Беллінсгаузен (до Лазарева). Ну от. (До Новосільського). Хто чув крик — земля? Новосільський. Я! Матрос. Я!
На салінгах і бом-брам-реях розгойдуються "служителі" "Востока". Гукають один одному:
— На "Мирному" землю бачили!
— Зникла, кажуть! Не видно!
— Дивитись вперед! — долітає знизу команда Тор-сона.
Завадовський. Не розумію, нащо весь оцей плебісцит.
Беллінсгаузен. Так. Начебто недостатній сам факт: ми тут, на кораблях Росії, що звільнила Європу від тиранії Бонапарта. Запишемо так, як бачимо. (Диктує астрономові Симонову, помічаючи на всіх обличчях світле почуття великої історичної хвилини). "6 лютого 1820 року..."
Симонов. Шістдесят дев'ять градусів сім мінут вісімдесят секунд південної широти. Східна довгота — шістнадцять градусів п'ятнадцять мінут.
Беллінсгаузен (диктує Симонову, дивлячись в темну далечінь). "Перед нами материк льоду з безмежними льодовими краями, обламаними перпендикулярно, що підносяться до півдня подібно до берега".
Офіцери переглядаються з тугою і прихованим протестом. Лазарєв, шануючи Беллінсгаузена, як старшого брата, дивиться на нього, як на лютого ворога. Здається навіть трохи дивним, як цей моряк, добре витриманий і спокійний в найгрізніших небезпеках, бореться, щоб стримати свій гнів.
— Не подібно до берега, а точно: берег!
Беллінсгаузен переводить зволожені очі на Лазарева. Здається, він був відсутній і тільки зараз повертається на борт корабля. Повільно підходить до Лазарева.
— Михайле Петровичу, дорогий мій друже... Нащадки розберуться... Коли пристрасно бажане й ждане здається трьом матросам ніби здійсненим,— це одне, особливо на такому філософському фоні: адже ми майже на Південному полюсі. Словом, я всіх вас розумію. Але будемо точні. Не будем забувати, що ми виправляємо деякі помилки командора Кука.
— Фадею Фадейовичу! — Лазарєв тамує свій гнів величезним зусиллям волі. Після маленької паузи продовжує тихо і стримано — на лезі ножа: — Ви заперечуєте власне найвеличезніше відкриття.
— Для себе — ні. Але...— Трохи зніяковів Беллінсгаузен.
— Ми тут не належимо собі. Ми належимо Росії і світу,— Лазарєв намагається ці слова сказати зовсім спокійно.
— Світ сам розсудить, де ми і хто ми,— говорить Беллінсгаузен тихо.— До того ж, запис наш у корабельному журналі для світу тільки починається.
— Сто десять днів з дня виходу з Ріо-де-Жанейро! — заперечує Лазарєв, помітивши на собі погляд Завадовського.
— Ніщо в порівнянні з вічністю.
Лазарєв. В такому випадку прошу вас записати до корабельного журналу: лейтенант Лазарєв просить висадити його на берег.
Беллінсгаузен. Куди?
Завадовський. Це божевілля!
Лазарєв. На берег Антарктиди. З трьома матросами.
Новосільський. І одним мічманом! (Захоплений погляд в бік Лазарева).
На салінгу. Крига! Крига!
На буршприті. Попереду льодова гора!
Затрубили авральні дудки. Лунає команда.
Завадовський кидається до штурмана.
Тривога.
В тісній кают-компанії серед географічних карт, таблиць, складних обчислень, морських приборів. Маленький глобус. Командири суден наодинці. Поєдинок продовжується.
Беллінсгаузен. Облиште! Не можу я ні висадити вас, ні тим більше чекати!
Лазарєв. Не чекайте! Ідіть в Порт-Джаксон.
Беллінсгаузен. Михаиле Петровичу, ви при своєму розумі?
Лазарєв. Абсолютно. Вам шкода мене,— давайте висадимо Обернібісова. Ми будемо жеребок з ним тягнути, вже домовлено.
Беллінсгаузен. Не маєте права.
Лазарєв. Маємо!
Беллінсгаузен. Я не маю. Ні залишитися тут, ні намірюватись до зюйду з кораблями. Ми відходимо в Нову Гвінею рівно через годину. Не можу я діяти, наперед знаючи, що це в ім'я вашої смерті.
Лазарєв. В ім'я вічності, а не смерті, Фадею Фадейовичу. В ім'я вічності, в порівнянні з якою все ніщо. В ім'я слави Росії. Дійте!.. Прошу вас... Згадаєте мене! Ви повертаєтесь сюди через рік. Знаходите...
Беллінсгаузен. Ваш покльований птахами труп.
Лазарєв (заперечливо хитаючи головою). Знаходите наш прапор, мої записки...
Беллінсгаузен. А можливо, і цього не знаходжу...
Лазарєв. Припустимо! Беру найфатальніший варіант: ніхто нічого не знаходить цілих двісті років. Але єсмь я на материку,— ім'я російське рєк і дата!
Лазарев б'є себе в груди і випростується. В його сірих очах, в рішучому змахові голови, в усій його полум'яній постаті, спрямованій до високої загальнолюдської мети, видно молодий російський народ, все його покоління переможців. Звільнивши від Наполеона Європу і наче вперше усвідомивши свої могутні сили, прагне він назустріч своїй дивній історичній долі, готовий на подвиги, труд і будь-які жертви.
