ІІутька їхня поява ні здивувала, ні вразила. Наперед наче знав, що вони таки прийдуть до нього.
— А, явились, голубчики! Оце вам наука!.. Щоб знали, як перегиби робити!
— Я туди не вернусь! — буркнув Володька, повний образи і на Путька, і на своїх односельців.
— Вернешся — де ти подінешся! Краще умийтесь та поїжте, отоді й потолкуємо...
З того часу Путько назива Твердохліба тільки "синашою". І, представляючи Твердохліба новому районовому начальствові, не забував додавати:
— Цей у нас орел! Сам воспитав! Татусь, туди йому в печінку!
Отаким був Путько Митрофан Онисимович, незмінний і незамінимий голова Хоролівського райвиконкому.
Таким і представ на очі народу: Твердохліба, заступника, бригадирів і Нешерета. Тицьнув кожному руку: важку, пухку, білу — Твердохліб потиснув її однією, решта ж приймали в обидві та й, погойдавши поштиво, одпускали... Привітавшись отак із народом, Путько кивнув набік головою:
— А оце вам і редактор!
Віталися і з редактором районної газети — молодим іще чоловіком. Твердохліб зовсім уже по-панібратському (обидва ж члени райкому), а заступник і бригадири все так же брали в обидві, тільки не так довго гойдали.
— Зайдемо в контору?
Зайшли. Путько одразу ж. у іТвердохлібове крісло — аж .чатріщало:
— Ану показуй, що тут у тебе!
Цікавився, скільки зорали на зяб, скільки посіяли озимини, чи виконали спущений план. Твердохліб відповідав, до блокнота навіть не заглядаючи,— знав кожну цифру напам'ять, серед ночі розбуди та запитай — скаже одразу й не зіб'ється,— і Путько обертався щоразу до редактора:
— Запиши!
Не забув і про ланкову, про Наталку:
— Як там вона?
— Та нічого... Відвідує агрогурток, взяла нове зобов'язання...
— Чув?.. Запиши!.. Кохту під орден пошила?
— За кохтою діло не стане. Якби тільки орден дали.
— Дадуть! Можеш не сумніватися.— І до редактора: — Фотоапарат прихопив?
— Є, у машині.
— Треба фото зробити. Щоб як вийде указ — одразу в газету.
— Зроблю, Митрофане Онисимовичу!
— Ось тут покінчимо — заїдем до неї...
Почувши, що Путько збирається провідати Наталку, Твердохліб — морг одному з бригадирів. ТЬй бічком-бічком та непомітно за двері.
— Та-ак... Ну, а як із фермою?.. Як надої?
— Нормально, Митрофане Онисимовичу!
— Молодця, молодця!.. Запиши!
— Ну, а колгоспники як? Задоволені? На трудодень по багато даєш?
Твердохліб відповів, що немало. По сімсот п'ятдесят грамів лише зернових. Не рахуючи додаткової оплати.
— Молодця, молодця... Запиши!
Редакторові й нагадувати не треба — записує старанно. Лише попросив, щоб назвали кількох колгоспників, які на зароблені трудодні найбільше хліба одержали.
Назвали й колгоспників. Твердохліб двох, бригадир ще одного підказав, а Нешерет, який досі стояв скромно осторонь, наважився і собі нагадати:
— А Приходько Іван, Володимире Васильовичу! В нього ж семеро душ ходять в колгосп.
Редактор за олівець: аж семеро! То скільки ж це вони виробили трудоднів?
Покликали бухгалтера. Хоч Твердохліб і не дуже хотів, щоб у газеті згадували прізвище Приходька, та коли Нешерета за язика смикнуло...
— Підрахуйте, скільки трудоднів Приходьки виробили! Бухгалтер відомість розкрив — цоки-цок рахівницею:
— Одну тищу шістсот двадцять три.
— Закругляй на тищу сімсот,— сказав Путько редакторові. Редактора вчити не треба — закруглив.
То скільки ж це буде, як на оті сімсот п'ятдесят грамів помножити?
— Множте на вісімсот — будете ще на грами розмінюватись! Помножили. Отримали не багато не мало: одну тисячу
триста шістдесят кілограмів.
— Закругляй до півтори!
Розпитавши про все, що положено, Путько зводиться з крісла.
— Чорнильницю приведи у порядок! — наказує Твердо-хлібові.— Знайшли, де недокурки гасити!.. А то скажу от редакторові — він тебе на весь район пропечата!
"Запиши", однак, не додав, і всі зрозуміли, що Путько погрожує жартома. Твердохліб, відповівши, що і це зауваження він обов'язково врахує, запитав:
— Як, Митрофане Онисимовичу,— на ферми чи до Наталки? Путько відповів, що до Наталки. Подивився хитренько на
Твердохліба, запитав:
— Сват уже ж, мабуть, давно в неї сидить? Помітив-таки, як Твердохліб моргнув бригадирові!
