Гануса і його слуги, які невідлучно день за днем їхали позад кибитки, тепер не було. Воли бігли навпрошки степом, ревіли, а з передка кибитки стирчали ноги візника. Вони стирчали неприродно, і Ольвія, не роздумуючи більше й миті, притиснула дочку до себе і вистрибнула з кибитки. Пригинаючись у високій траві, кинулась у вибалок. Кибитка, поторохтівши, зникла у високій траві…
Притискуючи до грудей дитину, Ольвія бігла вибалком, наче хто за нею гнався, а куди бігла – і сама в ту мить не знала. Волосся вибилося у неї з-під башлика, падало їй на очі, вона нетерпляче відкидала його рукою і бігла, бігла, доки вистачило духу.
Коли вже й зовсім вибилася із сили, впала, довго віддихувалася, лежачи на боці, і несила було навіть поколихати Лікту, яка надривно плакала…
Яскраво світило сонце, у вибалку було тихо і мирно. Гули на квітах земляні бджоли, пурхали барвисті метелики. І Ольвія почала потроху заспокоюватись. Трохи вгамувавши дихання, Ольвія по схилу вибалка піднялася наверх, аби розвідати, що там діється і куди їй іти далі. Присіла у високій траві, виглянула, кибитки ніде не було видно. Осмілівши, Ольвія звелась на повний зріст, оглянулась. І тут вона побачила вершника, що мчав степом.
Вершник був їй незнайомий.
По тому, як він лежав у коня на гриві, обхопивши його за шию руками, а не сидів рівно у сідлі, вона зрозуміла, що з ним трапилась біда. І не помилилась: у спині вершника стирчала стріла. Переляканий кінь мчав степом навпрошки.
– Ей-ей!!! – крикнула Ольвія, кидаючись навперейми. – Постривай, я допоможу тобі!..
Кінь, вчувши людський голос, повернув до неї голову і відразу спинився. А може, його зупинив вершник. Коли Ольвія підбігла, вершник, впершись обома руками в шию коня, намагався звестись у сідлі, але руки його тремтіли й підломлювалися у ліктях, і він знову падав на шию коня. В його очах, коли він глянув на неї, вже стояв кривавий туман.
– Слухай мене… – прохрипів він над силу, і голова його впала коневі на шию. – Я із сторожової вежі… Устиг дим тривоги на кряжі пустить… Стрибнув на коня… з вишки… а вони – стрілу… Думав, домчу, але все… все… Стережись і ти… Вони женуться за мною… Їх десятеро…
– Хто? – крикнула Ольвія й оглянулась.
– Передай… скіфам, – прохрипів він і хотів було показати рукою на захід, але не зміг, бо в грудях у нього забулькало. – Біда велика… Хай Скіфія сідлає коней…
Зробив останню спробу звестися.
– Там… – знову намагався показати рукою на захід, – передай… хай на північ відходять… Багато їх… Ціла орда… Із своїм царем… Їх – як трав у степу.
Він заворушив губами, певно, щось говорив, але голосу в нього вже не було, і з рота у нього ринула кров. Він захрипів, дрож пробігла по його тілу, і він зсунувся з коня, важко впав на землю. Коли Ольвія підбігла до нього і підвела йому голову, він уже скляними очима дивився у небо. Вітер ворушив його закривавлену бороду, і здавалось, що скіф і мертвий намагається щось сказати… Ольвія підмостила йому під голову башлик і подумала, що так він і залишиться навічно лежати посеред степу, і ковила проросте крізь його череп і кості, і буде віками шуміти над ним протяжно й тривожно, наче співаючи вічну пісню степу.
Випроставшись, тривожно глянула на захід, де сіре громаддя диму затуляло півнеба. Куди ж тепер?.. Додому, до Гостинного моря, чи повернути до скіфів і застерегти їх про небезпеку?
Заіржав кінь загиблого, і Ольвія схаменулась. Треба щось робити… Тихо і невміло посвистуючи, як свистять скіфи, коли хочуть заспокоїти коней, вона підійшла до коня, погладила його по шиї, ласкаво гомоніла, дивлячись у великі вологі очі тварини:
– Твій господар залишиться лежати посеред степу, а нам, конику, треба застерегти скіфів од біди.
Притримуючи Лікту на грудях, сіла в сідло, взяла повіддя в руки і знову задумалась: куди ж повертати? І що хотів, що намагався в останню мить свого життя передати їй вершник? Хто поцілив його стрілою у спину? Від кого він утікав?
А може, там суне скіфська орда? Не поладили між собою скіфські вожді, от і спалахнула війна. Таке, кажуть, у скіфських степах трапляється часто. Але чому дими здіймаються на півнеба?
Ольвія тихо їхала, все ще міркуючи, у який бік їй повернути коня і де шукати скіфів? Більше всього, на сході. Чи біля Борисфену… Оглянулась. Ліворуч неподалік здіймалась висока могила.
"Виїду на неї й обдивлюся обрій", – подумала і тільки-но рушила, як пронизливо закричав птах.
