Обернібісов. Кук у нього в душі! Лазарєв. Не в Кукові справа. Вони... Обернібісов. Вони не вірять в Антарктиду! Обидва!
Лазарєв. Вони тонуть. Обернібісов, неправда, вони тонуть. Я був у них у трюмі. Корабель побудував Стокке з сирої сосни. Вони буквально тонуть.
Раптом, наче помахом чарівної руки, зникає сніжна хмара, і корабель потрапляє ніби в іншу планету. Увесь небозвід спалахнув раптово велетенськими кольоровими смугами. Кольорові фейерверки зникають, спалахують знову, рухаються, змінюють один одного.
— Небо горить! Братці, дивіться! Перелякалися матроси, особливо на салінгах.
— Горить! Вогонь наближається!
Лазарєв і Обернібісов спішать на палубу до матросів.
— Небо горить, вашскобродь! І вже недалечко! Що робити?
Деякі матроси охоплені жахом.
— Спокійно! — голос Лазарева гучний і спокійний.— Ти чого злякався? В море збираєшся плигати? (До всіх). Звичайне сяйво. Зима настає! Ах краса яка! Дивіться, дивіться! Художник! Де художник?
— Крига! Крига на носі! Ой-ой-ой-ой-ой!!! Друга!
— Третя!
Лунають сигнали. Вигуки команди. Кидаються на ванти. Біля штурвала напруження, наче перед катастрофою. Команда! Команда! Команда! Вигуки! Лопотіння вітрил! Звалюється сніг і брили стеклярусу на палубу. Увага! Вибігає художник Михайлов з альбомом.
— Ох і красища! Братці, айсберг пре! Хвилиночку!
— Дванадцять айсбергів! — кричать на салінгах.
— Ну, слава тобі господи, сяйво допомогло! От влізли! Пропали б к бісу! Давай, давай!
— А колір який! Ай-ай-ай-ай! А-ах!
— Заїло!
— Рубай!!! Рубай!!!
— Хвилиночку! Одну хвилинку! От і крижина! Красища! А небо!
Рубають. Затріщало. Шум, шум!.. Тиша... "Мирный" чудом проходить повз айсберг, майже торкаючись його краю. Пропливають марсові вахтові на бом-салінгах на фоні велетенських льодових стін, освітлених дивовижним південним сяйвом. Нема ні фарб на світі, ні художників, тільки музика, можливо, одна... Невимовне видовище! Михайлов приголомшений. Він плаче в екстазі.
Раптом знов повалив сніг і все згасає.
В кают-компанії "Востока" карти на стінах і на столі. Вогко і холодно. Всі одягнені.
Беллінсгаузен. Я щасливий, що екіпажі обох
кораблів в доброму стані. Цього не було ще ні у кого в світі. (До Купріянова). Спасибі. Посильте харчування. Пунш. Дивіться. Тільки хто промерз, промок — пунш! Лазня! І, по можливості, тримати на палубі, на повітрі. Можете йти!
Купріянов. Єсть! (Виходить).
Беллінсгаузен (до Торсона). Наказую тримати швидкість вісім вузлів.
Т о р с о н. Єсть! (Виходить).
Завадовський. Ми можемо вийти за межі бур і криги не інакше, як розлучившись з "Мирным".
Беллінсгаузен (стримуючи обурення). Ні! Навіщо! Ми підемо разом з "Мирным".
Завадовський. Я в цьому вже сумніваюсь.
Беллінсгаузен. Не треба сумніватись. Не треба. Не треба.
Завадовський. Фадею Фадейовичу! Погляньте на барометр,— що робиться!
Беллінсгаузен. Я не хочу, щоб на нашому кораблі хтось мав сумнів відносно лейтенанта Лазарева.
Завадовський. Я сумніваюсь відносно "Мирного", а не відносно лейтенанта Лазарева. "Мирный" не може йти з нашою швидкістю. Немає в нього такої швидкості.
Беллінсгаузен. Ні... Ви вже дозвольте нам не сумніватись в лейтенанті— Лазареві. "Мирный" — це Лазарев! Розпорядіться попросити його на борт "Востока".
Лейтенант Лазарев піднімається на борт "Востока". Входить в кают-компанію.
Беллінсгаузен, завжди уважний до свого соратника, зараз особливо підкреслено уважний до нього. Він радий його появі, гордиться ним і десь у глибині душі почуває перевагу сили його духу над собою.
Лазарев. "Небо горить, і вже недалечко!" Здра-вія желаю!
Беллінсгаузен. Так. Небесні знаки велять поспішати, як ніколи. Два завдання перед нами, Михаиле Петровичу. Перше: якнайшвидше вийти разом за межі льодовиків і бур, щоб...
Лазарев ...обом екіпажам не замерзнути. Друге?
Беллінсгаузен. Зараз. Отже, ми виходимо за межі льодовиків.
Беллінсгаузен зрозумів питання "друге" як абсолютну гарантію щодо виконання першого завдання, йому стає легко на душі. "Як мені приємна присутність цієї людини. Який я щасливий, що мені приємна його присутність".
— Михайле Петровичу,— Беллінсгаузен підходить до Лазарєва з посмішкою.— Скільки разів, кромсаючи паруси на своєму "Востоке", спалюючи тисячі фальшфейєрів, стріляючи з гармат у темряву серед бур і крижин... Боже мій! Я починаю говорити красиво... (Маленька зворушлива пауза)... Скільки разів я думав з вами розлучитись. Розповісти докладно — ціла драма!
