їх руки сплелися, а очі дивляться в очі з такою серйозністю, наче кожне їх слово, кожний відтінок думки має вирішальний для всього їх життя смисл. Так і йдуть вони, тісно пригорнувшись одне до одного і віддаючись розмовам, не призначеним для стороннього вуха.
— Скажи, при комунізмі будуть страждати?
— Аякже! Якщо будуть любити, значить будуть і страждати, тільки про це говорити не прийнято.
— Я теж думаю, будуть. Вчора, коли ти не прийшов, я так страждала, так страждала, така була нещаслива... А ти?
— Я не дуже страждав.
— Як, ти не страждав? Не говори мені так.
— Ні, я страждав, тільки мало.
— Як мало? Чому?
— Машину, розумієш, засмоктало в болоті, години півтори витягували, обмастився, як чорт.
— Іваночку, скажи, що ти мене любиш.
— Да.
— Голосно скажи: "люблю!"
— Да.
— Голосно: "люблю!" Ну!
— Ну, голосно. Ой, ну перестань, чесне слово. Мені се важко вимовити.
— Чому?
— Ну, ти ж знаєш.
— Ні.
— Некрасивий я, не бачиш?
— Неправда. Перестань. Не смій так говорити!
— Що, красивий, скажеш?
— Так. Ти майже абсолютно красивий. Ой Іваночку...— цілує йому руку.
— Що ти!.. Ой! Яка ти... їй-богу, ну що ти робиш?— Вони починають тихо цілувати одне одному руки.
— Яка в тебе рука гарна. Як квітка... Пальчики довгенькі...
— А в тебе яка велика, як лопата, і теж гарна. І обличчя... гарне.
— Ну годі.
— Адже мені особливої краси, Іваночку, не треба. І те, що ти не знаменитий, теж не біда. Адже душа в тебе красива.
— Душа — да... Натягався я з цим краном. Двома тягачами, розумієш, ледве впорались. Та ще трос обірвався, ой! Так я потім уже підійшов до твого віконця,— темно.
— Я спала?
— Да. Тоді я тихенько заспівав і собі пішов спати...
Підійду я чей до віконця,
Гей, будь щаслива, моє сонце,
Гей, будь здорова, моє сонце...
Співають удвох. Степ, місяць, Дніпро.
Чути далекий гармонічний гул. Це звучать земснаряди — геніальні машини епохи.
Минає ніч. Світає. І блідий місяць освітлює зовсім вже іншу картину в степу: іде Катерина і Голик Валерій. Видно, все в них переказано десятки разів і вже не під силу йти далі їм рядом. Навіть краса ночі приймає сумний відтінок і тільки поглиблює муки дівчини. Катерина — молода, через те горе і страждання, які випали на її долю, пригнічують її з величезною силою. Що б не говорили, а для дівчини в розквіті юності любити і бути любимою — основне прагнення всього її єства. Це так само вірно й неминуче, як для похилого віку слабість і прагнення спокою.
Що приніс їй любий в цю ніч? Які квіти, який політ думок і почуттів? У сумній тривозі дивимось ми на нього, подібно до художників, що стоять на самоті перед невдалими своїми творами: на що пішли фарби, полотно і праця?
Важко прочитати на холоднім обличчі Голика, чи судилось йому все життя волочити свої пороки і навіть просуватися з ними вперед і вище, чи ні. Все життя його зайняте однією нескладною справою близького прицілу і швидкого виконання. Все в нього поки що складається, на жаль, таким чином, що всяка наступна хвилина витискає без сліду минулу хвилину і що жодне явище внутрішнього глибинного змісту не потрясає його. Ніякі удари долі не освітлювали раптовим світлом його неясну натуру. Але, можливо, трапиться що-небудь таке, коли, мов обпалений блискавкою, побачить він у правдивому світлі свою неприглядність — та пізно. Вже марні будуть і самокритика, і самоаналіз, і розшуки соціальних причин. Ніщо вже не поверне його душі гармонії, тому що все проходить тільки для смерті, для життя нічого не проходить. Тому не будемо поспішати з вироком: ось біле, ось чорне. Ось людина з сонною совістю, приставлена до великої справи в могутнім і розумнім колективі. І навіть цей кінець їх важливого діалога послухаємо спокійно в чарівну українську ніч.
Катерина. Ти зрадив, обманив мене... Для чого?
Валерій. Без драматизму... Ситий по горло.
Катерина. Слова які... Чи думала я, що буду така нещаслива з тобою!!
Валерій. Ну, мало що. Можеш бути щаслива з другим.
Катерина. З ким? Не муч мене. Валерій. Щастя, щастя... В наш великий вирішальний час є речі більш важливі, ніж особисте щастя. Катерина. Які? Вкажи мені.
Валерій. Обов'язок... Праця на благо Батьківщини... соціалістичної.
Катерина. Ти мені це кажеш... Ти раніш казав...
Валерій. Я казав тобі й кажу: позбав мене від цього психологізму.
