— Запрягайте пошвидше підводу!
Припер із Павлом мало не повну підводу обрізків: із сосни і дуба. Ще й під низом два добрячі обаполи.
— І ці оддали?
— А вони й не дивилися. "Бери,— кажуть,— дядьку, тільки, щоб командир не побачив".
— Ех, жаль,, що крашанок мало взяли! — журився тим часом Іван.— Якби було вдосталь — яроплан виміняли б. Прилетіли б на яроплані додому — знай наших!
Та сміх сміхом, а тарасівці тепер зовсім не журилися: як тільки стало смеркати, розвели багаття та й поставили куліш у відрі щонайбільшому. Дух згодом од куліша того пішов: хто й мимо проходив — облизувався.
Вечеряли, посідавши в кружок. Всі мовчки діставали ложками уварену, приправлену цибулькою й салом смачнину, один лиш Іван вправлявся і їсти, й молоти язиком:
— І чого воно, хлопці, на волі все смачне? Чи того, що жінка під руку не гавкає, чи од чого іншого?.. Мабуть, таки од того, що жінка. Моя Федора як гляне, то й шматок у горло не лізе".
Він перший і наївся. Одваливсь од відра, перекинувся догори черевом.
— Оце натрудився!.. Теперечки і закурити не гріх... Павло, сину, дістань-но на моєму возі кисета й газету. Бо я вже й поворухнутись не можу.
Пахкав димком, мружив блаженно очі на високі зорі, на далекі СВІТИ:
— І чого воно таю як людина добре поїсть, так і думки різні лізуть у голову? А як голодна, то в голові порожньо, хоч покоти.
Ніхто не відповів: ще довечерювали. Та Іван і не сподівався на відповідь: Іванові не скучно й самому. Дивився на зірки, теревенив:
— Це ж і там, гляди, люди живуть...
— Де там? — облизав свою ложку Мефодій.
— Он тамечки, на зірках! — показав у небо рукою Іван. Так показав, наче сам там побував, та оце щойно вернувся.
— І вигада ж чоловік: на зірках люди живуть! — хіхікнув Мефодій.
— А ти що: на лекції не був? — повернувся до нього Іван.— Лектор отой про що увесь вечір нам товк?
— Який лектор?
— Отой, що у нього голова, як коліно, і в підштаниках... Він що казав? Скільки у небі зірок, стільки й світів.
Курочка не знав, що й казати. А Іван, знову до зірок обличчя задерши, замріяно продовжував:
— Оце ж, мабуть, там десь зараз такий, як я, лежить та донизу на мене і дивиться... Цікаво, чи й він у колгоспі, чи й досі господарюють по-старому? Як ти думаєш, Василю?
Ганжа, сидів у задумі, майже не слухав Івана. І коли той звернувся до нього, він аж стрепенувся:
— Чого тобі?
— Питаю, чи й тамечки уже до колгоспів додумались, чи живуть, як при непові?
— А чим тобі колгосп не вгодив?
— Мені?.. Таке й вигадаєш!.. Та я, відколи у нас колгосп заснували, стою за нього тіки горою! Я вже і Твердохліба згоден терпіти, аби лишень у колгоспі...
— Отак припав до душі? — ледь усміхнувся Ганжа. Суворе обличчя його мов аж освітилось на мить, та одразу й погасло.
— А як же ти думав,— всім корпусом повернувся до нього Іван.— Колгосп якраз по мені... Як раніше було?— Весна підходить, все живе їй радіє, а ти сушиш голову, де на посів дістати, бо за зиму песиголовці стравили усе до зернини... А там півполя не зорана восени рук не хватило... А там плуг обламавсь, мов навмисне, та ще й не твій, а сусідів... А там кінь підбився, а сусід не дає: "Почекай, Іване, я ще сам не впорався". То й дочекаєшся, поки всі вже обсіються. Вийдеш на поле, а по ньому бур'ян аж гуде... То скільки разів я шапкою об землю бив?.. Проклинав той день, коли й народився?... Ниньки ж мені рай — не житуха. Посівна — засівна — мені й горенька мало. То у Твердохліба голова хай болить, що сіять і як. У Твердохліба голова хай розвалюється. Моє ж діло собаче: одгавкав — і в будку. Заробив трудодень та й лягай собі набік... Живу, як у Бога за пазухою.
— Доброго ж ти, Іване, собі Бога завів! Був би я тобі Богом,— я б тебе давно з-за пазухи витрусив!
— Е, не квапся, Василю: мене на цугундер не візьмеш! Мінімум трудоднів виконую? Виконую...
— Ото ж тільки й того, що мінімум... А тоді, як у пісні отій: "Трудодень, трудодень: дай, бабо, хліба хоч на день"...
— Все, що накажуть, роблю? — наче й не чув Ганжі Іван.— Роблю!
— Робиш, як мокре горить.
— А ти, Василю, вік уже прожив, а й досі розуму не набрався. Людина що — віл чи яка інша робоча худобина? Звідусіль тільки й чуєш: роби та роби! Мов я й народився тільки для того, щоб спину з ранку до вечора не розгинати. Так краще було тоді й не родитися!
— То й не родився б. Одним ледарем менше було б.
