Дарій уже розумів, що єдина його надія на рятунок – це негайна втеча до Істру. Але вголос про те ще не наважувався сказати. Він все ще гнався за скіфами, гнався, втрачаючи і обози, і загони, гнався, відчуваючи, що женеться за своєю загибеллю. Удари скіфів ставали все відчутнішими і спустошливішими, а нічні наскоки на сонний табір і зовсім вимотували персів. Дух у війську катастрофічно падав. А скіфів попереду ставало все більше й більше. Розвідка доносила: окремі скіфські війська об'єднуються в одне. Це не віщувало нічого доброго, і на одній із нарад Гобрій зважився і нарешті сказав те, що він думав:
– Царю! Неприступність цих людей мені приблизно була відома з чуток, а на місці я ще більше переконався у ній, бачачи, як вони знущаються з нас. – (Брови Дарія смикнулися і гнівно насупились, але Гобрій вирішив – будь-що-будь говорити і далі, і говорити те, що він думає, незалежно від того, подобається це владиці чи ні). – Тому я гадаю, що, тільки надійде ніч, нам треба запалити вогні, як ми це завжди робимо, щоб освітити табір на випадок наскоку степовиків, обманути тих наших людей, які найбільш слабі та негодящі для перенесення незгод, прив'язати всіх ослів і відходити, поки ще скіфи не поспішили до Істру з метою зруйнувати міст чи іонійці не прийняли рішення, яке б могло нас погубити.
Дарій хотів було сказати: "Знищення мосту на Істрі – це наша вірна загибель", але промовчав. Насупився, засопів, лице його – почорніле і схудле – закам'яніло. В шатрі стояла така тиша, що чути було, як важко дихає цар.
Полководці завмерли в очікуванні лиха.
Гобрій зблід, прикусив губу, але відкрито дивився царю в очі. Від своєї поради він не думав відмовлятися.
Дарій подивився на нього гнівно, якусь мить посопів, а тоді з шумом зітхнув (це вказувало, що спалах гніву в царя царів минув), і полководці теж полегшено зітхнули.
Ні на кого не дивлячись і ні до кого конкретно не звертаючись, Дарій буркнув: "Треба добре помізкувати, як нам забезпечити своє повернення". Не сказав – втечу, а всього лише – повернення.
Розділ одинадцятий
Голова ватага Анахаріса
Тепер уже Тапур вів головні скіфські сили. Після погроз Дарія і вимог дати бій владика Гданфірс весело сказав на раді:
– Вожді мої! Мужі мої! Вітаю вас із першою перемогою: перський цар прохає у нас битви. У нього вже немає сил ганятися за нами, і він, аби вберегти свою гідність, прохає битви!
Вождь Таксакіс підняв свою важучу дубину, оковану залізом, із якою ніколи не розлучався, і прогудів басом:
– Треба зважити на прохання чужого царя і дати те, що він хоче: битву! Я готовий!
– І я готовий! – сказав Скопасіс.
– І я готовий! – сказав Тапур.
– Дамо битву, але… але не зараз, – відповів Іданфірс і хитро примружив свої очі. – Трохи-трохи пізніше. Як перси підступлять зовсім. Ще поводимо їх, потерзаємо, а тоді буде в самий раз. А зараз будемо чинити ось як. Вождь Скопасіс із своїм військом піде на захід до Істру для переговорів із іонійцями, які захищають царський міст. Його треба будь-що зруйнувати і відрізати Дарію всі шляхи до втечі, щоб він назавжди лишився у наших степах. Вождь Таксакіс із своїм військом піде на північ, обійде непомітно головні перські сили і вийде їм у спину. Вождь Тапур із своїм військом і моїми загонами буде стояти до персів лицем і триматиме їх у постійній напрузі. Загони, які Дарій посилає у різні боки за водою і харчем, – знищувати! Персам не давати спокою ні вдень ні вночі, кусати їх, смикати, тривожити і тримати на однім місці. Або водити по колу, доки Таксакіс не зайде їм у спину, а Скопасіс не зруйнує міст на Істрі. А вже тоді дамо персам те, чого вони від нас хочуть, – битву! Одну-єдину – і останню!
Спека.
Ні дощику у Скіфії, ні хмаринки на небі.
Сонце – люте і несамовите, пече й пече, як найнялося.
Жовте марево гойдається у степах.
Горить степ під палючим промінням, вигорає. Хай пече Колаксай зліше, дошкульніше, хай задихаються без води у чужих степах перси, хай конають від спраги!
Не впорається небесний бог, вогонь допоможе. Трави стоять сухі, іскру пусти – загоготить у степу полум'я, шугне вогняний вал до неба… Мов голодна сарана, сунуть вороги спеченою землею, задихаються від гарячого попелу, падають коні, піші… Води… І здається персам, що й вода разом із скіфами утікає на північ.
А та, що залишається…
О, то страшна вода!
Один із перських загонів надибав у покинутому таборі колодязь. Така холодна, така смачна була у нім вода. Триста душ напилося. До останньої краплини вичерпали колодязь, а потім страшні корчі покидали персів на землю… Пило триста, лише десяток ледве-ледве дістався до своїх… Помирати…
Страшний скіфський степ!