— Михаиле Петровичу... Не можу. Забудьмо цю розмову.— Вражений Беллінсгаузен обіймає Лазарева, його холодна натура приголомшена, тільки тепер він зрозумів, як йому здається, до кінця, що тут відбувається, на яку висоту підняла їх доля, але... служба і порядок: — Я хочу з вами бачити Антарктиду. Разом, плече в плече! Живі... Друже мій дорогий! Ви можете зі мною пройти?..— І Беллінсгаузен повів Лазарева в трюм "Востока".
Темно і вогко у володіннях Гладкого і Курлигіна. Шум, плескіт, стук балок, шелест, людські голоси, і звідусіль капає й тече. Чути голосний вигук:
— Здорово, братці!
— Здрам желам! — лунає, пішло трюмом. Беллінсгаузен і Лазарев у трюмі біля самої води.
— Гладкий?!
— Єсть Гладкий! Беллінсгаузен. Як справи?
Гладкий (пересуваючи у воді гармату). Велика диспропорція води, вашскобродь!
Беллінсгаузен. Як?
Гладкий. Трюм протикаю пальцем!
Беллінсгаузен. Іди сюди. Про нововідкриту землю чув?
Гладкий (бредучи по воді). Нікак нет, вашскобродь. Я чую тільки воду.
К у р л и г і н. Вода замучила!
Гладкий. Дозвольте, вашскобродь. Поки мені не сказали струнко, я щось житейське хочу сказати. У вас там нагорі, на палубах, великий інтерес. Наш інтерес тут малий. І суть того, що робиться у світі, ми відчуваємо в пропорції малого інтересу. Ваша вода в океані, наша в трюмі.
Беллінсгаузен (Лазареву). Персонаж Шекспіра. Гладкий. Дозвольте доповісти, вашскобродь?! Беллінсгаузен. Говори.
Гладкий. Щоб не зрівнялись ми з вами в чині і в воді, як утопленики в поминальних святцях,— тікати пора: трюм — як солоний огірок. Пальцем ткнеш — і море.
Беллінсгаузен. Так... Он воно як, Гладкий. Погані наші справи. До Порт-Джаксона дійдемо?
Гладкий (витираючи вуса). По-моєму, повинні десь потонути, а там, як бог пошле. П'ять тисяч миль! (До своєї команди). Ну, чого стали, мокрогузи! Обов'язково треба вухо наставити на всяку офіціальну розмову!.. Качай!..
Командири суден дивляться один на одного. Все виявляється не таким, як би хотілось бачити в ці великі, незабутні дні. Мовчки повертаються вони до трапа, по-кидаючи володіння Гладкого.
Ось вони відходять від своєї уже досягнутої мети в туманну бурхливу далечінь. Тривожні птиці скиглять у тумані.
Три рази підходили російські кораблі до берегів Антарктиди на початку 1820 року, але скромність і сувора чесність не дозволили їх командиру заявити: ми були і бачили, але тільки: я був і зрозумів.
Довго ще їм доведеться борознити океани. Нові чутки підуть не раз, що вже загинули вони, і матері не раз оплачуть їх. І тільки обійшовши навколо землі, майже з протилежного боку, прийдуть вони вчетверте, щоб побачити берег.
Вітер, вітер! Дощ чи сніг,— морок в океані. Невідомо— день настав чи ніч. Ні зірок, ні сонця, ні місяця,— одна мла несеться без кінця й краю.
Пильно вдивляються у неї на салінгах "служителі", безупинно гойдаючись в просторі, прив'язані до щогл обледенілими канатними кінцями на великій висоті. Увага!
По палубі спішить, тримаючись за штурмовий канат, мічман Новосільський. Назустріч, тримаючись за цей же канат, майже плазом пробирається лікар Галкін.
— Держись!.. Ух!!!
Стрічаються якраз в ту мить, коли велика хвиля, промчавши через них від борту до борту, щезає в океані. Бризки, фейерверк, потоки, шум і піна!
— Мічман!
— Лікар? Ну, як?
— Нещастя! Качає. Пельмені не дає ліпити! — кричить лікар Галкін, посміхаючись і спльовуючи солоною водою.
— Що ви сказали?
— Сьогодні кок Адам Таус вивихнув плече! Вправляю. Питаю, ну, як, Адам? — "Нещастя! Качає. Пельмені не дає ліпити!"
Сміються обидва, зникаючи в бризках.
На капітанському містку, віддавши останні розпорядження, замислився Лазарєв. Піднімається Обернібісов, незадоволений і злий.
— Скінчені посягання до зюйду! Лазарєв. Так. Курс норд! Обернібісов. Я так і знав. Порт-Джаксон? Лазарєв. Так.
Обернібісов. Все Завадовського примхи! Лазарєв. Не думаю.
Обернібісов. Даремно. Я їх обох бачу наскрізь. Обидва вони...
Лазарєв. Кращі моряки Росії.
Обернібісов (повний сарказму). Звичайно... П'ять тисяч миль назад. І звідки?! Коли не тільки люди, птахи кричали: "Земля!" Ви просили капітана спустити мене на берег і залишити?
Лазарєв. І слухать не хоче.
Обернібісов. Ще б пак! Він не розлучився ще з Куком.
Лазарєв. Як?!
(Продовження на наступній сторінці)