— Розумію (в значенні: заважаємо один одному).
— І автори драми не ми! Ми тільки артисти.
— Така доля,— з тонкою посмішкою відповідає Лазарєв.
— Наказ... Але, Михайле Петровичу, ні на одному кораблі я не зустрічав артиста вашої сили.— Беллінсгаузен промовляє ці слова проникливо і схвильовано, оглядаючи при цьому своїх офіцерів, наче бажаючи переконатись, що всі присутні чують: — Тепер дивіться! (До карти). Ось тут біля перехрестя шляху капітана Кука, уявіть, ми з вами розлучаємось. Так. Ви йдете, наближаючись до східної довготи сто тридцять п'ять градусів, аби оглянути острів Компанійський, позначений на Ерросмітевій карті. Ось він. Потім, обрізавши простір від цього острова до південного краю Ваньдіменової Землі, ідете в Порт-Джаксон. Я іду північніше шляху капітана Кука по довготі п'ятдесят п'ять градусів... Ось... Простори, нікому з мореплавців не відомі. Все. Коли настане час розлуки— даю сім пострілів.
Майбутні адмірали потискують один одному руки.
Група матросів і офіцерів "Мирного" у верхній палубі. Лейтенант Обернібісов пояснює їм ситуацію і найближчі завдання. На судні неспокійно. Величезна кільова качка. Удари хвиль, шум, шорохи і нестерпний рип.
Обернібісов. Матроси! Будемо йти по вісім миль, не збавляючи швидкості.
Підштурман Шеркунов. І вночі?
Обернібісов. Так!
Шеркунов. Ми не можемо йти з такою швидкістю!
Обернібісов. Повинні йти. І доки не відміню команди, не говоріть мені, що це неможливо. Голоси. Як? Не чути! Обернібісов. Не говоріть мені!!! П а л і ц и н. Ніхто не говорить.
Обернібісов. Це треба виконати. Подробиці зрозумієте самі, коли будемо прощатись.
Матрос. Як?! Хто буде прощатись?
Обернібісов (ні з того ні з сього весело посміхаючись). Кораблі! Ідемо на північ, до тепла! А там... (Виходить).
Матросам здалося, що Обернібісов заспівав.
Біс його розбере, цього помічника командира! В най-непідхожих місцях посміхається і говорить загадками. Чи їм почулося серед реву хвиль і рипу натрудженого до краю дерева?
Біля штурвального колеса, подавшись весь уперед, стоїть на вахті штурман Микола Ільїн. Перед його-очима в сутінках вечірнього океану вимальовується корабель. Багато крижин. Птахи кричать. Зграї китів бавляться навколо. "Мирный" іде під всіма парусами.
— Прошу пробачення, неспокійно у мене на душі!— говорить штурман Лазареву, який тільки-но підійшов.
— Га-а!!!
— Вісім миль серед криги та ще вночі — це вже не хоробрість.— В його голосі чується докір.
— Як ви сказали? Погано чую!
— Це нерозсудливо! (Ільїн трохи старший за Лазарева).
— Не те слово! — кричить Лазарев, посміхаючись.— Це чортзна-що!
Штурман дивиться на нього, як на п'яного. Чи він при своєму розумі? Поставити вночі паруси! І де?
— Дев'яносто п'ять шансів із ста розбитися об крижину! — гучно говорить Лазарев. їх обох обдає солоною водою. Обидва спльовують.
— Як ви сказали? — гукає Ільїн.
— Так!
— Розбитись?
— Так. Є загроза!!!
Штурман Ільїн дивиться на напнуті вітрила, чує шум і рипіння снастей.
— Можна збавити паруси до норми?!
— Я-а-ак???!!!
— До норми!!! (Жест у бік парусів).
— Не можна! На нормі у нас всі шанси на загибель!.. Будемо йти на форсованих! Зрозумів?!
— Так!
— Так буває в житті! Тут треба думати про майбутнє!
Лазарєв дивиться вперед і трохи вгору на свої вітрила. Що принесе йому майбутнє?
Небезпечний був вихід з південних широт. Особливо важким виявився він для "Востока". Довго будуть згадувати мореплавці незабутню ніч на 9 березня, розповідаючи внукам і правнукам своїм, що творилось тоді в океані. З великими труднощами, розгойдуючись на реях, беруть рифи у марселів. Всі снасті вкриті кригою. Вітер досяг дивовижної сили. Хвилі підіймаються так високо, що вода й повітря вже створюють єдиний хаос. У трюмі деревом оглушило Петра Курлигіна, і він без пам'яті падає в бурхливе "внутрішнє море".
Гладкий підхоплює друга і ставить біля помп Коренева, Дубровського і конопатника Аверкієва, а сам піднімається по трапу, несучи Курлигіна до лікаря.
Піднявшись однією лише головою над палубою, Гладкий застигає.
— Що робиться!
Перед ним вітер збиває грот-стаксель-фал. Парус
змієм зривається вгору, зникаючи в темряві. Команда
кидається піднімати новий стаксель. Але порив бурі і
сильний крен судна змітає з палуби команду, як комах.
(Продовження на наступній сторінці)