з військовими. Ледь ублагав начальника. Якби не сказав про вашого сина — нізащо не погодився б. Глядіть же: питатиме, скажете, що ви — моя родичка. Я за вас поручився.
Але начальник ешелону, літній уже капітан, навіть не спитав ні про що у Тетяни. Провів до теплушки, приліпленої аж у хвості довжелезного, заставленого гарматами ешелону, гукнув старшину Соловйова й сказав йому, що оця жінка ще разом з ними. Старшина, такий же літній, як і капітан, одразу ж подав Тетяні широку, як лопата, долоню:
— Залазьте, громадяночко, бо скоро будем рушати. Та й комендатурі нічого мозолити очі.
І справді: не встигла Тетяна роздивитись, куди вона потрапила, як уздовж ешелону прокотився брязкіт, вагон смикнуло раз, вдруге. Спершу повільно, потім швидше і швидше попливли червоні, сині, зелені вантажні й пасажирські вагони, що стояли на інших коліях.
Набираючи швидкість, поїзд помчав на захід.
Зупинялися тільки на великих станціях, та й то ненадовго. Лише для того, щоб засапані два паровози, які тягнули довжелезний ешелон, напоїти водою. Бійці вискакували з вагона, старшина щоразу кричав їм, щоб далеко не забігали, бо можуть одстати, попереджав про це й Тетяну. Він узяв її, як то кажуть, на повне військове утримання і щоразу, коли сідали їсти, запрошував обов'язково і Тетяну:
— Не бійтесь, не об'їсте!
Бійці, такі ж юні й зелені, як і Андрійко, явно соромилися Тетяни; присутність оцієї набагато старшої, що їм у матір годилася, жінки сковувала їх. Один старшина поводив себе так, наче Тетяна давно була зарахована до їхньої частини. Спокійно давав розпорядження, з таким же спокоєм вислуховував команди начальника ешелону, а випадала вільна хвилина — підсідав до Тетяни. Запалював цигарку, заводив непоквапливу розмову.
Розповідав більше про себе: про своє село, хату, сім'ю. Не хвалився нею, а лише стверджував той факт, що є у нього дружина і троє дітей, і старший теж десь воює, що в їхньому селі без одного триста дворів, а їхній колгосп був минулого року учасником виставки. Розповідав докладно, ґрунтовно, як це вміють робити лише селяни: і які в них коні, і що заклали цієї весни корівник на двісті голів, і який чекають урожай. Лише про війну не почула од нього жодного слова Тетяна. Про війну говорили більше й охочіше молоденькі бійці — вони затівали палкі суперечки, доводячи один одному, яка зброя грізніша: гармати чи танки. І тоді старшина вибачливо дивився на них і похитував головою: що з ними поробиш? Діти.
На третю добу ешелон, що мчав, як несамовитий, зупинився на хвилину в Хоролівці. Тетяна вже знала, що зупинка ця непередбачена, старшина ходив під час стоянки у Полтаві до начальника ешелону і про все з ним домовився. Тож Тетяна, зіскочивши на перон, довго дивилася вслід червоним, вогникам, що віддалялися, і з сумом думала про старшину, про бійців, які стали їй близькими і рідними.
Коли ж вогні зникли і стих віддалений шум, вона одразу ж пішла з перону: думками була вже біля меншого сина, якого не бачила більше тижня.
За цей час у селі не сталося якихось особливих подій. Хіба що на шляху, за п'ять кілометрів од Тарасівки, появилися евакуйовані: на підводах, а то й пішки чи впряжені у невеликі візки. Жінки бігали на шлях, бігала з ними й Данилівна і потім ніяк не могла заспокоїтись — які ж вони нещасні та зморені.
— І куди їдуть? І що з того буде? — побивалась вона, а Васильович тільки супився та смалив цигарку за цигаркою.— Ото взявся курити на старість! — скаржилась Данилівна.— Хату геть засмородив!
І ще одна новина зустріла Тетяну: заарештовано Курочку.
З Курочкою зовсім уже сталося диво. Завжди ж ходив нижчий трави, тихший води, тримався спасенної лінії: яка ваша думка, така і моя, а це наче сказився. Ні сіло ні впало став усіх переконувати, що нашим нізащо не втриматися супроти німця і що жити радянській владі лишилося ось стілечки. Тут він одміряв кінчик нігтя, та ще й спльовував собі під ноги.
— Хоч воюйте, хоч ні — все одно німець візьме верх! То краще одразу здатися — не лити зайву кров.
І то хай би шепотів комусь на вухо, а то дер свого рота дурного мало не при всьому селу. А коли Приходько став лякати його Твердохлібом, він і зовсім розперезався:
— Що мені ваш Твердохліб! Твердохліб хай за своєю головою плаче: ось прийдуть німці, ми його спитаємо, як він село розоряв!
Такі розмови не могли, звісно, не докотитися до голови тарасівської артілі.
— Та-ак... Заворушилось гадюччя?
