Вибрали магазин щонайбільший. А там прилавків, а там крамарів — і не порахувати! Те продають, те приймають, до того всміхаються, а од кого й огризаються. А як же, на те і торгівля. А народу, народу! Приходько із Курочкою спершу збоку дивилися, за чим люди душаться, а потім не витримали: попхалися й собі. Іван од прилавка крайнього як почав — усі обійшов. Цікаво все ж таки подивитися, що люди купують. Спершу так приглядався, а потім став і собі прицінюватись.
— А подайте он те... А дістаньте оте...— І вже на містечкову жіноту, що тисла з усіх боків, щораз сміливіше погукував: — Дамочки, пустіть-но мене! Я командировочний!
Візьме, подивиться, понюхає навіть і, назад повертаючи, обов'язково поцікавиться:
— А чого так дорого?
— Вас не спитали, як ціну назначали! — сердито крамар чи крамарка.
— І даремно не питали.— не ліз до кишені за словом Іван.— Крам випускають для кого: для нас чи для коней? От нас і треба спитати, по скільки ми згодні за нього платити. Бо візьмемо й не купимо.
Потроху-потроху та й добралися до прилавка, де взуттям торгували. Де стояли й галоші, і валянки, і кирзові чоботи, а над ними всіма, на полиці окремій, мов на троні,— із хрому блискучого. Не чоботи — казка.
Іван як побачив, так очима і вп'явся.
— А подайте мені он оті... Оті, що найвище...
Про ціну вже й не питає: узяв правий чобіт, роздивляється, цмока. Що халяви, що передки — дивився й очей не відводив би! А що вже підошви — зносу не буде! Та ще, мабуть, і з рипом.
— Приміряти можна?
— Купувати збираєтесь чи просто так? — крамар недовірливо.
— Чого б це я так приміряв? Звісно ж — купувати!
— Тоді приміряйте.
Сів прямо на підлогу Іван ("Людоньки, потісніться!"), скинув свій чобіт пошвидше — рудий та стоптаний, онучею ногу витер та й узув хромове чудо. Устав і ногою притупнув.
— Ну. як? — питають цікаві.
— Мов на мене пошитий... А ну сюди лівий!
Крамар спершу заартачився, та люди, спасибі, підтримали: "Дайте, дайте, купує ж бо чоловік!. Як же так: отакі гроші платить, та щоб не приміряти!" — "А як утече, хто тоді гроші платититиме?.." — "Та куди йому утікати? В оцих чоботях його одразу міліція вхопить". Нарешті умовили.
Взувся Іван, стоїть і вже не знає: його це ноги чи не його. До колін мов його, а вже нижче — наче у пана.
— Ану розступіться, людоньки, спробую, які вони на ходу! Пройшовся гоголем по крамниці, звернувся до Курочки:
— А що, Мефодію, як нові чоботи?.. Оце ж якби мене Федора зараз побачила — умерла б!
— То що. берете, дядьку, чоботи? — крамар з-за прилавка.
— Я б, чоловіче, і взяв, отакі чоботи та щоб не взяти, та, на біду, усі гроші вдома залишив Заховав їх десь так, що вже й до смерті, мабуть, не знайду.
Сів та й давай роззуватися. Крамар лається, люди сміються, а Йванові хоч би тобі що! Роззувся, чоботи рукавом витер, помилувався востаннє та й подав на прилавок:
— Спасибі, чоловіче добрий, що дав хоч трохи поносити! І, вже з магазину виходячи, все цмокав губами:
— Отаку пару чобіт зносити — і помирати не жалко! А як на вулицю вийшов, то сказав до Мефодія:
-— Жаль, що грошей ні шеляга немає. А то ми ще не так торгонули б!
Вернулися до підвід. Не встиг Іван розповісти Ганжі про чоботи, як пролунала команда рушати, і довжелезна валка покотила за місто.
Одразу ж за Хоролівкою розгорнувся степ. Безкінечний гостинець прорізав його з краю в край, впирався у обрій. Нежарке уже сонце світило ясно і чисто; зависнувши над гостинцем, воно било прямо в очі, але не сліпило. Довжелезна валка порипувала возами, стукотіла колесами, майже не здіймаючи пилюки,— вимочений дощами, продутий вітрами, гостинець був твердий, мов із каменю.
Іван дивився, дивився захоплено: "Господеньку, а простору! Та пусти сюди тищу підвід — і то не заповнять!" — і в його світлих, неспокійних очах мерехтів щирий подив. Може, вперше за все своє життя відчув Приходько неосяжність землі, на якій йому судилося прожити, і свою перед нею нікчемність. Це ж ми супроти цього усього — наче комахи! їй-бо, як комахи!.." І, не витерпівши, обернувся до Курочки:
— Мефодію, ходи-но сюди!
Курочка блимнув сонним оком, спитав:
— Що там?
— Та йди пошвидше!.. А то прозіваєш!
Появився Мефодій. Примостивсь коло Йвана, дзьобнув гострим носом повітря, голосно чхнув.
— На здоров'я! — відгукнувся луною Іван.— Хотів запитати: куди оцей гостинець веде?
— Куди?.. У Полтаву, мабуть.
— А далі куди?
— Гм, далі... Кудись та веде...
