А на "Востоке", коли ураган досяг свого апогею і стало вже нікому не зрозумілим, чи воно день, чи ніч панує серед мороку холодних пустель,— на "Востоке" біля помп, де безупинно й безуспішно викачують воду, починає здаватись матросам, що вони вже тонуть.
— Господи, помилуй нас, грішних,— голосно зітхає старий матрос першої статті Федір Паліцин.
— Недаром сказано: хто на морі не бував...
— Даниловичу, що ж це? Кінець приходить? — Матрос Павло Мохов повернувся до Паліцина. На ньому вже нема лиця, так виснажила його безупинна боротьба.
— Давай, давай...
— Постій, Даниловичу, невже кінець прийшов?
— А ти відкачуй, не думай, — говорить Габідула Мамлієв.
— Я жити хочу, Даниловичу!..
— А хто не хоче. Виходить, не призначено нам більше.— Паліцин помічає, що води в трюмі стає все більше й більше.
Конопатник Андрій Єрмолаєв намагається забити розщілини, через які струмує в трюм вода. Але розщілини робляться ширші й ширші, йому здається, що корабель розходиться вже всіма своїми зв'язками.
— Господи, спаси, спаси нас, грішних! — хреститься конопатник Андрій Єрмолаєв, стоячи по пояс у Хвилях. А хвилі вже роблять у трюмі внутрішній шторм: плавають балки, шматки дерева, стикаються як попало, готові щохвилини вбити Єрмолаєва.
Федір Паліцин робить біля помп свою маленьку справу — відкачує з трюму воду з таким виглядом, наче він виконує святу свою місію, своє велике покликання в житті. В передсмертну хвилину щось подібне до високої радості сяє на його лиці, йому хочеться заспокоїти свого товариша в останню хвилину, але він розуміє, що для заспокоєння вже залишилось одне лише добре слово примирення.
— Де умирає хлібороб? У полі. Воїн — в бою. А мореплавець де, як не в морі? Немає краще смерті, як там, куди ти покликаний.
— Та я не проти моря. Я тільки... Гей! Взяли!
— Боже, спаси нас, господи...
"Мирный" переживає важкі часи. Напружуючись з усіх сил на палубах, його вахтові матроси знаходять забуття в праці. Незайнята частина моряків у кубриках почала впадати в тугу. Утома, тривале почуття небезпеки, рип корабельних зв'язок, хаотичне зміщення речей, безупинне виття й гарчання океанського звіринця, що оточив корабель, засмутили не одне матроське серце.
"Мабуть, не вирватись уже "Мирному" з цих хвиль, ні..."
— Михайле Петровичу, матроси почали молитися,— в тривозі сповіщає Лазарєва мічман Новосільський.— Зараз я помітив, в палубі одягають чисті сорочки.
Лазарєв розумів, що втрачається у моряків віра в корабель, що виснажлива втома і страх уже заполонили їх душі пасивним стремлінням до неба. Треба рятувати екіпаж.
— Ти що це, Чирков? Що з тобою?
Матрос Демид Чирков, що одяг білу чисту сорочку, повертається до командира, серйозний, весь заглиблений у себе. Говорить сумно, повільно, з якимсь урочистим примиренням:
— Нічого, вашскобродь, хочу за християнським звичаєм.
— Е-е!.. Дозвольте! Що це? Топитись задумали? Лазарєв виявив усю свою мужність, щоб вкласти
в інтонацію спокій і оптимізм. Він бачить, що не один Чирков готується на той світ.
— Тут нема вже чого думати, вашскобродь! Вже коли прийшов час!..
— Парусник Потап Сорокін, напівроздягнений, з чистою сорочкою в руці, хотів було...
— Сорокін? Ось він де! — скипів раптом Лазарєв, побачивши Потапа Сорокіна.
— Я шукаю, де парусник Сорокін?! А він паруси на той світ приготував! (До мічмана Новосільського, грізно). На десять діб під арешт!!!
— Єсть на десять діб під арешт, вашскобродь! — Потап Сорокін раптом пожвавішав: — Готовий хоч на півроку, послав би господь відсидіти.
Від цієї фрази, сказаної Потапом Сорокіним з повною готовністю до дальшого подолання життєвих труднощів, всі присутні повинні були б засміятись, та сміху не вийшло, так глибоко засумували люди.
Але рятувальний круг кинуто. Коли вже Сорокіну треба сидіти десять діб під арештом, тоді судно начебто й не гине. Вже малесенький, ледве помітний промінь надії запалюється в матроських серцях... Лазарєв це помічає, йому хочеться відвернути свідомість матросів від безодні. Він згадав... Так! Чудова думка! Він згадав Кронштадт і старого майстра кораблів Степана Колодкіна. "Побудовано непотопаючий корабель... Коли урагани вдарять за дванадцять балів, згадаєте мене".
— Вашскобродь!.. Невже...— Матрос-канонір Якуб Белевич, що стоїть в білій сорочці поруч з Чирковим, хоче спитати: "Невже на цьому судні можна сидіти під арештом живим ще цілих десять діб?"
