— Не знаю. Якби я знав, я був би міністром. Але я звичайний голова колгоспу, і коли мені стає важко, я згадую* Леніна. Три рази бачив... На трибуні. В Смольнім стояв на варті. Не пригадую слів уже — народу тисячі,— але образ ясний, як живий, стоїть...
Сава Андрійович раптом замовк і задумався. Стало тихо. Безусі і безбороді, без гордих поз і героїчної зброї, в убогих, гріш ціна, запилених робах, замовкнувши і вгамувавши свої пристрасті перед великим іменем,— задумались трудівники полів над своїм покликанням.
Я дивлюсь на їх обвітрені обличчя, на різкі зморшки і здуті вени на руках. Про що задумались мої брати і сторукі сестри-орлиці, стоячи з дітьми біля самих основ нашого життя? Що видиться їм?
Ніколи й нічого я ще, здається, так не жадав, як тут, на березі в отсю хвилину: щоб став наш світ перед очима народів у величі подвигу життя! І щоб усе, що було в нашому незвичайному житті,— перемоги, труднощі, титанічні злети, многолітні нестатки, самообмеження вільне й невільне, і наслідки холоду й спеки, і крові, пролитої у велетенській війні (немає місця нічому буденному, дріб'язковому в рисах народу) навіть помилки з їх найтяжчими наслідками, які випадають на долю великих первоначинателів,— навіть і вони,— щоб усе з'явилось на екрані в небуденнім світлі, як знаки перемоги!
Повечорів уже день, але видно далеко і чути навколо, ніби зникли непомітно всі кордони.
Тонуть в золоті і теплій синяві принадні простори і закликають усе в степу до спокою і миру.
До генерала в двір заходять четверо немолодих уже колгоспників, одягнених по-різному. їх загорілі розумні обличчя могли б здаватись мужніми і навіть прекрасними, якби не
вбогі безбарвні тісні кепочки, що здатні спотворити хоч якого красуня, принизити будь-якого героя.
І хто їх створив, щоб зробити людей некрасивими?! Дотепний ворог чи простак ретельний з робкопу змайстрував таке по убогості душевній і затвердив для всіх широт від Білого до Чорного моря,— тільки важко і навіть майже неможливо генералу відразу впізнати давніх друзів.
А це вони, друзі дитинства і героїчні соратники, бригадир Макар Корж, Нагнибіда Петро, Петро Бесараб і Яценко Лев, з вусами, як спіле колосся пшениці, і трохи наче напідпитку.
Помітивши рух у дворі, Ангеліна Михайлівна відразу вийшла з сіней.
— Добрий вечір!— ввічливо і весело сказали друзі генерала.
— Здрастуйте. Вам кого?
— Дома Гнат?
— Який Гнат? Не розумію.
— Максимович.
— Генерал армії, ви хочете сказати?
— Точно! (Побачивши в сінях Федорченка.) Здоров, Гнате! З приїздом на батьківщину!
— Здорові... Здоров Корж... О-о! Бесараб?!
— Здравія желаю!
— Яценко?!
— Він самий!
— Ой-ой-ой! Нагнибіда?!
— Так точно!
— Сто років!
— Впізнаєте?
— Ну, як же! Телят же пасли разом і коней.
— Так. І Будапешт брали.
— Ви були в моїй армії?
— Всі як один. Я навіть поранений був...
— Я теж. Нога індустріальна, ось!
— Боже ти мій! Сідайте. Як живете?
— Як ви? Спасибі.
— Ні, ви як?
— Ми?.. З якого боку... Взагалі, звичайно, погано.
— Але є перспектива: море.
— Так. Надія єсть. Хоч дехто, правда, починає впадати в песимізм.
— Чому?
— Зарудний жме. Савка.
— Гнате, скажи нам правду. Як знаменитий генерал... і взагалі...
— Ну-ну-ну-ну...
— Скажи по совісті, ну... Чому ж воно так?
— Що?
— Не скажу...— Лев Яценко поклав бронзовий кулак на серце і, наблизившись до генерала, сказав тихо і ніжно:
— Перебрав на п'ятдесят грамів. Вибачаюсь. Тому я тільки питання задам: чо-му-у?
— Що чому?
— Мовчу... Зрозумів?.. Ух-х!..
— Почекай! Потім! Взагалі, Гнате Максимовичу, ми так вирішили, обговоривши міжнародне і внутрішнє становище: людство порозумнішало,— сказав Корж.— Вже нема у наших ворогів гасла, з яким би можна проти нас вести народи в бій.
— Гасла нема, але є у ворога військова машина,— сказав Федорченко.— І є мрія пустити машину в хід.
— Це гірше. Але!.. Ми сержанти запасу — для миру. Для війни — ми все життя на дійсній службі. Тому... Тільки це таємниця, Гнате.
— Між нами поки... можна?
— Так.
— Іди до нас на голову колгоспу! На страх ворогам. Тут ми з тобою над новим морем таке створимо...
