Той постріл пам'ятають у Тарасівці й досі. Одні кажуть, що в усіх хатах шибок — як не було. Інші заперечують, що ні, не в усіх, а тільки в тих, які од баштану поближче, зате худобу потім по всьому району шукали. Корнія ж знайшли аж за баштаном: чи то залетів, чи закотився. Годину одливали по тому.
Довго одлежувався удома Корній: думали, що вже й не встане. Поки він лежав, жінка його взяла гаківницю та й однесла до сільради:
— Заберіть оцю манію, поки вона мого чоловіка зовсім не добила!
Вичухався Корній — прийшов у контору:
— Як же я теперечки без ружжа?
Аж хитається іще чоловік, а за рушницею плаче. Ото, як полювання його за душу взяло!
Пуштрив, пуштрив його Твердохліб, а потім і змилувався: наказав дати гусятницю.
Гусятниця теж була у селі з давніх пір. Спершу володіли нею Гайдуки (привіз старий ще під час громадянської разом з іншим майном награбованим), а пізніше довго стояла в сільраді. А коли організувався колгосп, Твердохліб взяв у контору, для сторожа.
Гусятниця — рушниця вже фабрична, двостволка, восьмого калібру — дитяча рука в кожне дуло улізе. Як її на землю поставити, то якраз на зріст доброго дядька. З курками, ще й три латунні гільзи до неї. Гільзи аж чорні од пороху, геть потріскані, але стріляти можна, досі ще не розірвало. Віддача менша, ніж у гаківниці, однак шапка з голови злітала, і як забудеш притиснути щосили приклад до плеча, то носитимеш синячище до нових віників.
Зате ж і стріляла! Заєць хай куди одбіжить, такою рушницею нічого й пробувати, а з гусятниці тільки добре прицілься — і звірина у торбі. Пекельний навмисне зайців подалі од себе одпускав. Бо одного разу зблизька як ужарив — тільки голову-лапи й знайшов.
Одна біда, що важка: півпуда, не менше. Поки прицілишся, то й руки помліють. Але Корній пристосувався і тут: вирубав рогачик із вишні та так і ходив,— на плечі — гусятниця, а в правиці — рогачик. Підніме зайця, рогач у землю ввіткне, приладить гусятницю, а тоді вже й вицілює.
Не мазав ніколи. Як гільза порожня, так і заєць при боці. Жінка, діти їли зайчатину майже щодня, не забував і Твердохліба та інше начальство сільське. Бо коли добре підсмажений, та ще нашпигований салом із часником — пальці оближеш!
Отож Корній і стеріг оте поле — гостей непрошених турив подалі.
Якось увірвався в контору задиханий:
— Голова!.. Тамечки люди!
— Які іще люди?
— Нетутешні... Зайців молотять!..
Твердохліб про зайців як почув — пробкою з-за столу вилетів.
— А ти нащо поставлений?! — закричав на Корнія.— Чом не прогнав?
— Дак вони усі з ружжами... Я їм кричу, а вони мене к такій матері посилають... О, чуєте, знов стріляють!
За вікном, з боку поля, і справді: тах! тах! — як у дошку.
Твердохліб, матюкнувшись, до залізного ящика, що правив за сейф. Одімкнув, ухопив кобуру з пістолетом, картуза на голову — та надвір. Корній з рогачем і гусятницею попер за ним слідом.
— Якиме, запрягай!
Помагав навіть виводити коней — така його била нетерплячка. Скочив у бричку, гукнув до Корнія:
— Сідай!
Гнали щодуху. І щоразу, як бабахкали постріли, Твердохліб матюкався крізь зуби. Яким же батожив коней, що й так мчали галопом.
Поки доїхали, мисливці вже впорались. Сиділи під стогом (Твердохліб наказав стога того поки що не чіпати: може, Путько захоче посидіти в засідці), підобідували. Одну пляшку вже встигли висушити, друга стояла, щойно почата. Поруч і зайці постріляні — сім русаків. Твердохліб на тих зайців як глянув — аж затіпався:
— Документи!
Мисливців було троє: один старший, двоє молодших. Старший крихти із сивого вуса струсив, мовив докірливо:
— А може, привітатися спершу потрібно?
— Документи, кажу! — аж почервонів Твердохліб.
— А ви хто такий, щоб документи питати?
Це — наймолодший. І не подумав устати, коли Твердохліб підійшов. Дивиться нахабно, ще й усміхається.
— Ану, давай документи, а то ружжо одберу! — скипів зовсім Твердохліб. Тоді той, наймолодший, рушницю на коліна, ще й на Твердохліба навів:
— Котись ти знаєш куди?!
— Зачекай! — сивовусий до нього: не хотів, мабуть, заводити сварку. І до Твердохліба примирливо: — Ви, товаришу, хто такий будете?
— Не ваше діло!.. Документи давайте!..
І рукою до кобури — за пістолетом. Мисливці й собі за рушниці.
— Ану, сховай свою пукавку, бо в нас теж картеччю заряджено!
Корній бачить, що таке діло, і собі гусятницю пошвидше з плеча. Одступив тільки подалі, щоб за одним пострілом усіх прихопити. Цьому лише кивни — влупить не задумуючись!
