Такого руху, як в цей вечір, ще не бачили на будівництві. Іде перекриття прорану Дніпра. Безупинним потоком, здіймаючи пилюку, несуться гучні самоскиди. Всі механізми в дії. Кравчина забув про свою втому, хоч він уже кінчає зміну. Він теж один з художників цієї великої панорами. Злагоджений потік машин, грім екскаваторів на каменоломнях, плавний рух будівельних кранів в урочистій темно-синій висоті, сигнали, 'світло, гуркіт падаючих у воду кам'яних глиб і плескіт шалених вод, затиснених камінням, хвилює й радує його.
А на греблі, на найвищій будівельній точці,— весь зір і слух — працює крановий машиніст. З ним син — хлопчисько, той самий Михайлик, що бачив на могилі похорон скіфського царя. Під час повороту крана кабіна наче швидко ширяє над землею і річкою, розкриваючи справа наліво і зліва направо незвичайної краси вечірню панораму будівництва.
Михайлик зачарований. Цієї краси вистачить йому на все життя.
Колись, може, стане він інженером на таких будовах, про які й подумати сьогодні не можна, але ця краса для нього перша. Це перша картина світу, яка окрилила його дитячу уяву. Тільки батько його трошки втомився, тому й розмова з батьком якось не клеїться:
— Тату, а на Марсі теж такими кранами канал робили?
— Так, очевидно, такими.
— І екскаватори крокуючі там?
— Так.
— А ми полетимо з тобою?
— Куди?
— На Марс.
— Чого? Там теж людям не мед. Холодно. їсти чортма. З квартирами біда. Одна назва, що марсіяни.
— У нас краще на Землі?
— Не знаю, синку. Як кому. Працювати скрізь треба... Краще ми на Єнісей поїдемо або на Кременчук.
— Яка сила-силенна! Жалкую я, що нема зі мною Марії! — Кравчина повертає до мене своє запорошене обличчя на півсекунди й знов поринає в потік машин. Його волохаті круглі руки міцно тримають баранку руля.
— Мріяла бачити це торжество на Дніпрі. І ось на тобі!
— Що з нею?
— Родити, уявіть, збирається!.. Четвертого! Ну що ви скажете!
— Ну що ж, прекрасно, дуже добре.
— Ми дали з нею зарок: родимо, перекриємо Дніпро і — до побачення. На новій будові переходжу на кран. Підростають двоє хлопчиків, сімейну бригаду організую. Гарна робота: теж фізична, але більш умственна!— Кравчина глянув угору, проносячись мимо височенного крана.
Не знаю я, партійний Кравчина чи безпартійний. Перед лицем райкому, можливо, він і не числиться в списках членів партії, але перед лицем історії нового світу він людина партійна. Він робить велику справу комунізму, разом з мільйонами собі подібних, як свою власну справу, до якої покликало його життя, і віддається їй всіма своїми пристрастями, всіма кращими помислами на маленькому посту водія вантажної машини.
Один час точно говорили, що Кравчина партійний. Це було в роки Вітчизняної війни, після того, як, попавши в оточенні в зовсім катастрофічне становище, він задовольнив прохання молодих бійців про прийняття їх перед смертю в партію, записав усіх і навіть видав тимчасові посвідчення. Про цей список довго потім говорили — після того, як щасливо врятувались усі, хто вступив тоді в партію. Потім виявилося, ніби сам Кравчина все-таки залишивсь безпартійним через непристосованість до зберігання таємниць, які ну аж ніяк не в'язалися з його натурою.
Єдине можна з цього приводу сказати про Кравчину цілком точно: ніяких розходжень з партійною* програмою в головних питаннях життя в нього не було. Ніяких ізмів, ніяких ухилів, крім хіба... але не будемо говорити.
Та й те, якщо й були часткові розходження, то тільки на Різдво, під Новий рік або на паску, коли і в самого секретаря райкому партії невідомо що робиться на кухні. Проте якщо розібратись добре, то тут навіть і клерикальності особливої не було. Взяти хоч би товаришів "рангом вище", наприклад, різних там уповноважених, не кажучи вже про "снаби" та інші "висококалорійні" посади,— теж народ солідної комплекції, а як же інакше?.. Така людина і страшнувата часом буває, особливо коли Кравчини дадуть їй вищу освіту, піднесуть її, створять їй славу, добробут, на ЗІМ чи ЗІС з дружиною посадять,— а їй цього мало, і починає вона виказувати казна-звідки позичене зазнайство. Тоді вже краще не питайте Кравчину про політику. Наговорить тоді Кравчина вам такого за п'ять хвилин, що й за п'ять років не замолити. Тоді вже дістається всім. Тоді вже й міністр — дурень, і секретар райкому — роззява. Тиждень тоді не підходьте до Кравчини, а то й два. І тільки через два тижні, коли вщухне його нестриманість, яка проявляється в крайнім обуренні й паплюженні вищестоящих,— тільки тоді почне він говорити, як після тяжкої хвороби, тихо і жалібно, з якоюсь болісною тугою в очах:
— Ой! Слухайте... Ну, добре, хай — плями! Хай вже там перелізли з феодалізму в капіталізм, з капіталізму в соціалізм,— чорт з ними. Але невже і далі полізуть?.. З нами... Га-а?! В комунізм?