Стих раптово…
Вона довго прислухалась, і кінь тремтів, нашорошуючи вуха, але всюди було німо. Все ж їй здалося, що десь неподалік пирхнув кінь, брязнули вудила… Серце неспокійно забилося. Скіфи?.. Ні, ні, майнула інша думка, чому це скіфам ховатися у своїх степах? А може, то ховаються ті, хто поцілив вершника стрілою у спину?
Запідозривши біду, Ольвія хотіла було повернути на схід і мчати геть подалі од цього тривожного місця, але було вже пізно…
Зненацька з гиком і свистом вилетіли з-за могили вершники.
Не встигла вона й отямитись, як нападники схопили її коня. Ольвія шарахнулась вбік, але невідомі, вишкіривши зуби, приставили списа до грудей і до Лікти на грудях. Щось крикнули на чужій, незрозумілій мові.
"Застерігав же вершник, – тільки й подумала вона із запізнілим каяттям. – Чому ж я барилася?.."
Гострий наконечник списа злегка погойдувався згори вниз. Зроби вона хоч один рух – і він проштрикне Лікту і її наскрізь… Скосила очі й побачила на ребрі наконечника бурі, наче іржа, старі плями… Засохла кров минулих жертв!
Здригнулась, звела очі на вершників, певна, що перед нею скіфи. Тепер вони або прикінчать втікачку, або відвезуть до Тапура на розправу. Але чи знають вони, що із заходу повзе у скіфські степи велика біда?
Та яке ж було її здивування, коли побачила перед собою чужинських воїнів у повстяних круглих шапках, із залізною лускою на рукавах, з великими щитами на грудях…
…Ось так Ольвія негадано для самої себе і зустрілася з чужинцями. Тепер вона розуміла, чиї то дими за Істром. Але звідкіля вони взялися, перси, вже вкотре подумала вона, не розуміючи, як себе з ними вести і хто вони їй: друзі чи вороги?
– Звідкіля ви? – запитала вона.
Чорнобородий вершник гордо вигукнув:
– Ми – перси, сини персів, непереможні воїни великого царя, царя царів, царя Сходу і Заходу!
Вона подумала, чи знають про персів скіфи?
– Дивуєшся, що далеко залетів спис славного перського мужа? – вигукнув чорнобородий. – Бог вітру приніс нас сюди, а бог грому викував наш спис!
Гострий наконечник списа ще хилитався біля її грудей.
– Ти хто така? – запитав чорнобородий. – Ти скіф? Так? Нам треба одного живого скіфа.
Ольвія не встигла нічого відповісти, бо Лікта у своєму кубельці на її грудях зайшлася вереском.
Вершники з несподіванки аж підскочили і одвели од неї жахливий спис. Лупили очі на таку незвичайну жінку, котра мчала верхи пустельним шляхом з немовлям на грудях, і вражено хитали головами: ну й спіймали ж пташку!
Доки Ольвія заколисувала дитину, перси гуділи між собою: радилися чи сперечалися… Не розбереш.
Зрештою зареготали:
– Га-га-га-а-а…
Наче гуси заґелґотали.
Хиталися в сідлах і гигикали, блискаючи зубами й білками великих очей, бо смішно їм стало, що вони вдесятьох, з бойовим кличем кинулись на матір із дитиною.
Та ось чорнобородий щось сердито гаркнув на них, і реготунам заціпило. Ольвія насторожено чекала, що буде далі. Старанно підбираючи слова, чорнобородий заговорив:
– Ти не бачила вершника… скіфа… із стрілою у спині?
– Ні.
– Ти неправду говориш, – криво посміхнувся чорнобородий. – Під тобою його кінь. О, перс лише раз побачить коня і на все життя пам'ятає його… Бо кожний кінь має своє обличчя. Ти пересіла на коня того вершника. Де він?
– Там лежить із стрілою у спині, – махнула вона на ковилу.
– Добре. Він не встиг повідомити скіфів… Добре. Але ми хочемо знати, хто ти є?
– Гречанка.
Чорнобородий підозріло оглянув її з ніг до голови, заперечливо покрутив головою.
– Ти скіф'янка. На тобі скіфський башлик і куртка. Ти тільки говориш по-грецьки.
– Але я справді не скіф'янка.
– Не бійся, жінко, вбрана по-скіфському. Ми не будемо чіпати тебе й твою дитину. Але ти мусиш поїхати у наш табір.
– Чому я мушу з вами їхати?
Вишкіривши зуби, чорнобородий недобре сказав:
– Перс завжди радий вродлива жінка.
– Але вродливий жінка не завжди радий персам! – передражнюючи його вимову, відповіла Ольвія. – Відпустіть мого коня. Я спішу до Гостинного моря і нікуди не зверну із своєї путі. А коли вам потрібні скіфи, шукайте їх самі!
Чорнобородий хвалькувато вигукнув:
– О, не поїдеш на своїм коні, поїдеш на перському списі!
І підніс гострий кінчик списа до лиця Ольвії.
– Вибирай!
Довелося підкоритися.
(Продовження на наступній сторінці)