— Землю перевернем!
— Дозвольте! Дуже вдячний! Але ж ви знаєте мій ранг?
— Цілком підходящий.
— Не відповідай нам зразу. Даємо тобі строку три дні. Подумай.
— І хлопчину твого виведемо в люди, їй-право! З дружиною легше стане: вже не генеральша буде — головиха.
Трохи пізніше, коли почне вже темніти, Федорченко, і його четверо друзів дитинства, і ще два колгоспники вийдуть у степ.
Як вони будуть іти по дорозі вздовж берега майбутнього моря, про що говорити, що буде хвилювати їх серця,— автор поки що не сповіщає. І не тому, що в нього виникло раптом бажання щось приховати від читачів. А якщо навіть і так, то це — і ще два-три місця — автор залишає заповідним в першу чергу для самого себе. Хай поки що ці місця залишаться незораними. Це потрібно для підтримки постійної готовності до дії.
Будуть різні запитання, короткі і сильні, як постріли. Коло інтересів — широке, бажання — розумні, плани — високі.
На синє небо виходять зорі.
Я проводжаю Філона Бесараба в його нову хату. Дуже приємний його двір і біла літня піч. Звичайно все літо він спить під відкритим небом.
— Мені б хотілось записати, Філоне, що виніс ти зі складного досвіду свого життя,— кажу я другові.
— Небагато. Я простий робітник землі і розумію, що життя моє само по собі, як щось окреме, не має значення. Великий, звичайно, загальний його смисл.
Голос у Бесараба чистий і глибоко проникливий, як це буває в немолодих людей, яким доводилось більше працювати й думати, ніж говорити.
— Вже не знаю, скільки мені років — шістдесят чи триста. От я лягаю спати після трудового дня — ось моя лежанка, справа Дніпро, зліва степ, над головою всесвіт. І вже, повір, немає значення — прокинусь я вранці на роботу чи помру вночі. Немає в мене ні заздрощів, ні зла, ні страху. Я не політик, звичайно, хоч можна й думати, що я великий політик. Що я знаю? Недобрий хліб породжує, сум, добрий хліб, звичайно, мусив би радість породжувати. Таке. І знаю ще хіба, що поки на землі житиме хоч один голодний старець,— всі старці. Поки бодай одна душа пребуде в неволі — ніхто не свободен.
Якщо не мовчати, на догоду довгій низці редакторів, наставників і повчальників, і не кривити пером в обхід питань, на догоду благополучності, на догоду2уому, що скаже підла старенька княгиня Марія Олексіївна , на догоду квартирі своїй, машині своїй, дачі своїй, місцю в президії своєму,— важко писати про село, де пролетіло безповоротно далеке дитинство.
Задумливі обличчя розумних, стриманих на посмішку людей говорять дечого багато, і турбота на обличчях свідчить мені, як важко часом дістається народу його трудовий героїзм. Як скучно й нелегко ще в багатьох наших селах, які убогі хати, о критики, художники! О процвітаючі, які ж бо небагаті хати!..
— Я поїхав, батьку! — почувся з темноти голос його сина.
— їдь здоровий.
Загув самоскид. Філон Васильович витирає широкою долонею своє античне чоло й лягає на лежанку.
Здалека, з боку Дніпра, доноситься безупинний глухий гуркіт земснаряда.
Я вийшов у степ. Дума думу доганяє. Давно покинув я село. І щось я встиг на фронті культури, а ще більше на фронті боротьби із зрівнялівкою. Міцно зрозумів я чарівне гасло: кожному по потребі,— став дебелий, показний. І ні в кого майже — ні в мене, на жаль, ні в друзів моїх — не вистачило відваги подати народу гідний приклад особистого життя, як це показав нам Ленін.
І раптом представились мені далекими і чужими і мій дім, і суєта, і майже все, чому я належав. Друзі щезли в одну мить кудись в далечінь, супротивники зменшилися до пігмейських розмірів, як пил на дорозі.
Дихаю найдорожчим у світі чистим степовим повітрям, розтаю у просторах, серед нічної тиші, спрямований очима до урочистого неба.
Неописанно чудова літня ніч у степах України. Широкі простори, видимість велика, величава. Небо в мільйонах зірок.
Темно й не темно. Все чаруюче коло землі і Дніпро в сріблястім сяйві, і від усього йде ще тепло. І нема тиші: від Дніпра далеко розноситься благородний гармонічний гул земснарядів. А над далеким гулом чується пісня.
Це Олеся іде і Гуренко. Не курить дорога. Озеро спить. Ось обміліла Конка і старі верби. Далеко за Дніпром на горі біліє Берислав.
Выхожу один я на дорогу,
Сквозь туман кремнистый путь блестит.
Ночь тиха. Пустыня внемлет богу...
В обох прекрасні голоси і вроджене вміння співати. Олеся вся в полоні чаруючих думок:
...И звезда с звездою говорит... Ночь тиха-а...
(Продовження на наступній сторінці)