Вчора сама весь день прокрутилася, сьогодні комірник свою жінку на підмогу прислав. Маруся червона, сердита (підгоріли пиріжки в духовці), лаяла і свого чоловіка, і всіх на світі гостей. Що їй уже давно в печінках. Хто не приїде, хто не заявиться, обов'язково до голови лізе обідати. "Марусю, вгощай!" Дихати вже Марусі не хочеться!
— А так, а так,— підігрівала, як у сопілочку, комірничиха.— Ми вже давно із своїм толкуємо: де воно совість в тих людей? Думають, що як голова, то у нього й бочка бездонна.
Не встигли й упоратись — бригадир на поріг
— Володимир Васильович передавали, що скоро вже будуть!
— А ваш Володимир Васильович не передавав, хто нам дров нарубає! — Маруся сердито.— Сам побіг ще удосвіта, а ти, жінко, хоч розірвися!
— Дров немає?.. Так чого ж ви не сказали? Я миттю.
— Дякую, вже сама нарубала^
— Чого там,— втрутилася комірничиха,— хоче помогти чоловік, хай і поможе. Ідіть, ідіть, Остапе, врубайте хоч трохи...
— Біля сараю сокира! — услід вже Маруся. Бригадир зацюкав згодом за вікном, наче дятел.
— Отак і мій,— скаржилася тим часом комірничиха.— Устане, посніда та й повіється до свого колгоспу. А вдома хоч земля не роди... А то наведе гостей повну хату — хоч сама на сковороду сідай! Добре, що сало та яйця не переводяться,— утовчеш, кілька десятків та й їжте, хоч подавіться...
Упоравшись біля плити, стали готувати на стіл. Маруся скатертину дістала крамничну, новісіньку ("Заллють же, загадять, що й не доперетесь!" — бідкалась комірничиха), тарілки розставляла і біля кожної — по виделці: точнісінько так, як бачила колись у гостях в Хоролівці; ще й чарки на ніжках високих, що їх чоловік нещодавно привіз. Чарки мов скляні, а торкнеш — малиновим дзвоном оддзвоніоють. Комірничиха тільки прицмокувала. Буде ж завтра дзвонити по селу, які чарки виставля головиха на стіл. Та хай собі дзвонить, Маруся того не боїться: куплене чесно, не крадене. Ніхто ще не посмів на її чоловіка сказати, що десь щось незаконно узяв.
Тільки зібрали на стіл — новий посланець. Тепер уже комірник.
— Драстуйте в хату!.. Так що зараз і будуть... Оце ось куди? Дістає сулію — під полою приволік. Та ще й городами:
менше бачитимуть — менше й гріха.
— Господи, я ж іще і не вдіта! — забідкалась Маруся.
— Та йдіть перевдягайтеся — я вже сама впораюсь,— сказала їй комірничиха. І до чоловіка: — Став-но сюди!
— Градусів на сімдесят буде! — не втерпів — похвалився комірник.— Без сірника загоряється.
— Ви вже скоро й самі згорите! Не треба й підпалювати!
— Чув? — поскаржився комірник бригадирові, який саме дрова до хати вніс— Робимо, робимо, та ще й випити нам не дають.
— Вам не даси!.. Як неділя, так і борода у горілці!.. Аж капотить.
Трохи згодом прийшли і заступник та другий бригадир:
— Не приїхали?
— Та зараз будуть.
З хати уже й не виходили: до столу запрошені. Посідали на лавку, у вікно поглядають, щоб не взівати.
Підкотили у сутінках: заїжджали іще до ставу. На ферму як зайшли, Твердохліб навмисне Путька поперед себе пустив. Там, посеред проходу, поріжок. Наче і невисокий поріжок, а доярка яка як забуде, обов'язково перечепиться. Воно хоч і електрика, та лампочок обмаль: так, аби дійки намацати.
Путько й шкопиртнувся:
— Тобі що, лампочку зайву важко вкрутити? — сердито до Твердохліба.— Так я привезу особисто.
— Лампочки не жаль, давно б уже навішали скільки треба...
— Так чого ж ви?..
— Генератор не тягне, Митрофане Онисимовичу! Генератор у нас заслабкий...
— Зайшов би до мене — щось та придумали б. А то — генератор!
Дякує Твердохліб і не нагадує, що якось уже був у Путька. Та лише заїкнувся про генератор, той на нього мокрим рядном:
"В тебе що: інших ділов зараз немає? Тут ось хлібоздача горить, область дихати не дає, а йому — генератор!.."
Під гарячу руку, видно, підліз. Митрофан Онисимович такий: добрий, добрий, а розгнівається, то й не підступайся до нього!
— За язика вас треба тягнути! — бурчав тим часом Путько.— Де ставити збираєтесь?
— Та на греблі ж!
— Ану, поїдем подивимось. Може, там так намостили, що й генератор не варт виділяти!