Лазарєв (зрозумівши і навмисно перебиваючи Белевича, в бік Сорокіна). Я про тебе ще в Кронштадті рапорт напишу. Ти в мене ще там рік відсидиш!..
Чирков. Ви гадаєте, є надія?
Лазарєв. Яка?
Чирков. Витримає "Мирньїй"?
Сорокін. Невже є надія відбути кару?
Лазарєв. Так.
Чирков. Гадаете, витримає?
Лазарев. Я не гадаю, я знаю.
Б е л е в и ч. Отже, вважаєте, можна сподіватись?
Лазарев. Завжди.
Б е л е в и ч. Вашскобродь!..
Лазарев. Абсолютно. Адже корабель цей будували знаєш які люди? Справжні російські хороші люди...
Голос Лазарева м'якшає й одночасно міцніє, наче раптово натрапив на єдину річ, здатну не піддатися силі стихії. В палубу заходять штурманський помічник Яків Харлав і каноніри Барабанов і Гусаров.
Насилу вибравшись з напівзатопленого трюму, підходить конопатник Родіон Аверкієв з великим синяком на розсіченому обличчі. Ледве зупинившись біля палуби, Аверкієв чує командира:
— Цей корабель не може потонути. Він так і сказав на прощання: "Тут немає нічого, що могло б потонути, поки корабель існує, як я його зробив".
— Берегти корабель треба,— зітхає Белевич.
— "...Велика справа — мистецтво корабля!" Істинна правда.
— Хто це сказав?
— Майстер Колодкін. Помились він хоч трохи, недоглянь, піди він на компроміс з совістю, не бачити б нікому з нас ні матері, ні батька, ні батьківщини.
— Ви гадаєте, витримає "Мирный"? — звертається до Лазарева конопатник Аверкієв, втискуючись у тісну палубу.
— Так,— кидає нарочито недбало Лазарев і, щоб надати відповіді більшої впевненості, навіть не глянув на нього. Він весь у спогадах про хороше:
— А пам'ятаєте, які в нього руки й яка посмішка, коли він брав сокиру?
— Золоті руки!
— Великої душі людина!
— Коли він приступав з синами до роботи — не раз я помічав — пам'ятаєте? — він увесь якось світився зсередини, наче не тесляр він, а скульптор-художник. (До мічмана). Він так і говорив: "Мистецтво корабля".
— Ми всі підемо до нього. Спасибі, скажемо, за корабель, Колодкін, за талант і за совість! — вирішують Белевич і Чирков.
І ось поступово в очах екіпажу міняється Південний
Льодовитий океан. Зникає гнітюче почуття катастрофи. Залишається краса бурхливих просторів, велична далечінь, в яку прямує їх корабель. Моряки знову відчули готовність до подвигу.
Один лише Потап Сорокін, забувши, що він під арештом, намагається виявити свій скептицизм:
— Ну, добре, корабель такий, як ви сказали, вашскобродь. А якщо...
— Що "якщо"? — в голосі Лазарева загроза.
— А якщо наскочить на крижину і перестане бути таким?
— На крижину не наскакувати! По місцях! (До мічмана Новосільського). Сорокіну набавити ще десять діб!
Матроси кидаються з кубрика на палубу, яка тут же летить разом з ними в піняву прірву.
Чутки прийшли в Петербург про загибель відважних мореплавців.
Чи то моряки англійських торгових суден завезли їх у Петербурзький порт, чи співробітники якогось посольства висловили співчуття матері лейтенанта Торсона і Лазарева. Стверджували також, що сумні вісті прибули з дипломатичною поштою з самого Лондона. "Ніхто не врятувався. Одні пішли на дно разом з кораблями, інші загинули серед криги від голоду десь біля Сандвічевої Землі чи острова Святого Георгія". Назва острова чомусь надавала сумним звісткам особливу достовірність.
Засмучені матері, дружини і сестри приходять в Адміралтейство.
— Немає ніяких звісток?
— Немає звісток. Немає.
— О господи...
— Але, кажуть, є вже подробиці?
— Скажіть, є подробиці?
— Немає подробиць.
— Отже... правда? Кажуть, ніхто не врятувався?
— Це правда, що ніхто не врятувався? Скажіть...
— Чому ви мовчите? Чому не знаєте? Чому чужі люди знають, а ви не знаєте? Жалю у вас немає...
— Острів Святого Георгія — де це?
Сумні вісті про загибель "Востока" і "Мирного" дійшли до Академії наук. Крузенштерн, Саричев, Ратманов — всі були безмежно схвильовані. Один лише Головній, якого викликали з цього приводу до Академії, спокійно палив свою люльку в темному кріслі біля глобуса.
— На жаль, панове, це майже офіціально,— сказав Крузенштерн.— Посол Лівен сповістив з Лондона.
Запала довга тиша.
(Продовження на наступній сторінці)