В машину, окрім Путька та редактора, втиснулися й Твердохліб з Нешеретом. Заступник і бригадир лишилися у конторі. Твердохліб наказав нікуди ні кроку: може, знадобляться.
Наталка недалеко од колгоспного двору й жила — бригадир давно уже добіг. Ще недавно тут було поле, а тепер у два рівні шнурочки стали хати. Зселяли минулого року із хуторів — майже кожного хазяїна облогою брали. І вмовляли, й погрожували, що трактори пустять та все к бісу розвалять, якщо по добрій волі не схочуть.
Та воно і не диво: тут же і садок, і колодязь, і хлівець, і сарай... То кидати оце, все і їхати на голу толоку? Там же і дерево не ростиме, і вода гірка, як полин!
— Та чи ви'її куштували? Ви спершу колодязь викопайте, а тоді уже й говоріть!
— Нащо мені пробувать, як я знаю й без цього!
Отакий у нас народ! Спробуй із ним поговорити но-людському!
Найдовше воювали з Протасієм. Цей як уперся — тиждень морочились. Аж поки Нешерет придумав: послали Протасія з підводою на шлях, і за два дні, поки його не було, розібрали та й перевезли до села хату і все, що було при хаті збудоване. Садок же вирубали і двір переорали. Повернувся Протасій, а його хата вже на новому місці: цілою бригадою ставили!
— А Кононенки як — не опиралися? — цікавиться Путько.
— Старі трохи покомизилися, але Наталка нам помогла.
— Чув? — до редактора.— Запиши!
Наталка стрічала гостей у воротях. І бригадир виглядав із-за клуні: стерігся, щоб не помітив Путько. Твердохліб йому махнув досадливо: виходь уже, зна все одно!
Наталка у хустці барвистій, у платті новому, у туфлях чорних, модельних: одягнула що мала найкращого. Бригадир же попередив: "Для газети зніматимуть!" Руки-ноги засмаглі, а обличчя біле: все літо од сонця берегла, хусткою по самісінькі очі обв'язувалась. Стоїть, бісова дівка, як намальована,— очей не одведеш! Вибрав Твердохліб під орден ланкову — не промахнувся.
— Ну, дочко, приймай сватів,— вилазив із машини Путько.— Чи, може, уже засватана?
— Як для кого! — сміється Наталка. Розбитна, у матусю вдалася! Батько, той би давно од машини за хату сховався. Наталка ж із Путьком уже добре знайома: була в районі на зльоті, і він кілька разів прямо у поле до неї навідувався. Незвичайна ж ланкова: взяла найвище на весь район зобов'язання. Вже не раз красувалася на шпальтах районної газети: коли сама, а коли і з своїми дівчатами; а тепер треба заготовити парадний портрет.
Редактор мостив Наталку і так, і сяк — ганяв по всій хаті. Хотілося ж, щоб кожному, хто на майбутнє фото дивитиметься, було добре видно не тільки ланкову-орденоноску, а й те, як вона живе, які її духовні попити.
— Патефона ні в кого немає?
— Та один є... У директора школи.
Погнали машину по патефон. Колядко сам на колінах і привіз: що була нагода з начальством привітатися, а що й боявся — зіпсують.
Поставили Наталку біля патефона: пластинка крутиться, музика грає, редактор цілився, цілився,— ні, не виходить! От якби іще показати, що Наталка не просто відпочиває, а й тримає виробничий зв'язок... Ну хоча б і з правлінням колгоспу... По телефону дзвонить, чи що...
По телефону? Так це в один мент!
Цього разу машина погнала до контори: Твердохліб наказав бригадирові "віялку" зняти і дроти обрізати. Потім почепимо. І вже навздогін:
— Сталіна прихопи!
— Якого: того, що у вас, чи того, що в сільраді?
— Того, що у мене!
Привезли й телефон. Приладнали на живу нитку до стіни, а Сталіна трохи вище повісили, щоб якраз над головою. Стала Наталка біля телефону, трубку до вуха піднесла: слухала щойно патефон, а це якась думка важлива ускочила до голови, от вона й дзвонить в контору,— так, мов і так.. І Сталін над нею — це Твердохліб здорово придумав, нічого не скажеш!
Поклацав редактор фотоапаратом, скільки треба було,— стали прощатись з Наталкою.
— Готуйся в Москву. До Калініна в гості...
Буде-таки орденок! Митрофан Онисимович слів на вітер не кидає!
Зняли телефон, портрет, патефон назад оддали та й поїхали: Путько ще хотів побувати на фермах. Бригадир же, що прибігав до Наталки, майнув навпростець до Твердохлібової хати: попередити, що гості скоро будуть.
А там кипить, а там шкварчить: і смажене, й варене. Маруся другий день од плити не одходить. Чоловік же разів десять нагадував: приїде не хто-небудь — сам товариш Путько! То щоб не довелося червоніти.
(Продовження на наступній сторінці)