Походили по греблі, Путько навіть пальцями воду пробував: скупатися б, якби оце літо було! Забув уже, коли і в річку заходив. Міг би в неділю, у вихідний, але де? Не буде ж голова райвику разом із іншими ("З протчими",— як сказав Митрофан Онисимович) лізти у воду! Авторитет свій підмочувати!-
— Так тому й бути — присилай по генератор! Умовили тата._
Сідали в машину зовсім уже веселі. Нешерет навіть дозволив собі помріяти вголос:
— Та ми, натурально, усе село заллємо електрикою. Якби ще стовпів де дістати...
— Дам і стовпів,— розщедрився зовсім Путько.— Тільки глядіть мені, щоб до Нового року і засвітили!
— Засвітимо! — Твердохліб упевнено.— Так засвітимо, що вся буржуазія посліпне!
— Чув? — Путько до редактора.— Запиши!
Редактор чирк-чирк у блокноті: "електрика", "риси нового". Потім уже розгорне на цілу колонку, а це, щоб не забути...
Заїхали прямо у двір. Твердохліб, пропускаючи наперед Путька, гукнув до дружини:
— Марусю, приймай гостя дорогого! Маруся, в світлій батистовій блузці, у вузькій синій спідниці, черевиках з блискучими пряжками, ще й на закаблуках високих (ми вміємо одягатися не гірше ваших, міських!")... Маруся, косою чорною, з бровами лискучими, з обличчям круглим тa рум'яним... Маруся, помолоділа й погарніла, аж Твердохліб
— А ми гостям завжди раді!
Путько ущипнув злегка Марусю за щоку, поблажливо запитав:
— Ну, як, дочко, живеш?.. Не скучала за татом? — тобто за ним, за Путьком. І дітьми поцікавився, Кімом та Кларою. Це ж скільки в голів колгоспів дітей — усіх пам'ятав! Пам'ять Бог дав чоловікові — хоч одразу в наркоми!
— Нагодувала та й побігли гуляти... Та сідайте до столу! Ви ж, певно, голодні...
Що голодні, це точно. Та ще й стіл: чого тільки на ньому немає! І риба, заливна та варена, і курчата в мисці глибокій, ;і окремо м'ясо з картоплею, і сало в дві долоні завтовшки, і холодець, і пиріжки з начинками всілякими,— з капустою свіжою й жареною, з квасолею й маком, і сметана, і масло, а захоче хто розбити крашанку, он і крашанки — ціла гора,— пташиного молока, здається, тільки й немає. А посередині столу пляшки і:і наливками різними. Маруся сама й готувала. І сулія, як дзвіниця. Путько на все те добро як глянув, то й руки потер.
— Бачив, як у нас люди живуть? — обернувся до редактора.— Запиши!
Редактор притьмом до блокнота: "заможне колгоспне життя".
Посідали до столу. Путько — в центрі (де сів, там і центр, центр обов'язково починався од нього), по праву руку — Твердохліб, по ліву — редактор, а далі вже решта. Чоловіки: Нешерет, заступник, комірник та бригадири — всі, як один, долонями чуби пригладили, а картузи та кашкети поклали собі на коліна. Єдині дві жінки — Маруся й комірничиха — примостилися скраю: їм подавать та приймать, то нікого щоб не тривожити. Комірникова, так та й зовсім не хотіла сідати до столу, аж поки Твердохліб не сказав: "Та сідайте, чого ви!" Годі лише сіла комірничиха: краєчком хустки губи витерла — запишалася.
"Та кому ти, луб'я старе, потрібне! — поглядав на неї комірник.— І вона з своїми козами на торг!.."
— То що ж, наллємо по першій? — звівся господар.— Як. Митрофане Онисимовичу?
Митрофан Онисимович був не проти. Коли з розумом та в міру, то чому б і не випити.
— Як ти дивишся на це, редакторе? Редактор дивився позитивно.
Налили чоловікам, наповнили чарки й жінкам.
— Тост давайте!.. Тост!..
Твердохліб, раз уже звівся, то йому й починати.
— Пропоную всім устати і випити за товариша Сталіна! — і аж очі зволожились.
"Похвально, похвально",— закивав до Твердохліба Митрофан Онисимович. Важко звівся, вгору чарку підніс:
— За нашого дорогого вождя і навчителя!
— Хай йому, натурально, тищу років живеться!
— Чув?.. Запиши!..
Випили стоячи та одразу й сіли: дух забило. Мовчки ухопили до рота, що хто побачив, а тоді вже й почалася розмова.
— "Короткий курс" усі ізучаєте? — піддіваючи виделкою сало, поцікавився Путько.
— Ізучаєм, аякже!
— Через четверту главу перевалили? — бо сам на четвертій навіки застряв. Спіткнувся на діалектиці ("діалектрика" — вимовляв Путько) і ні вперед, ні назад! Другий рік до особистого плану записує: "Ізучити четверту главу". А як її в біса "ізучиш", коли мовби й слова усі зрозумілі, а почнеш складати докупи — туман!
— Та ще ні... Саме дійшли...
— Ну як дійшли, то иопотопчетесь! "Діалектрика" — це вам не ціпом махати!..
(Продовження на наступній сторінці)