— Де ж мав діватись, як мати надумалася. Гадаєш, я не опирався? Так опирався,— що не головою — ногами до білого світу повернувся. Так повитуха ж клятуща за ноги як ухопила — пробкою вилетів!
, — А я чув: тебе за інше тягнули,— глузливо Ганжа.
— За що ж іще?
— За язика! Не даремно ж у тебе язик тепер нижче колін теліпається.
— Ні, Василю, таки за ноги.. Так бісової віри личина потягнула, що одну ногу геть набік звернула! Місяць вправляли, поки на місце поставили... То я до чого веду... От ти, Засилю, робиш як проклятий, день і ніч не вилазиш із стайні, за кіньми твоїми вся армія наша полює, у Москві на виставці навіть були, а яка тобі дяка за те?.. Хто їздив на виставку — у вуздечках шовкових твоїх коней виводив?
— Не заради того, щоб побувати на виставці, я працюю, Іване.
— А подивись, як ти живеш? — напосідався Іван.— Де твоя хата мальована, Василю?
— Мені добре й без хати...
— Та у твоїй комірчині, що при стайні, і повернутися ніде! Ти ж, скільки тебе пам'ятаю, весь час отак і спиш: то в сільраді на столі, то на попонах...
— В мене боки не з тіста — не розповзуться.
— Знаю, що не з тіста. Тільки не повірю я ніколи, що тобі не кортіло хоч раз поспати по-людському: на подушках та на перині.
— Спав і по-людському,— відповів Ганжа та й насупився: пригадав, мабуть, те, про що не хотів і згадувати. Отут Приходькові й замовкнути б, та не таким уже мати народила Івана:
— А яка тобі дяка за це од людей?
— Дяка, питаєш? — перепитав Івана Ганжа.— А мені особливої дяки й не треба, Іване. Для мене дяка найвища — те, що люди ніколи мене не цуралися.— Звівся, руки об сіно обтер:
— То що, дядьки, пора вже й спати?
Лягали кожен на своєму возі. Сіно за наказом Ганжі поскидали, як тільки приїхали,— склали в стіжок. На возах же лишили, аби не муляло в боки. І Курочка, який страх не любив, коли люди заводяться сперечатись, гукнув до Ганжі, що спустивсь до струмка:
— Василю, я тобі ще сінця підмощу, щоб м'якше було!
— Мости вже собі — мені й так буде м'яко,— відповів Ганжа з темряви. Підійшов потім до воза, спитав: — Коней будемо стерегти?
— Який дідько їх візьме! — озвався уже сонний Іван.— Ти давно хоч одного конокрада бачив?
Ганжа не відповів. Пошарудів сіном, поскрипів возом — ліг. Улігся одразу й Протасій: цьому дай тільки поспати. Захропів і Павло. Курочка теж шамотів, шамотів та й затихнув.
Далеко за північ схопились од тріскоту. Так, наче хто з
воза дошку виламував. Присвітили, глянули: ну ж, бісів парубок,—
розвалив майже воза! Лапищами в задок як уперся, так дві
дошки й висадив! 1
— Це ж і кувалдою так одразу не виб'єш,— дивувався Іван.
— Та я ж тіки ноги хотів випростати...
— А ти землю розламав би?
— Яку землю?
— Отак: аби ярочок попався, щоб в одну стінку плечима упертися, а в другу — підошвами... їй-бо, розвалив би навпіл!
Посміялись, покепкували з Павла й знову поснули. Всі, крім Ганжі, що, розбуркавшись, уже не міг заснути до ранку.
Лежав, кутався у кобеняк, дивився у небо. Чорне, аж смоляне, воно уже віяло передсвітанковим холодом, а зірки мов аж збились докупи, щоб хоч трохи зігрітися. Місяць зависнув тоненьким серпом, і було щось у ньому сумне та ображене: "Коли я був великий та повний, всі ви горнулись до мене, а як схуд та поблід, то нікому вже й не потрібен". Довкола стояла тиша: непорушна, первісна, можлива лише в степу, де ніщо не зашумить, не шелесне. Люд увесь спав, навіть коні перестали хрумати сіном та бряжчати залізом: звісили важкі голови, мирно дрімали. Тільки там, де стояли літаки,— поопускали крила до землі, як сонні наморені птахи,— лише там час од часу загоралися два прожектори і нестерпно сліпучі, прямі, як мечі, стовбури світла то впиралися в небо, висвітлюючи поодинокі хмаринки, то падали з усього маху на землю. Часом прожектористи1 шастали ними по сонному табору, тоді з темряви враз виникали підводи і коні, пронизані наскрізь трепетно-сліпучим вогнем, різко обламані на грані світла й пітьми. Од того здавалось, що й підводи, і коні якось дивовижно рухаються, то розбухаючи в світлі прожекторів, то знову стискаючись у темряві. Було щось аж моторошне, аж лячне, тривожне у тих прожекторних спалахах, і хто просинавсь у той час, той довго не міг потім заснути.
Не спав і Ганжа.
Суперечка з Іваном не минулась даремно: розтривожила, розворушила наболілі думки, і не було вже од них порятунку.
(Продовження на наступній сторінці)