Інший загін подався шукати хоч якусь поживу і наскочив на засаду. Де взялися степовики, з-під землі вискочили чи з неба впали, перси того гаразд і не второпали.
– Ар-р-р-а-а-а!!!
Закрутився, завертівся світ у смертельній круговерті.
Стріли, як злі оси, жалили чужинців звідусіль, а де вони бралися, важко було збагнути.
– Ар-р-р-р-а-а-а-а!!! – на всю свою могутню горлянку кричить Тапур. – Рубайте персів! Коліть!!! Топчіть кіньми! Витирайте об їхні чуби свої руки!!
Меч так і миготить у його руках. Навідліг рубав чужинців, кому голову зносив, і вона каменюкою летіла на землю й підстрибувала, бризкаючи і цвіркаючи кров'ю, кого з плеча й до самого коня розрубував, кого навскіс стинав… За ним мовчки й завзято рубався ватаг Анахаріс.
– Ну, як, ватаг, погуляємо?! – кричав йому вождь.
– Погуляємо! – відказував Анахаріс.
Зійшовшись впритул, стіна стіною, скіфи і перси оглушували один одного бойовими кличами своїх родів і племен. Змішалося все: коні, люди, крики звитяги, стогони, вигуки радощів і передсмертні зойки… Билися піші і кінні, рубалися мечами, хто мав мечі, кололи ножами, хто мав ножі, проштрикували один одного списами, хто мав списи… Поранених затоптували коні, але поранених було мало. Із коней падали тільки мертвими.
Перси билися вперто й завзято, лавою насідаючи на скіфів, надсадно кричали, підбадьорюючи себе криками.
А згодом і сили вже не стало кричати. Тільки хрипіли…
– Персиді нарешті заціпило! – загаласували скіфи. – Постривайте, чужі зайди, ми ще повитираємо свої руки об ваші чуби!
Розпалений боєм, Тапур ввірвався у саму колотнечу, де від пилу, піднятого кіньми, й дихати не було чим. Вертівся на коні, відбиваючи удари з обох боків, сам рубав… У смертельній тисняві перські і скіфські коні билися грудьми один в одного, іржали, кусалися за шиї, і вершники, перегнувшись, зчіплювалися в двобої, душили один одного і теж кусалися…
Тапур схрестив свій меч із мечем сотника-здорованя, але той відбив удар і сам напав. Був він досвідченим рубакою і надзвичайно сильним. Відбивши напад вождя, він ринувся вперед, і його меч, розсікаючи повітря, полетів на Тапура. Тапур, вдавши, що він падає з сідла, метнувся попід животом коня і виринув з другого боку, тримаючись за повід. Мить, і він уже у сідлі й з усього розмаху розрубав сотника навпіл… І тут збоку налетів на Тапура перс у шоломі з пишним султаном із пір'я. Його довгий і важкий меч злетів угору, сяйнув проти сонця крицею і стрімко полетів на голову вождя…
– Тапур, стережися!!! – хотів було крикнути Анахаріс, але в горлі у нього все пересохло, і він не зумів повернути й язиком. Тільки бачив, як чужинський меч летів на голову вождя…
І Анахаріс, напружившись, стрибнув із свого коня на Тапура, прикриваючи його собою, і в ту ж мить, як він стрибнув, важкий і чомусь такий холодний меч розсік його навпіл… І болю Анахаріс не відчув, бо здалося йому, що крижаний водяний потік пронизав його наскрізь і остудив пекучий вогонь… І тільки згас той вогонь, як він провалився у густу і вічну пітьму… Але в останню мить йому здалося, що то не він провалився у чорну порожнечу-прірву, а провалився гарячий бій…
Тапур зупинив коня посеред побоїща і рукавом куртки витер мокре чоло. Задоволено оглянувся навколо. Перемога! Бодай і маленька, над одним лише перським загоном, але – перемога! А багато малих перемог складуть одну велику, і це добре. Перський загін винищено до останнього вершника.
– Воїнство моє славне! – звівшись у сідлі, крикнув вождь до своїх вершників. – Арес послав нам перемогу! Слава Аресу!!!
– Слава Аресу!! – загриміло на рівнині. – Слава Тапуру!
– Анахарісу слава вічна від роду до роду скіфського! – крикнув вождь, блискаючи збудженими очима. – Слава тим, хто відважно бився і хто своїм життям рятує товариша по зброї.
– Слава!!!
Воїни схилилися над розрубаним ватагом, один із них швидким, невловимим рухом відтяв у трупа голову, показав її всім. І воїни схилили у шанобі свої голови і випросталися.
– Це найхоробріша голова з усього скіфського роду з бойовим кличем "арара"! – крикнув старий воїн. – Ми висушимо голову ватага Анахаріса, настромимо її на священний спис, і вона, голова мужнього Анахаріса, водитиме нас у бої, і ми не знатимемо поразки!
І помчав рівниною, піднімаючи в руці голову ватага Анахаріса та вигукуючи бойовий клич:
– Арара, скіфи!.. Слава героям, смерть ворогам!!!
Розділ дванадцятий
На човні у небуття
(Продовження на наступній сторінці)