Дарій мав гострий розум і, попри гнів свій та лють, що душили його щодень, все ж ясно усвідомлював марність такого послання. Якщо скіфи не злякалися його величезного війська і граючись водили його за носа по своїх безкраїх степах, то царських погроз і зовсім не злякаються. Все це він усвідомлював, але інакше не міг. Не буде ж він знову безцільно блукати степами, бачачи тільки хвости чужих коней? Треба ж було щось діяти, якось дістати скіфів, а він нічого кращого, крім погроз, придумати не міг. Якщо його велетенське військо не дістало скіфів, то, може, хоч посли дістануться до них?
Він сидів на коні, груди якого були забрані залізною сіткою, а голова захищена золотими пластинками, сам був у панцирі й шоломі, в центрі свого великого війська, в оточенні гвардії "безсмертних", готових кістьми лягти, а свого царя захистити навіть тоді, коли все військо виляже, але упевненості не відчував і на свої безсилі погрози скіфам надій не покладав. Надсилаючи погрози, він випрошував у них битву. Це була образа з образ, але виду він не подавав, ніби так воно й мало бути. І своїм особистим послам – знатним мужам Персії – він вкотре нагадував:
– Так і заявіть: або – або… Або хай скіфи здаються на мою милість, або хай б'ються з нами.
А сам думав: скіфи просто посміються з його послів!
Подумав так тому, що на їхньому місці він би теж сміявся.
Скіфи і справді сміялися.
Але хоч і дикі степовики, та, як приймати послів, знають, бо прийняли їх поштиво, з гідністю, завели їх до білої юрти і напоїли холодним кумисом. І в цій ввічливості теж відчувалася сила їхня. А ось із царського послання сміялися. Ні, не вголос, але очі їхні були веселі й глузливі. А сміється тільки той, хто відчуває за собою силу. Це Дарій розумів, але не міг тільки збагнути: в чому полягає сила степовиків? У війську?.. Але воно менше і не таке досвідчене, як перське. Тоді в чому?.. Хіба в тому, що вони вдома, у своїх степах, а він, перський цар, блукає тут із зав'язаними очима. Та ще, мабуть, їхня сила у мудрості й хитрості їхнього царя. О, тільки стара і досвідчена лисиця може затіяти таку війну із персами!
А відповідь його, одна відповідь на царські погрози чого варта.
"Моє становище таке, перський царю! Я і раніше ніколи не тікав зі страху перед ким-небудь, і зараз не бігаю від тебе. А чому я відразу ж не вступив із тобою у битву, я тобі охоче поясню. У нас немає городищ, які нам треба захищати. Ми не боїмося їхнього розорення і спустошення і тому не вступаємо з вами у бій. Та є у нас отчі могили. Знайдіть їх і спробуйте зруйнувати – і тоді дізнаєтесь, будемо ми битися за ці могили чи ні… Тобі ж замість дарів – землі й води – я посилаю інші дари, на які ти заслуговуєш. А за те, що ти назвав себе моїм владикою, ти мені дорого заплатиш!"
Дарій мовчав, похмурий, як ніч.
Чи варто було набиватися на битву, щоб отримати у відповідь таке послання?.. Та й ким погрожувати скіфському цареві? Військом, яке зрання й дотемна канючить айш? Він не міг збагнути своє воїнство. Відколи почався скіфський похід, вони щодень вимагають одне й те ж: їжі, їжі, їжі…
Його воїнству байдуже, що персів переслідує одна невдача за іншою, воно вимагає одного: їжі, їжі, їжі. Воїнству байдуже, що воно покрило себе неславою, що з нього кепкує цар кочовиків, воно вимагає айш… У нього, царя, все є, вишукані страви у нього є, але жоден шматок не лізе в горло. Та і як він полізе, коли йому приносять такі послання скіфського владики… Не мав уже сили навіть гніватись. Сидів у своєму розкішному шатрі, і його ні на мить не залишав пекучий біль. Перед ним на килимі що тільки не стояло з їжі й питва, а він на ту їжу і на питво не міг і дивитись… Його, всесильного царя із таким військом, якісь кочівники водять за ніс! Ще й пропонують йому, як у насмішку, шукати могили їхніх предків! Дались вони йому, ті могили! Він – покоритель Азії! Як після такої поразки й неслави повертатися додому? Про його невдалий похід у Скіфію дізнаються всі народи і племена царства, а дізнавшись, відчують, що цар царів не такий уже й сильний, коли його обвели круг пальця якісь кочівники у кибитках! І почнуть піднімати голови. Ще й говоритимуть про нього: "Той, якого обхитрили скіфи".
Військо гинуло без їжі. Щодень стратеги посилали навсібіч загони у пошуках харчу, але скіфи спокійно знищували їх. Більше того, перські вершники, побачивши скіфських лучників, відразу ж повертали назад коней і, збиваючи з ніг власну піхоту, мчали до табору. Ганьба!
