Він спинився на березі, безвільно опустивши руки.
Низько, ледь не зачіпляючись за дерева й будинки, над щасливим містом сунули важкі сірі хмари. Хвилі билися в гавані, мов у западні, рвучись на волю, оскаженіло кидались на берег і в безсиллі, запінені, скочувались назад, зрозумівши свою безвихідь…
І так раз у раз, раз у раз…
Вітер забивав дух, і йому здавалося, що на березі лиману нічим дихати. А чи, може, з його грудей уже зникло серце, і кров більше не вирувала по тілу, і він закляк, задихався… Вітер шарпав на ньому гіматій, наче хотів його здерти, і Родон сказав вітру:
– Нащо тобі мій плащ? Візьми краще мою душу… Якщо вона в мене ще лишилася…
Відв'язав човна, хотів було сідати, але в останню мить завагався. Ні, не злякався того, що задумав, а просто захотілося ще раз, востаннє, подивитися на рідне місто. Тримаючи неспокійного човна за ланцюг, стояв, опустивши сиву голову, не в силі глянути на рідне місто. Човен злітав на хвилях, поривався у море. Родон ледве втримував його за мокрий ланцюг.
– Почекай… – глухо мовив до човна, – ще встигнемо… Та й місця вистачить, велике море… Глибоке…
Долоня від іржавого ланцюга зробилася червоною, іржа стікала з неї, наче кров… Родон до болю в руці стис ланцюг і рвучко повернувся посірілим обличчям до міста. Кущуваті колючі брови архонта зсунулись на переніссі, важко зависаючи над холодними, колись сталистими, а тепер безпомічними очима, у яких застиг бляклий туман… І на душі був такий же бляклий сірий туман, і ніде не видно було просвітку. І дивився архонт на місто з німим докором, як на друга, який зрадив його і відвернувся від нього. Але місто його не зраджувало і навіть не знало, що він затіяв і чому відв'язав на березі човен. Місто ще спало, бо надто було рано, а йому було все одно, що ніч зараз, день чи ранок, бо останні ночі він уже не спав… З незрозумілою злістю до самого себе подумав, що то не біда, виспиться він на тім світі.
Човен поривався, борсався, злітав на хвилях, рука архонта смикалась, і з долоні стікали червоні краплі…
– Кажу, почекай, – вже гнівно вигукнув до човна. – Хочу востаннє подивитися на місто, у якому прожив двадцять п'ять літ. Мусить же воно попрощатися із своїм архонтом. Для нього жив і серцем своїм, і мечем… Хоча… хоча місто підбере собі нового архонта, а ось де він ще знайде таке місто? На дні моря його немає.
Човен ніби зрозумів його, на мить утихомирився (чи, може, вітер затих) і легенько гойдався на хвилях.
Архонт все стояв і дивився на місто.
І навіть бачив звідси свій білий будинок на горі. Покинув він його опівночі, щоб ніколи вже більше до нього не повернутися. І хто б міг знати, що ось так закінчиться його життя.
Десь жалібно квилила чайка.
Чи плакала, чи скаржилась на свою долю.
– От і все… – мовив архонт до міста. – Спиш ти, то й спи, як маєш сни, а старий Хронос з косою уже відміряв мій час.
З міста не долинув жоден звук, наче вимерло все навкруг.
Ранок народжувався сірим, непривітним. І місто було сіре, пустельне, наче попелом засипане… А може, то так сіро і пустельно було в нього на душі?
Глухо зітхала вода.
– Ат!.. – сказав зрештою архонт. – Пора кінчати!..
Ступив у човен, той легко злетів на хвилях, радіючи, що вирвався на волю. Архонт наліг на весла, і човен швидко віддалявся від берега. Щоб не дивитися на місто, архонт сів до нього спиною і гріб швидко, наче квапився пошвидше втекти від міста.
Коли відплив далеко від гавані, випростав спину і подумав, що його ніхто не побачив, а з берега не впізнають… Подумають, рибалка далеко заплив…
Витяг весла з води, бо вони йому більше уже були не потрібні, і сидів, зігнувшись, відчуваючи, як кам'яніє його тіло.
Хвилі кидали човен то вгору, то вниз, крутили його, намагалися перевернути, й тому било хвилею у борт, але Родон не звертав на те уваги. Човен крутився серед хвиль, а він, зайнятий думками, дивився в потемнілу далину спорожнілими очима. Єдине, чого він боїться, то це відчаю… Бо відчай – то перша ознака безсилля. Та відчай, вже, здається, прийшов до нього, і спершу він хотів було відігнати його, а потім подумав: а навіщо? Чи не все одно? Ніхто вже не дізнається, з яким настроєм розквитався він із своїм життям.
– Ольвіє… – забувшись, промовив уголос архонт. – Яка ти жорстока, дочко моя! У мене нікого немає, крім тебе, Ольвіє…
"Ольвіє… Ольвіє…" – почувся йому власний розпачливий голос.