— А я так думаю: дорозі оцій кінця-краю немає!
— Таке й скажеш — немає! Десь та мусить бути кінець.
— А от немає! уперто Іван.— Тягнеться цей гостинець — хоч сто років їдь по ньому — до кінця не доїдеш... Ех, була б моя воля, кинув би все: і Федору, й хазяйство, прихопив би синів та й покотив би оцим гостинцем, куди очі дивляться, їхав би й їхав, через усі, які є на світі, землі, роздивлявся б, як ріжні люди живуть... Того підвіз, того підсадив,— розпитував • ні. хто він гаки її і яка йому випала доля...
— Так би ти й зумів по-їхньому! — заперечив Курочка.— Він тобі — бе, а ти йому — ме...
— Навчився б,— Іван переконано.— Голод навчив би, як по-їхньому хліб та вода... Зате ж і світу побачив би!..
І таке, мабуть, привиділося Йванові, що він аж замовк. І засіяне ріденькою щетиною, помережане дрібненькими сміхотливими зморшками обличчя його стало як у дитини.
А валка рухалася й рухалася, похитуючи головами коней, порипуючи сонно возами, і Курочка знов задрімав — напустив біленьку плівку на очі...
їхали до пізнього вечора. їхали й наступного дня — добралися до місця вже по обіді. І свиснув вражено Йван Приходько, як побачив, куди вони приїхали, а Курочка тільки головою крутив та приойкував: на широченному полі, вирівняному, укатаному, мов тік, вишикувані в довгі ряди, стояли вкриті брезентом літаки. Скільки їх там стояло: сотня?., дві?., три?..— важко було й угадати. І по всій тій площі: поміж застиглими, націленими в небо літаками, побіля величезних, недобудованих ангарів, по численних дорогах, доріжках, стежинах розтривоженими мурахами снували військові. Всі вони щось робили, всі кудись квапилися, і трудно було розібрати, що вони роблять. А праворуч, за добрі гони, стояв зосереджений гул: там без кінця то злітали, то сідали тупоносі, на джмелів схожі машини. Навіть Протасій, скинувши із себе вічну байдужість, ожив од того дива,— заворушився на возі, зняв зачудовано шапку, мов збирався молитись, гукнув до Приходька:
— Іване, поглянь, що робиться! — наче той і не роздивлявся в усі очі довкола.
— Ну, хлопці, бути війні! — сказав трохи згодом Іван. Трохи згодом, коли якийсь військовий наказав розпрягати коней та відпочивати до завтрього. А завтра уже й за роботу.
— Звідки ти знаєш? — поцікавився Курочка.
— А ти що — сліпий? — аж розсердився Приходько.— Раз яропланами землю забили, то треба ж когось воювати...
Тарасівці зупинилися у вибалкові, поруч з іще незакінченим аеродромом. Зіставили в коло вози, щоб не затесався хто чужий, стриножили коней, кинули сіна. Про те, щоб пустити на пашу, поки що нічого й думати: набилося підвід — ногою ніде ступити. Добре, що хоч вода поблизу: глибоченький струмок. Ганжа одразу ж дістав відра та й загадав Павлові роботу: носи, поки коней напоїш, а тоді уже будем ладнати вечерю.
і Харчуватися вирішили спільно: однією комуною. Розіслали ряднину, стали діставати хто чим багатий, і Найбагатшим виявився Курочка: і сальце, і м'ясце, і глечичок масла. Та ще й на додачу повне решето сирих крашанок.
— Ти що їх — наніс по дорозі? — не стримавшись, поцікавився Йван.
Протасій теж голодувать не збирався: завалив півряднини. Не пожаліли й Павлові у дорогу батьки: дитина нівроку, їсть, як у прірву, то щоб не охляла.
— Що ж, приймайте й моє, коли так,— підійшов із своїм і Ганжа. Чоловік безсімейний, ні хазяйства, ні хати, то й привіз, що контора виписала та комірник не пожалів: фунтів десять борошна, та пшона, та пляшку олії. Воно й комірника судити ні за що: комора ж не власна, ковбаси в ній не висять. Хоча, якщо розсудити по справедливості, то міг би підкинути й сала, і баночку меду додати. Та Ганжа так і не навчився видирати своє: що дали, те мовчки і взяв. До того ж і комірник проти нього зло затаїв: пропісочив його нещодавно Ганжа на зборах. Сказав, що таких тюхтіїв треба гнати в три шиї. Комірник йому і одважив...
— От живем, дак живем! — радів отій купі Іван. І, де вже його не пропадало, доклав і свого, що Федора дала: дві хлібини й відро картоплі.— А картопля, хлопці, у мене добряча, ні в кого така не родить! Як поріжу на сковороду, то й сала не треба: жир із неї так і топиться... Федора вже з макітру смальцю назбирала: на базар думаємо везти...
До нього й не були в особливій претензії: кожен знав, що Іван сало хіба що вві сні їсть. Що дітей наплодив — на півсела, а що й хазяїн такий...
Зажурилися за дровами: харчів хоч одбавляй, а варити на чому? Тут уже знайшовся Курочка: узяв два десятки крашанок та й пішов до ангарів. Невдовзі й прибіг
(Продовження на наступній сторінці)