— Не повинні б полізти.
— Не желаю! От клянусь, закінчимо дамбу, напишу особисто в Центральний Комітет: товариші, не желаю, вживайте заходів! Не дивіться ні на кваліфікацію, ні на освіту.
ні на стаж: негідник — геть негідника! Грубіян, бюрократ — на всенародний гнів! Бездушний себелюбець — геть!.. Дівчину яку згубили! Дочку голови колгоспу,— красуня, десять класів, душа чиста... Стрічаю недавно. Що з тобою, Катю? Мовчить. Вже ні посмішки, ні вроди,— нічого нема...
Катерина стоїть коло Дніпра. Незліченні зірки сяють у воді.
Непомітно вона входить у воду кроків на чотири. Захитались найближчі зірки.
Здалеку, з боку Козацького острова, долинає тихий спів, і музика, і невгамовний гуркіт земснаряда, а над співом і музикою чути в дикторському тексті її голос:
— Скажи, річко... І ви скажіть, зорі золоті, де мій любий? Невже нема його й не було? Невже я осліпла і видумала те, чого нема в житті, що тільки в піснях є і в старих книгах?.. Чого болить душа моя? Я вся знесилена. Робота валиться з моїх рук. На лекціях нічого не чую. Поруч він, а вже нема його...
Вона дивиться в тузі на перекинуте у воду зоряне небо. На обличчі ні кровинки. Прекрасне тіло її вже прийняла вода, тільки очі спрямовані ще до зірок...
— Річко моя... Ой, як мені жаль, як страшно мені... Ніколи ще страждання так гостро не вражало її. Сплеснувши руками, вона глухо затужила.
— Ей! Катю, це ти?— почувся раптом гучний веселий голос.
— Я. Здрастуйте.
До берега наближається самоскид Кравчини.
— По фігурі впізнав. Мрієш на фоні природи?
— Умивалась я... і задивилась,— з привітною посмішкою відповідає Катерина.— Гарно як, дивіться!
— Ну, що тут? Ти б подивилась на перекриття,— от де краса! Машин, каміння!.. Грому! І Дніпро реве та стогне, ну, просто як у Тараса Шевченка чи в того, як його...
Зупинивши машину у воді, Кравчина скинув запилену сорочку і починає вмиватися. Тільки не чути вже ні плескоту води, ні слів його, ні сміху. Освітлений вогнями, підходить пароплав "Тарас Шевченко", наповнюючи простори могутнім своїм басом.
Під'їжджаючи до дому разом з Катериною, Кравчина помічає світло і рух в домі. "Що б це могло значити? Невже Марія повернулась з родильного дому? І коли вона встигла родити? Вчора ж увечері він був у неї!"
— Маріє, серденько, здорова? Вже?
— Здорова.
— Сьогодні цілий день я думав про тебе.
— І я.
Очі Марії сяють радістю. Він розуміє, що все гаразд.
— Все гаразд?
— Так. Дуже, дуже.
— А я, розумієш, їду з письменником, дивлюсь: Катя стоїть у Дніпрі, любується природою життя.
Кравчина щасливий, тому що вона теж щаслива. Вся його маленька хата наповнена щастям.
— Ну, дай мені його. Хлопчик?
— Хлопчик.
Чарівним материнським рухом вона передає чоловікові дитину.
— Це Валерик, батьку,— хором говорять діти.
— Ми вже назвали його Валериком!..
— Да? Тепер скрізь Валерики пішли...— Кравчина дбайливо приймає дитину.— Синочку! Здрастуй! Се ти? Появився на світ? Ой-ой-ой!.. Маріє! Як гарно! Неначе гілочка виросла з мого серця. І сам я наче народився заново четвертий раз. Хлопчику мій... Хто ти? Хто він? Товариші... Може, це народився видатний талант? Га? Може, це новий світоч людства? Адже у світочів людства теж були батьки й матері? І небо зоряйе було, і любили, і жаліли одне одного...
Таких слів Кравчина ніколи не промовляв. Навіть коли народився перший їх хлопчик, слова були інші і була інша радість,— так виріс він за ці роки будови. Та, можливо, і взагалі ні тоді, ні зараз він і самих слів оцих не промовляв, і тільки душа його була наповнена радісним відчуттям великого змісту життя.
І ця радість передавалася всій хаті, бо, коли промовлялись чи думались і рвались назовні ці його слова, біла хата, в якій усім речам гріш ціна, вся заповнилась музикою народження людини і величання матері. В цю музику вплелася мелодія хоралу, тихого й близького, неначе співали тут же в хаті і в сінях жінки. Чи се вони дійсно співають? Так, співають. Аж ось новонароджений починає плакати.
— Ви чуєте? Співає...
— Таж воно плаче,— говорить Марія.
— Хто?
— Мале. Адже ж воно почало плакати,— кажуть жінки.
(Продовження на наступній сторінці)