Пригадав, як зовсім недавно зчепився з одним парубійком, що натер коням загривки — до м'яса натер! Ганжа як побачив, у ньому так і закипіло:
— Це тебе батько учив так запрягати?
— А що?
— А те, що ти коней геть покалічив!
— То й що? Вони ж не мої!
— Тебе б, сопляка, хоч раз отак упрягти!
Парубок хотів щось сказати — вже й рота розтулив, та Ганжа, боячись, що зараз не витрима — шморгне віжками по мордяці нахабній, крізь зуби сказав:
— Іди!.. Іди од гріха!..
І таке було, мабуть, у нього обличчя, що парубок пішов мовчки із стайні. І вже надворі закричав, ображено й зло:
— Це як кожен нами буде командувати!.. Що я таке зробив, щоб одразу з кулаками на мене!..
Ганжа був аж смикнувся — наздогнати, провчити, та стримався: що з дурнем зв'язуватись! "Вони не мої! А чиї?"
Промивав стерті місця марганцем, заглядав у розумні, терплячі до болю й людської невдячності очі тварин, і серце його пік гнів до отаких, як отой парубійко. Бо скільки їх ще є у колгоспі!
"Виганяти, судити, щоб іншим неповадно було! — сказав колись Твердохліб.— Щоб інші й духу боялися!"
Й інколи здавалося Ганжі, що Твердохліб має рацію. Та, охолонувши, похитував докірливо сам собі головою: ні, не для того воював він за нове життя, щоб потім у ньому основною рушійною силою був страх. То вже скоріше пахло б в'язницею, аніж вільним життям.
З цього приводу не раз сперечався з Твердохлібом. Той твердив одне: побудуємо соціалізм, отоді й будемо розбиратися, що і до чого. А зараз ніколи вмовляти та панькатись. Ви нашого дядька не знаєте? Та його поки вмовиш — тричі помреш!
Ганжа не погоджувався: важливо не тільки те, що ми будуємо, а й те, як будуєм. З охотою, весело, чи похмуро та з примусу. Треба, щоб усі усвідомили: є одна лише вірна дорога — отоді нікого й підганяти не треба буде. А кулаком по столу стукати та страху наганяти під шкіру — на цьому не заїдеш далеко. Битий кінь тільки хвостом потім одмахується...
Якось Твердохліб не витримав — роздратовано кинув:
— Нічому, бачу, вас не навчило!
Ганжа здогадався одразу ж, на що натякав Твердохліб, однак удав, що не зрозумів:
— Це про що ти, Володю? — спитав якомога спокійніше.
— А ви хіба вже й забули?
Ні, Ганжа не забув. Такого не можна забути. Які тоді йому бирки навішали, коли виключали із партії? "Правий опортуніст", "посібник класового ворога", "злісний саботажник стопроцентної колективізації". В той час на них не скупилися, то ж не пожаліли, й Ганжі.
І після в'язниці, повернувшись додому, зайшов до Твердохліба, попросився на стайню, до коней. Якраз шукали, кого б поставити старшим конюхом.
— З людьми не зумів — може, з кіньми справлюся. Днював і ночував на стайні: такий тоді був час, що за всім треба було ока та ока,— дядьки туго звикали до колективного. Отоді й поселився у комірчині, що при стайні: до коней поближче. Поставив ніч, збив нари, стіл, під книжки етажерку, повісив угорі лампу: тепло, світло, затишно — чого іще треба! І люди потроху привчилися: як звечоріє, так і заходять на вогник.
Ганжа нікого не гнав — усім місце знаходилось. Коли побрехеньки розводили, особливо, як Іван Приходько навідувався, коли газету читали та новину пережовували, а найбільше про своє, колгоспне життя сперечалися: куди воно далі піде та що з того буде. Ганжа слухав з одинаковою увагою, що б хто не молов, не перебивав навіть Івана, і людям це подобалось... І якось так умів повернути, що несерйозне, несуттєве одразу ж одсіювалось — лишалося головне.
Бувало, що з ним і не погоджувалися,— Ганжа лише всміхнеться, хитне головою:
— Побачимо, хлопці, побачимо.. Ану, хто на тютюн багатий.-Накурювали так, що й лампа ніби гасла. Твердохліб колись
як зайшов, то аж головою покрутив:.
— Та й дух же у вас!
Оглянув спорожнілу комірчину (люди щойно розійшлися, Ганжа лаштувався до сну), помітив забуті кимось засмальцьовані карти, спитав вражено:
— Ви що, в дурня тут граєте?
— Було таке діло,— спокійно Ганжа.
— Ви ж комуністом були, дядьку Василю!
— А комуніст що — хвіст собачий? От ти, Володю, на людей уже привчаєшся більше з президії дивитись... А зайшов би коли до мене та посидів з дядьками...
— У дурня грати?.. Так я ж не вмію.
— Навчили б... Дурне діло не хитре.
