— Гоголівська в "Старосвітських поміщиках". І чому ось уже сто років ми любимо цих двох старих, нікчемних гризунів Опанаса Івановича й Пульхерію Іванівну? Душа художника хвилює...— Гучно кладе трубку і повертається до драматурга.— Душа! Тобто талант і любов!.. Що ви любите? Без чого ви не можете жити? За що ви готові йти щоденно на подвиги, жертви, страждання? Що не дає вам спати, відпочивати, радуватись? Вам особисто, одному-єдиному? Просвітіть мене. Назвіть мені найголовнішу вашу особисту творчу пристрасть, без вогню якої світ провалиться в безодню? Чи у вас її нема, а є готовність відповідати моменту?! Новий дзвінок. Бере трубку і явно сердиться: — Чому? Як не хоче? Нема таких людей, щоб не хотіли кращого!
Голос Голика з телефонної трубки. Є!.. Стоїть на хаті і хоч ріж! Ганебна картина!
Аристархов. Але ти пояснив йому, що ми його втопимо?
Голос Голика. Так! Не вірить!..
Аристархов. Значить, погано роз'яснив. Не вмієте говорити з людьми. Народ наш розумний! Треба розумно говорити. Ти, очевидно, кричиш там, як дурень. Лякаєш! Га?!
Голос Голика. Не я один. Тут секретар райкому. Ми тут обидва малювали йому ясну картину майбутнього! Слово честі!.. Можете уявити,— чотири години!..
Коло хати Григорія Шияна всі слова вже сказані, картина намальована. Не поступається Шиян. Не поступається і його жінка Домаха.
Шиян. Досить мені хвалитись майбутнім! Я тут щодня належу йому більше, ніж сучасному.
Г о л и к. Яким чином?
Шиян. Та хоч би таким, що одержую менше за вас Білоус. Ну, знаєш, за такі слова... Г о л и к. Слухайте, дядьку! Вас же втопить тут Аристархов!
Шиян. Не лякайте! У Аристархова свої плани й міркування, в мене свої. В мене море піде низом, отак от, навколо, а тут індивідуальний острів. Давно мрію.
Білоус. Не буде острова. Ось тут, де ми стоїмо, буде два з половиною метри води, якщо не три!
Г о л и к. А в бурю підуть величезні хвилі. Це ж море!
Домаха. Нічого. Вже хоч і потопимось, аби дома.
Шиян. Точно. Даємо розписку: в нашій смерті від потопу не винити нікого!
Б і л о у с. Та це ж безглуздя. Це буде комедійна смерть!
Шиян. Тим краще. Помрем хоч весело.
На машині, по дорозі до Криму, в село в'їжджає жінка генерала Федорченка Ангеліна Михайлівна.
Не радують її рідні місця генерала. Степ, жара, ніякого комфорту. Колгоспники звуть її чоловіка Гнатом і навіть на ти, і він сприймає це як належне,— жахливо!
На будівництві нового села хвилювань не менш, ніж на руйнуванні старого. Не думав архітектор Безверхий, що його дар своїм землякам — проект Палацу культури — буде відхилений так одверто і будуть сказані йому такі гіркі слова.
— Я не вдоволений, кажу тобі чесно. Більше того, я ображений. Що мені робити?— старий бригадир теслярів, відомий уже нам батько генерала Федорченка, не приховує свого невдоволення. Срібляста сокира в його руках аж тремтить.— Я культурна людина і бригадир. Чому я повинен терпіти?..
— Дозвольте. Проект мій затвердила президія.
— Яка президія? Я її не бачив. Вона тут не пробігала!
— Не хвилюйтесь. Вам пошкодить хвилювання.
— Мені шкодить ваш спокій. І відсутність фантазії теж мені шкодить.
Безверхий пригнічений до краю і вже не знає, що сказати.
Мені особисто проект Безверхого теж не подобається, але я намагаюсь захистити товариша по мистецтву, правда, безуспішно. Правління колгоспу, теслярі і декілька жінок, почуваю,— не на моєму боці!
— Не заступайтесь!— Сава Андрійович дивиться на мене сумним допитливим поглядом. У нього червоне спітніле обличчя, синій ніс і важке, утруднене дихання.— Ми добре бачимо, як непросто вам сьогодні серед нас. Які роки пройшли...
— Незвичайні!
— Ви приміряєтесь до картини нашого життя. І ми, признайтесь, не зовсім влаштовуємо вас.
— Чому? Навпаки,— пробую я заперечити.
— Облиште! Непрезентабельні, немальовничі. Нема путящої одежі. Житлові гріш ціна, турботи, степ. Ні гір, ні проваллів, ні грому гармат. А душа у вас героїчна. Адже вам хочеться серця людські потрясати.
— Хочеться.
— А для цього треба й самому потрясатися душевно... Правда?.. А чим?!
— Я...
— Минули війни. Погасли пожежі. Голод забуто. Могили заросли в степах. Не видумувати ж.
— Ні, звичайно.
— І становище в світі зобов'язує, і честь. Не можемо ми на догоду любителям кривавих видовищ і темних пристрастей людських удавати те, чого нема.