Одсунув шухляду, дістав пістолет. Як виходив із контори, комірник, що трапився йому назустріч, аж одскочив.
— Запрягай! — гукнув на Якима.
Скочив на бричку — і до Курочки. Лупонув ногою у двері, не виймаючи праву руку з кишені, ввалився до хати.
Курочка саме обідав: ласував гарбузовою кашею з молоком. Поруч — жінка, така ж гостроносенька та невеличка, і діти — курочки курочками, з круглими, як у тата, очима. Курочка як побачив Твердохліба, то й зрадів. Мов чекав його — не міг дочекатися.
— Та сідайте ж до столу!
У Твердохліба і жовна на обличчі заграли:
— Ану збирайся!
— Куди? — витріщився Курочка.
— На куди кину гору! — Вихопив пістолет, гримнув, обпікаючи Курочку шаленим поглядом: — Марш, контра, з хати!
Жінка, звісно, у плач, діти — у крик, Твердохліб на те нуль уваги. Підштовхуючи дулом у спину, вивів простоволосого Курочку на вулицю, наказав сідати до брички:
— Спробуй тільки поворухнутися — як собаку пристрелю! Курочка — робити нічого — поліз. Став на бричці, мов на трибуні, простоволосий, розхристаний, зі слідами гарбузової каші на підборідді, закричав до сусідів, які боязливо визирали з-поза тинів:
— Люди добрі, прощайте: за святу правду страждаю! Сусіди так і поприсідали. Твердохліб же смикнув щосили Курочку за полу:
— Ану сідай, правдолюб!
Не ховаючи пістолета, сів поряд з Курочкою. І в дорозі вів себе Курочка так, мовби у нього й справді кілька клепок з лоба вилущили. Інший у штани одразу наклав би. Курочці ж хоча б тобі що! Мовби й радий, що Твердохлібові в руки попався.
— І куди це ви мене везете?
— Прищем — побачиш.
— Повертали б краще додому. Все одно ось-ось німці будуть.
— Німців ждеш, падлюко?
— А чим німці не люди? Що вони мені зроблять такого? Це вам їх треба боятися, а мене вже ніхто з дурного Івана не скине.
Патякав, патякав, аж поки Твердохліб зовсім утратив терпець: пригрозив, що як не закриє пащеку, то тут, на дорозі, й пристрелить.
Здавши Курочку куди слід зайшов у райком. У першого сиділи якраз Путько, прокурор, начальник міліції, але Твердохліб не став чекати в приймальні: як-не-як — теж член райкому.
— Можна?
Поручкався з усіма, сів на вільний стілець.
— Як у тебе справи? — поцікавився перший.— Здаєш хліб?
— Хліб здаємо... А це ворогів народу взялися здавати!
Не чекаючи, поки почнуть розпитувати, розповів про Курочку.
На хвилину повисла важка мовчанка. Потім заговорив секретар. Голос у нього глухуватий, на обличчя сірою плівкою лягла втома: забув, мабуть, коли нормально спав.
— Що ж, цього треба було й чекати. Всяка наволоч голову попіднімає...— І, продовжуючи, мабуть, перервану Твердохлібом розмову, повернувся всім корпусом до нього: — Слухай, от якби ми надумались організувати партизанський загін... На той крайній випадок, якщо ворог тимчасово окупує район... Ми, звісно, в це не віримо, наша армія зупинила фашистів скрізь по Дніпру— але береженого, як то кажуть, і Бог береже... То кого б ти порекомендував нам, товаришу? За кого міг би поручитися своїм партійним квитком?.. Подумай як слід, не поспішай...
"Он воно що!" — холодком залоскотало Твердохлібові в грудях. Досі навіть у думці не допускав, що німці можуть дійти |аж сюди. А воно он що виходить!..
1 — Пишіть мене, товаришу секретар! — сказав, наливаючись відданістю.— Хоч зараз готовий...'
— Про вас зараз мова не йде. Ви людина провірена й так... 1 "Ага, будуть перевіряти усіх, кого назову",— догадався Твердохліб.
— Називай тільки надійних, таких, щоб були навскрізь просвічені!
| Це вже Путько. В зв'язку із війною поголив голову. Дивиться строго, вимогливо: хоч ти мені й "синок", але час тепер знаєш який?.. То ж то й воно!..
— Дозвольте подумати? — тихіше уже Твердохліб.
' — Подумайте,— секретар.— От вам папір, олівець, сідайте ЇЙ пишіть...
Одійшов Твердохліб в кінець довгого столу, за яким засідали члени бюро, замислився: кого писати? Нешерета?.. Можна було б і Нешерета: голова ж сільради, комуніст, кому ж іще й бути в партизанському загоні!.. Але одна справа — в мирний час, а інша — у воєнний... Хіба можна поручитися, що Нешерет воюватиме як слід, коли він і власної тіні боїться?.. Ні, дядькові Петрові вже краще кудись на Урал, хай там помагає кувати перемогу...
(Продовження на наступній сторінці)