— Та й ніколи мені — не до карт. Я соціалізм будую...
— Сам будуєш, Володю?
— Чого ж — і люди мені помагають... Тільки не всі.
— А треба, щоб усі. Усі до одного. Один в стороні лишиться — ночі треба не спати, поки він не стане поруч із нами.
— Ну, знаєте!.. Так ми багато не вбудуємо... Тільки те й знатимемо, що переконуватимемо...
— Зате міцно, Володю. Міцно будуватимем. Щоб століття стояло, а не до першого струсу. Бо для кого ми соціалізм будуємо?
— Для наступних поколінь...
— Для наступних! — хмикнув Ганжа.— А чи не здається тобі, що ті, хто отак говорить, на попів схожі? Ті утішали віруючих: страждайте, терпіть — за все вам на тому світі воздається. І ми слідом за ними: працюйте, з шкіри пніться; хоч вам і не доведеться життя нового скуштувати, зате діти ваші, а онуки, то вже напевно, розкошуватимуть у ньому. То чи не подумає дядько: та на біса воно мені й здалося, як я його і в очі не побачу!
— То несвідомий отак подумає...
— А скільки їх, отаких несвідомих? Ти не цікавився?
— Ніколи мені рахувати,— буркнув Твердохліб.— У мене й без цього роботи по горло.
— Роботи в тебе багато,— погодився Ганжа.— На те ти й голова... Та чи не забуваєш ти, Володю, потроху, для кого працюєш? От на кого ти працюєш, Володю?
— Як — на кого? — здивувався Твердохліб отакому питанню наївному— На державу... народ...
— А що таке держава, народ? — допитувався далі Ганжа.— Гаразд, давай з іншого кінця... Чи не здається тобі, що ти державу, народ потроху-потроху та й від живих людей відокремив? Од своїх односельців... От захворів Заволока, Яким... Місяць у постелі пролежав — ти хоч раз його провідав?
— Я йому лікаря з району привіз.
— Підводу дав, це вірно, спасибі тобі. А сам не навідався ж! Хоч Заволока не ледар — кращий тесля в колгоспі... А зайди ти до нього, хоч на хвилинку заглянь, так він же рік потім згадував би: от який у нас голова!..
Твердохліб уже мовчав. Відчував, мабуть, що в словах Ганжі є якась правда.
— А занедужає, приміром, корова на фермі,— продовжував тим часом Ганжа.— Так ти ж сто разів па день забіжиш,— що та як... А Марфа — доярка, яка біля тієї ж корови порається,— зляже, то мимо її хаті-г проїдеш — і голови не повернеш... Чому так, Володю?
— Марфа молока не дає,— пожартував похмуро Твердохліб.
— Мені здається, що тут проста арифметика,— не сприйняв того жарту Ганжа.— За Марфу тебе з району не спитають, як що з нею трапиться. Ну, пожурять в крайньому разі... А корова здохне, та ще, не доведи Господи, рекордсменка, з тебе й шкіру злуплять. Такого страху наженуть, що рік після того гикатимеш... Так де наша висока свідомість, Володю?..
Не раз отак розмовляли, в комірчині сидячи. А потім — як обрізало... Коли це сталося? Уже й не сказав би напевне, тільки давно...
Покритикував Твердохліба на зборах. А коли вже розходилися, він кивнув до Ганжі:
— Зачекайте, маю слово до вас.
Діждався, поки спорожніло в приміщенні, звів на Ганжу недобрий погляд (досі ще так і не дивився!):
— Ви. от що... Ви мені підніжку не підставляйте!
— Ти, Володю, що? — запитав Ганжа вражено — Ти розумієш, що кажеш?
Але Твердохліб уже наче й не чув: був у тому стані, коли людина чує тільки себе.
— Критикувати ви всі розумні!..
— А я думав, Володю, що ти розумніший...
В Твердохліба аж кола червоні по обличчю пішли:
— Ви про Володьку забудьте! — мовив із притиском.— Кому Володька, а кому й не Володька!..
З того часу Ганжа звертається до Твердохліба тільки офіційно: товаришу голова. І задушевним розмовам — кінець!
Хоч мовчати не мовчав. Особливо на зборах. Жалко тільки, що люди стали боятись Твердохліба. І виходило так, що він, Ганжа, завжди один проти всіх.
Ні, він таки не засне! Звівся, намацав кисет. Злаштував цигарку, затягнувся, закашлявся.
Починало світати. Вже видно й підводи, й коней, а над струмком колихався туманець. І хоч у небі миготіли ще зорі, але їх уже наче хто прополов: там одна, там одна, а там уже й одної немає. На сході небо зовсім посвітлішало, незабаром появиться сонце. Ганжа наколов дровенят, сходив по воду, почистив картоплю. Дав коням їсти, аж тоді вже заходився будити земляків:
— Ану, хлопці, вставайте!
(Продовження на наступній сторінці)