Кілька днів тому із Скіфії повернувся його гонець. Скіфськими степами сунула перська орда. Греки з дня на день чекали нападу, але перси пішли в глиб степів. Місто обійшла біда стороною, але Родон хвилювався за долю дочки. Послав гінця, послав не як архонт. Як батько. Вибрав відчайдуха, котрому все ніпочім. Щедро заплатив, попрохавши будь-що пробитися до Ольвії, дізнатися, як там вона. І – негайно назад.
Гонець побував у скіфів, повернувся і довго не міг глянути в очі архонту.
Родон до найменших подробиць пригадує все, що йому повідав гонець. Вісті він приніс страшні.
Море шумить, і вчувається йому в шумі голос дочки…
Ольвія холодно дивилася на гінця рідного міста, не відчуваючи ні радощів, ні бодай хвилювання.
– Слухаю тебе, посланець архонта, – промовила вона чужим голосом і глянула мимо нього. – Чому ти сюди примчав?
Гонець їй сказав:
– Я мчав до тебе багато днів, славна дочко нашого міста. Всюди перси, і я вужем прошмигнув мимо їхніх роз'їздів. Мене послав архонт, твій батько. Архонт дуже тривожиться за тебе, бо в скіфські степи прийшла велика орда. Архонт хоче знати, як живе його дочка, чи не потребує допомоги? А може, її життю загрожує небезпека?..
Гонець мовчав, чекаючи відповіді.
У кочовищі не затихав жіночий лемент, плач дітей, гавкіт собак: гонець уже знав, що жінки та діти збираються в далеку дорогу на північ.
Ольвія мовчала і дивилася кудись мимо гінця.
Вже були зібрані всі юрти і шатра, завантажені збіжжям повозки, і кочовище заворушилося, заскрипіло колесами.
А Ольвія все ще мовчала. Вона стояла перед гінцем у чорному довгому платті і такім же чорнім клобуці, горда і печальна водночас, вона була в ту мить далеко від нього.
І гонець, не дочекавшися відповіді, повторив своє запитання:
– Архонт хоче знати, як поживає його дочка.
Ольвія нарешті ворухнула губами:
– Спасибі тобі, мужня людино, що примчав сюди, прорвавшись крізь перські загони. Скажи, як поживає місто? Перси не погрожують моєму місту?
– Слава богам, поки що добре. Щоправда, занепала торгівля, бо всюди у степах перси, і купці не відважуються бодай носа виткнути у степ. А так… все ніби гаразд. Дехто теревенить, що буцімто перси нападуть на Ольвію.
Вона заперечливо похитала головою.
– Ні, персам не до греків. Не сьогодні-завтра вони будуть тікати із скіфських степів до ріки Істру.
І вмовкла.
– Архонт цікавиться, як поживає у скіфському краї його дочка, – вдруге нагадав гонець. – Я поспішаю, дорога не близька.
– Архонт цікавиться, як поживає у скіфському краї його дочка? – з притиском повторила запитання Ольвія. – А чого архонт не поцікавиться, як всі ці роки проживала у Скіфії сліпа рабиня Мілена?
– Про віщо говорить Ольвія? – з подивом запитав гонець.
Ольвія глянула на нього так, що він мимовільно позадкував.
– Я питаю, чому архонт не поцікавиться, як жила і мучилася у скіфській неволі Мілена?
– Я не розумію… нічого не розумію… Яка Мілена?
– Тобі й не треба знати, – сухо сказала Ольвія. – Ти лише передай архонту… Скажи йому… Скажи, що Ольвія знайшла у Скіфії гречанку, котра була продана у рабство і котрій скіфи викололи очі, як це вони роблять з рабами. Ту гречанку звали Міленою. Помираючи, вона повідала мені таємницю її життя. Передай архонту… це не по-людському так чинити… І ще передай архонту, що дочки в нього більше… немає… Хай забуде її, як колись забув Мілену…
Старий білобородий скіф підвів Ольвії коня.
– Пора, господине. Кочовище вже відходить, перси близько.
Ольвія сіла на коня, рушила, але нараз круто повернула коня і сказала гінцеві:
– Повертайся додому. Скажи, щоб архонт пам'ятав Мілену. На старості буде це нелегко, може, навіть тяжко, але сліпій рабині теж нелегко було у тьмі рабства!
І геть погнала коня…
І – все…
Сіра ранкова мла нависла над лиманом.
Вона опускалася все нижче і нижче до води, і Родону було важко дихати, і нічим дихати. Сидів у човні, звісивши голову, і внутрішнім зором бачив ту сцену, чув страшні слова Ольвії…
Човен кидало, хвилі налітали із сірого мороку, і здавалося, що й вони важко зітхають.
Мілена… Мілена… Мілена… Шепотіли хвилі чи, може, то йому так вчувалося?
Мілена…
Мати Ольвії, його юна і вродлива дружина…
Далека, ой, далека його дружина!
Його любов єдина, і його горе єдине.
Сліпа рабиня скіфська…
(Продовження на наступній сторінці)