— Еге! І дощу нема другий рік. Висохло геть-чисто все,—. підхопила літня колгоспниця, сприймаючи розмову на свій лад.
— А чому за трудодень так мало платиш?— загомоніли, загукали жінки, докірливо киваючи головами.
Зарудний згоджується:
— Мало. Ніде правди діти.
— А чому народ розбігається по містах?
— Роботою замучив!..
— Трохи єсть і цього, не заперечую.
— Трохи? Дуже багато!— Жінки спалахнули.— Все зразу хочеш?!
— Винен. І буду дальше мучити років три-чотири, нечистий нас не візьме.— В інтонації Зарудного — такий спокій і добродушність, що всі, і я в тім числі, посміхнулись.
— Дякую. Договорились.
— А чому?.. Ох-х!— Щось хотів спитати Лев Яценко і не спитав, жінки перебили.
— Нічим не проймеш!— апелюють жінки вже до мене, розгнівано тикаючи тремтячими руками на Саву Зарудного.— А сам горілку п'є.
— Приходиться.
— Кварту на день!
— Норма. Все в мені таке,— голос Зарудного спокійний. Він звик до таких сцен. Обличчя здається безстрасним, байдужим.— Синів пам'ятаєте? Теж крупні були. Таке в мені все: турботи, плани, надії і... печаль така.
— А чому се? А чому те? А чому, чому?..
— Почекайте, не всі зразу.— Зарудний звертається, сумний, до мене.— Ми вас художником своїм обрали,— ви й відповідаєте за портрет. Дивіться, добре придивляйтеся. Ми ждем терпляче... Ну, ви, Юрію Григоровичу...— Зарудний важко повертається в бік архітектора і зразу — до членів правління.— Він нам готову продукцію привіз: проект Будинку культури. Зал для глядачів на чотириста місць,— будь ласка.
— Заплюємо в один вечір!— сказав тихо, але рішуче один з членів правління.
— Сміх і гріх... Недокурками закидаємо і лушпинням!
— Не розумію!..— трагічно розводить руками Безверхий. У нього мало не сльози на очах, але нікого вони не проймають.
— Думаєте — погано. Дрібно... Ось море!— Зарудний робить широкий жест в бік "Великого лугу".— Ось ми на березі біля вашого Дому культури. Ось правління колгоспу: сім офіцерів запасу. Визволяли чотири столиці. Бачили страшне, бачили прекрасне... В який же Дім культури ви нас запрошуєте?
— А чого б ви хотіли? Ви можете конкретно сказати?— запитав ображений Безверхий.
— Півтори тисячі бархатних крісел! Не менше. Кар-' тини, щоб кращі, як у храмі... Щоб все в ньому звеселяло душу. Щоб краса мене зобов'язувала і піднімала.
— Я матір хочу посадити в цьому кріслі на старості літ. Всіх матерів!.. Вшанувати їх нелегку, важку працю.
— Ось голос воїнів.— Зарудний повертається до колгоспниць.— Може, жінки скажуть? Ось краща ударниця Христина. Скажи їм, Христе.
— Не треба мені палацу.— Голос Христини сумний-пресумний. Тремтить в ньому приглушена недоля і гнітючий жаль.— Ні крісел м'яких, ні картин...
— Чому?
— Я жінка молода...
— А що тобі треба?
— Не знаєте?.. Можу при всіх сказати...
— Чоловіка!— почувся голос літньої колгоспниці.— Важко спати їй без живого тіла.
— Я сором втрачаю... не треба вже... мовчіть...
Я дивлюсь на Зарудного і бачу, як зразу міниться весь його вигляд. Про щось велике, незабутнє нагадала йому молода вдовиця. Вираз очей його змінився і голос,— трудно вдавати байдужість. І він каже їй сумовито.
— Ну, так судилось. Я чоловіка не поверну тобі. Війна й моїх синів пожерла.
Підходить Степанида Воронцова з журналом.
— Скажіть мені: стоїть мій Іван з мечем у руці, пригорнувши дитятко до серця?! Люди...
— Стоїть... Заспокойтесь.
— Товариші!..
— Почекайте.— Христя до Безверхого:— Ви хотіли запитати мене...
— Так. Про Палац культури.
— Чим утішусь? Не знаю. Не знаю. Але чимось треба втішатися.
— Гордістю.
— Я горда. Важка втіха.
— Роботою...
— Ще чим?
Зарудний помічає, як від тягаря спогадів наростає хвиля смутку серед жінок. Потрібна інша думка, і міра життя інша — негайно.
— Перестаньте, люди! Для чого цей шум? Всім же ясно, навіть дітям: земля велика. Роботи море. Не вистачає рук. І нема дощу, і води підземні тікають. І тінь водневої бомби над світом. Що робити? Це наше життя. Треба, щоб не тікали сюди. І сонце щоб не ворогувало з землею, і люди з людьми. На це покликані. Невже незрозуміло?
— Несправедливостей багато!
— Чому, якщо все зрозуміло, чому так довго важко і не вистачає всього?— загомоніли жінки.
(Продовження на наступній сторінці)