А ще через день скіфи спіймали десять вершників, але не забили їх і навіть не відібрали у них зброї. Вони напоїли їх кумисом і веліли відвезти своєму царю дари. І вони привезли Дарію незвичайні дари: три клітки, у яких сиділи птах, миша і жаба. А на клітках лежало п'ять стріл…
– Що це таке? – запитав цар своїх найближчих мужів. – Про що говорять дари варварів?
Знатні мужі старанно розглядали дари, але сказати певного нічого не могли. Вершники, які привезли клітки, теж нічого не могли повідати.
– Скіфи сказали: якщо ви, перси, розумні, то здогадаєтесь самі.
– Я питаю вас, що означають дари степовиків? – повторив цар, і мовчати далі було небезпечно, бо в царських очах уже почали спалахувати блискавки…
Тоді наперед ступив один із полководців і так сказав:
– О владико всіх людей від сходу і до заходу сонця! Дари означають, що скіфи підкоряються тобі небом, землею і водою, визнають тебе своїм паном і повелителем!
– А стріли? – швидко запитав цар.
– Стріли?.. – зам'явся велеречивий полководець. – Стріли промовляють… ворог складає перед персами зброю.
Дарій люто бликнув на краснобая і крізь зуби процідив:
– Це тобі так хочеться, але не це символізують варварські дари! – Обвів присутніх важким поглядом: – Хто скаже правду? Я за правду не караю, навіть якщо вона буде неприємною для моїх вух.
І тоді наперед ступив давній сподвижник Дарія, з яким він колись убивав мага на перськім троні. Це був Гобрій.
Він сказав:
– Владико мій, дозволь мовити правдиве, хоч і гірке слово. Скіфські посланці сказали ось що: якщо ви, перси, не полинете у небеса, перетворившись на птахів, або не зариєтесь у землю, як миші, чи не сховаєтесь у болото, як жаби, то не повернетесь назад, а будете поцілені ось цими стрілами!
Дарій подивився на свого давнього друга і сподвижника Гобрія і сказав:
– Це схоже на правду.
Запала довга і важка мовчанка.
Перси дивилися на незвичайні дарунки скіфів, і кожний думав одне і те ж: як вибратися звідси, як ноги винести із Скіфії?
– Я слухаю вас, мої полководці, котрі раніше не знали поразок у битвах! – глухо мовив цар.
Полководці мовчали, облизуючи сухі, потріскані губи.
– Говоріть, знатні мужі!!!
Тоді Гобрій зважився вдруге:
– Треба повертатися до Істру…
Схопився Дарій, вдарив ногою по клітках, не тямлячи себе, кричав:
– Дикуни!!! Ви навіть воювати по-чесному не тямите! Боягузи! Підлі боягузи! Хитрі лисиці! Я прийшов з вами битися, а не бігати за вами по степах! Так і бийтеся зі мною, доведіть своє лицарство! Так бийтеся зі мною! Шалійте! Покажіть свою силу, і я тоді покажу вам свою!
Але спалах люті минув так же раптово, як і виник.
Важко дихаючи, цар царів зневажливо сказав своїм полководцям:
– Ці дари означають одне: у мене дуже багато людей, але дуже мало справжніх мужів. У скіфського царя дуже мало людей, але дуже багато справжніх мужів!
Не допоміг персам укріплений табір на березі озера-моря. Того ж дня, як було одержано скіфські дари і вияснено, що вони означають, Дарій велів кидати недобудовані укріплення і негайно виступати в похід. Владика переконався, що, сидячи за валами, кочовиків не примусиш прийняти вирішальну битву, а загони, які його полководці посилали щодень в глиб Скіфії, танули, як лід на сонці. До всього ж вже минуло тридцять з чимось днів звідтоді, як перси перейшли Істр. До шістдесяти днів, доки іонійці зберігатимуть міст, залишалося надто мало часу. А ще треба було знайти скіфів, розбити їх (Дарій ще вірив, що йому це врешті вдасться) і встигнути повернутися до Істру у визначений строк.
Кинувши наполовину збудовані укріплення, перси знову подалися в гонитву за степовиками. Геродот у своїй "Історії" розповідає, що, йдучи дуже швидко, Дарій наздогнав скіфів: "він погнався за ними, а вони все йшли на один день путі попереду, і Дарій йшов за ними невідступно".
Все повторилося, як і перше: скіфи відходили, перси наступали, але між ними незмінно залишався один денний перехід, і здолати його перси ніяк не могли. "Ці блукання тяглися довго, – додає Геродот, – і їм не передбачалося кінця".
Так почався третій і – останній, завершальний період скіфо-перської війни. І кінець їй уже був недалеко. Дарій не знав, що на раді в Іданфірса було прийнято рішення: на завершальному етапі війни змінити тактику і перейти до більш активних бойових дій. Якщо до цього скіфи уникали великого бою (крім наскоків та дрібних сутичок), то тепер вирішено більше не водити персів, а нападати на них вдень і вночі. І особливо коли вони будуть зайняті добуванням собі провіанту.
З того часу ініціатива повністю переходить до скіфів.
(Продовження на наступній сторінці)