Далі — більше. Мисливці уже й на ноги зірвалися, у Твердохліба рушницями тичуть. Матюкня, аж дим стоїть!..
— Якиме! — закричав зблідлий од люті Твердохліб.— Гони по міліцію!
Яким, не питаючи, куди по ту міліцію їхати: в район чи, мо', й далі, розвернув коней та одразу в галоп. Мисливці ж, про міліцію почувши, давай підбирати все, що на стерні розіклали. Як стали зайців до боків приторочувати, то знов мало не до бійки дійшло: Твердохліб кожного зайця з боєм оддавав. Ухопили мисливці по зайцю, а на решту й плюнули.
— Скажи спасибі, що дітей твоїх пожаліли! А то решето із тебе зробили б!.. Собака ти — не людина!..
— Ідіть, ідіть к такій матері! Ще раз поткнетеся — ноги поперебиваємо!
І за мисливцями уже й слід прохолов, а Твердохліб все не може заспокоїтись: розполохали зайців! Та ще і Якима кудись чорти занесли. Про міліцію ж так, для страху гукнув, а той дурень всерйоз її шукати поїхав. І другий стоїть — обперся на гусятницю!
— Будеш тепер зайців з усього поля сюди зганяти!
— Та ви не журіться: зайців тут, як гною. Самі набіжать. Почекали ще трохи Якима та й попиляли пішака у село.
Твердохліб, все ще злий, з пістолетом при боці, Корній же зайцями трофейними обвішаний. Люди в селі з-за тинів виглядали, дивувалися стиха:
— Ти диви, і наш голова зайців стрілять заходився! Твердохліб же того вечора подзвонив до Путька на квартиру.
Довго, мов, ще будете збиратися? Зайці вже аж плачуть за вами, Митрофане Онисимовичу!!
Путько відповів, що б чекав у суботу.
Прикотив, як і обіцяв, персональною малиною: райвиківською чорною "емкою". Сам сидів поруч із шофером, а позаду, притримуючи мисливське начиння, трусився редактор. Як їхав селом, то ґвалт собачий за машиною так хвилею й котився, і дітлахи із дворів пшоном висипали. Бігли слідом, тільки п'яти мелькали.
До Твердохліба заїжджати не став: прямо до контори.
— Ану показуй, синашо, як господарюєш!
Вилазив із "емки", набитий, опасистий, в три обхвати хіба що й обіймеш. Зняв картуза, як і в Твердохліба, захисного кольору, пригладив геть-зовсім сиве волосся. Підстригався під бокс і од того потилиця здавалася твердою, як дубовий пеньок: не зігнеш, не зламаєш.
Та він і справді здавався багатьом незламним і вічним: п'ятнадцятий рік в одному і тому ж кріслі сидить. Скільки за цей час змінилося начальства районного: той угору пішов, той покотився униз, а того й кури серед білого дня загребли,— один Путько лишався на місці. І, стрічаючи нового першого, промацував його маленькими хитренькими очима: ану, скільки ти протримаєшся? Брав тим, що протягом п'ятнадцяти років корінням вріс у район: знав про всіх усе, хто чим дише і хто що думає, і всі його побоювались. Навіть у області, посилаючи нового секретаря райкому, раїли не заїдатися з Путьком, бо тоді життя не буде: завариться таке, що поли ріж та тікай.
І що цікаво: які чвари не вибухали, які не наїжджали комісії, Путька ніколи не могли впіймати на гарячому — завжди виходив сухим із води.
Твердохліб давно уже мав нагоду переконатися, із якого тіста замішаний голова райради. Ще у тридцятому, після статті "Запаморочення од успіхів", коли він, молодий ще тоді півник, мало не обламав собі крильця. Виконував же запально наказ ізгори: "Дайош сто відсотків колективізації!" — в тім числі й самого Путька категоричний наказ, та й довиконувався, що ледь не поплативсь головою. На загальних зборах села, у сільбуді, скликаних з приводу тієї статті.
Народу набилося — стіни тріщали. Не треба було і загадувати. І коли Путько, який приїхав проводити збори і сидів за столом президії (з одного боку — блідий Володька, а з другого — зовсім уже обмерлий Нешерет)... коли Путько звівся й сказав, обома руками показуючи на Твердохліба та Нешерета:
— Ось вони сидять перед вами, злісні порушники цілком і повністю правильних наших установок про добровільну колективізацію! — вибухнуло одразу таке, що й досі страшно згадувати. Як заревіли осатаніло дядьки й тітки, як полізли на сцену: "А давай їх сюди!" — то Володька вже й не пам'ятав, як із-за столу зірвався. Махонув у вікно, виніс па плечах раму, та од сільбуду в степ. А позаду Нешерет, а ще трохи позаду розгніваний, роз'юшений натовп: "Лови!.. Держи!.." — упіймають — утопчуть у землю! Спасло тільки те, що вони кричали, а Володька і Нешерет бігли мовчки.
Два дні і дві ночі переховувалися по яругах та тернах. На лахміття подерли весь одяг, проголодалися до того, що жували тютюн, який випадково прихопив Нешерет у кисеті, і врешті не витримали: пішли не в село — у район. Явилися до Путька: робіть тепер із нами що хочете.
(Продовження на наступній сторінці)