Катерина. Для чого ти обманював мене, чому брехав мені щодня й щовечора? 4
В а л е р і й. Це не обман. Я нічого в цьому не бачу, нічого, зрозуміла? Це життя. Все має свій початок і кінець. Невже тобі не ясно, що ми — квити.
Катерина. Я зачала дитя.
Валерій. Не знаю, не знаю... Це... Це даремно.
Катерина. Валерій!
В а л е р і й. Я не можу любити одну. Інші можуть, а я не можу. Я так створений. Я натуральна людина. Я не хочу більше прикидатись. Нема!.. Було ось і нема, зрозуміла? Я всіх вас люблю, всіх бажаю, і всі ви мучите мене.
Катерина. Себе ти любиш, більше нікого. Ти говорив мерзенності про мене. Ти хвалився своїм друзям, що в мене...
Валерій. Ну годі, перестань!
Катерина. Який жах!.. Слухай, це жахливо! Якби був бог... на небі... він покарав би тебе за цей гріх.
Валерій. Ти чого хочеш? Змусити мене одружитись? Але ти ж сама кажеш, тобі ж набрехали, що в мене дві жінки І в кожної по дитині! Чого ти хочеш?
К а т е р и н а. Нічого... Останнє питання!..
Валерій. Ну?
Катерина. Поклянись мені...
Валерій. Клянусь... В чому?
Катерина. Не треба...
Вони йдуть уже не в парі. Минув той час, коли все у них було єдине — дихання, ритм ходи, коли вони раділи погодженості всіх дотиків своїх, гармонії всіх рухів.
Катерина відстала. Голик іде один. Хвилина для нього важка. В цю прокляту хвилину Катерина йому неприємна. Нін почуває себе винуватим перед нею і тому майже ненавидить її. Ця ненависть трохи його облегшує і ніби виправдує його. Але полегшення швидко його покидає, і він знову повний пекучої журби: "Ой недобре, недобре... Чорт його знає, звідки на мене лізуть оці... 1 цікаві які, одна другої краща, потім дивишся — ні!.. І Катерина... Вона ж подобається мені більше всіх, але теж... Що в ній? Любов і краса, та майже і все. Оженюсь я на Світлані, тільки на Світлані, тільки на Світлані. Чому? Тому що її батько бог гідромеханізації, а це все. Все! І як воно виходить — зрозуміти не можу, будь я трижди проклятий, убити мене мало, сучого сина, ну, чому я такий, чому? Ой-ой-ой!.. Хоча ні, дозвольте, почекайте, постривайте, адже головне не в цьому. Головне в тому, що комунізм будується, гребля росте, море наближається, і все це прекрасно, все чудово. І я адже росту, я дію в цьому великому могутньому потоці. Да! Частково я, звичайно, аморальний. Але — що моя аморальність?! Ніщо. Крапля в морі... Треба ширше дивитись... Ширше і вище".
Катерина йде позаду. Відстала. Одна.
їй не хочеться жити,— так зневажено в ній все. "Не можу. Не хочу жити",— гірко думає вона серед нічних просторів.
Тут автор не все записав, тому що не ясно до кінця, як відбувалися деякі сумні речі. Коли йому розповіли ранком, як заспівало щось у степу майже перед самим світанком, він подумав: "Горе". Це покинута людина співала свій реквієм. До цього привернула її самотність, і це покладе неповторний свій слід на все, що буде відбуватися з нею чалі.
Ховають Катерину з урочистими промовами. Не видно сліз. Тільки декілька молодих дівчат і літніх жінок, які поринули, очевидно, в гіркі особисті спогади, та дві-три подруги тужать тихо й жалібно.
Але споглядання раптової смерті дівчини — красуні й трудівниці — кладе свій слід на серця всіх присутніх. Всі обличчя небуденно значні, а в профорга й групорга в очах появився вираз, хоч і суворий, але піднесений і непохитний. Промовці згадують чесноти Катерини — скромність і ще раз скромність, і працьовитість, і добру вихованість. Промовці клянуться не тільки не падати духом, а, навпаки, ще сильніше з'єднати ряди.
Про виконроба Голика не говорять прямо. Але поскільки чутки про дійсну причину передчасної втрати вже другий день будоражать молоді серця, викликаючи гнів і обурення, це обурення звучить в устах майже всіх промовців. Правда, прізвище Голика не вимовляється, і таврується лише самий факт недорозвиненості людських відносин, які продовжують ще як пережитки перебувати в нашому суспільстві, але всім ясно, про кого йде мова. А зміст надгробних промов зводиться до того, що подібних недолюдків треба вимітати мітлою, випалювати гарячим залізом і до великих будов не підпускати на гарматний постріл.
На тему гарматного пострілу з особливою патетичною пристрастю і ораторською майстерністю виступає сам Валерій Голик, якому хвилина підказує майже справжнє натхнення.
Як він наважився на подібний виступ, невідомо. І ніхто не перебиває його ні єдиним словом, не викликає на поєдинок, не наказує негайно вийти геть і ніколи не повертатися на будівництво. Така інертна сила умовності.
Коротко, повний глибокої скорботи, промовляє батько Катерини, голова колгоспу, який приїхав сюди.
(Продовження на наступній сторінці)