Як усе було готово і Боспор вперше на людській пам'яті мостом скорено, війська рушили по знаменитій царській дорозі, що вела із Суз до Боспору. Це була одна з найкращих доріг Дарієвого царства – із зручними стоянками, постоялими дворами, і прокладена вона була по населеній і безпечній країні. І пішли завойовувати саків за Істром десятки тисяч кінного і пішого війська, не рахуючи численних обозів, гурти худоби, слуг, рабів тощо. Збуджене військо йшло, як на свято, – з піснями, галасом, сміхом. Наче не на війну зібралися, а на прогулянку. Та й до того ж на вельми приємну. А про те, що на війні ще й убивають, ніхто не думав, бо кожен був переконаний: якщо і вб'ють, то когось. Когось, а не мене. Тому й веселість хлюпала через край, десятки й десятки тисяч вчорашнього мирного люду різноплемінного, і постійна армія персів, що складала ядро орди, йшли і їхали, як на розвагу, упевнені, що й увесь похід буде легкою розвагою, а далеких скіфів за Істром вони зметуть на своєму шляху, як вітер змітає торішнє листя. І навіть коні іржали, здавалось, весело, а тяглова обозна худоба ревла гучніше од звичайного, і погоничі покрикували на неї дружно та пребадьоро.
В Каппадокії війська залишили царську дорогу і повернули до Халкедону. І коли голова колони нарешті вийшла до голубих вод Боспору, то хвіст її все ще тягнувся долиною і зникав за обрієм – таке військо зібрав цар царів!
Прибувши до Боспору, перський владика велів поставити на березі стовпи з білого мармуру з викарбуваними на них іменами всіх народів і племен, які він привів із собою. Оглядинами ж нового мосту цар залишився задоволений, а його будівничого, майстра-мостовика Мандрокла, – щедро й по-царському нагородив. На радощах, що він так догодив царю царів, Мандрокл замовив відомому художнику чималу картину, забажавши, щоб на ній був зображений його міст через Боспор, і щоб на високій кручі над Боспором сидів на похідному троні сам Дарій, а внизу, через міст, щоб йшли і йшли його непереможні війська… "Так і намалюй, – торохтів він художнику, від збудження аж танцюючи на місці, – щоб війська йшли, йшли і йшли…"
Дарій і справді сидів тоді на похідному троні, і трон його стояв неподалік пурпурового шатра на високій кручі. І звідти, з кручі, картина, що простилалась перед царськими очима, була вражаючою, мальовничою і грізною. Дарій любив такі картини, любив дивитися, як неоглядною далиною, спалахуючи на сонці наконечниками списів (ліс і ліс наконечників!), йдуть і йдуть його війська покоряти чужі народи. Такі картини приносили йому найбільшу втіху і відчуття власної величі та винятковості у порівнянні з усіма простими смертними, котрі йшли там, внизу, в похідних колонах. В такі хвилини він відчував себе рівним богові, ба, навіть богом, котрий з небесної високості дивиться на ту комашню, що копошиться внизу і називається якимись там людьми – мізерними і невинятковими. І те відчуття, що він бог, а не простий чоловік, так у ньому вкорінилося, що владика проголосив себе сином богині Нейт, і вірив тому сам, і вірили тому всі різномовні і різноплемінні піддані його царства.
Отож він сидів, як бог, на кручі, а внизу безконечною змією повзло на міст його військо і вигуками радості й захоплення вітало його – живого бога на землі. І голубіли внизу тихі води Боспору, і лагідно сяяло сонце, золотом відливали кручі, і було врочисто на душі в бога-царя, і здавалося, що й перемога буде такою ж сонячною і радісною, як цей день, коли він прийшов до Боспору.
Він пригадав свою давню розмову з дружиною своєю, велемудрою Атоссою.
"Цар! (Свого величного мужа навіть на подружньому ложі Атосса величала не інакше, як царем.) Ти не покорив ще жодного народу і не збагатив Перської держави. (Тоді, на початку його царювання, це було й справді так, і тільки вона – одна-єдина у світі – могла йому про це прямо сказати). Людині молодій, як ти, володарю великих скарбів, треба прославити себе великими подвигами, щоб перси знали, що над ними панує муж! Це тобі буде удвічі вигідно: перси будуть знати, що на чолі їх стоїть муж, а займаючись війною, вони не матимуть дозвілля, щоб поставати проти тебе…"
(О, вона мудра, його жона і дочка царя Кіра! Вміє бачити багато, і погляд її проникає в суть речей глибше, аніж вміють бачити прості жінки!)
І він, пригадує, відповів своїй мудрій жоні так:
"Все, що ти говориш, я і сам думаю звершити. Адже я збираюсь перекинути міст з одного материка на інший і йти на скіфів".
Цими словами він ще тоді зарахував свій майбутній похід на скіфів до розряду подвигів своїх великих…
Переправившись через Боспор, Дарій круто повернув на північ і пішов узбережжям Понту, роблячи великі переходи, по двісті стадій в день. Поспішав, щоб виграти час і застукати скіфів якщо й не зненацька, то бодай непідготовленими до відсічі.
Рухались кількома колонами – кінні, піші та обози. На днівки, хоча б раз на п'ять днів переходу, як то бувало на маршах, не зупинялись – на відпочинок давалися лише ночі. Обози відставали і, щоб наздогнати основне військо, скрипіли й ночами. Тяглова обозна худоба – воли та бики – збивали ратиці так, що ті репались і завертались, як капці, до крові натирали в ярмах холки, приставали й лягали посеред шляху. Озвірілі погоничі били їх палицями так, що репалась шкіра на тваринах, але все одно не могли підняти на ноги змучених волів, і тоді їх різали на харч, а в ярма впрягали нових. І так день за днем, день за днем.
Дарій ішов до Істру ніби із зав'язаними очима, не знаючи, де зараз скіфи, скільки їх, чи готовий їхній цар Іданфірс до бою… Йшов, не відаючи, що владика скіфів, старий Іданфірс, пильно слідкував за рухом перської орди до Балкан, сотні його вивідників нишпорили всюди в тамтешніх землях і про все побачене та почуте негайно ж, через нарочитих гінців, передавали владиці.
І на раді в Геррах Іданфірс розповідав вождям та старійшинам заледве чи не за кожен день руху Дарія. А орда сунула, як сарана, – все з'їдаючи і знищуючи на своєму шляху. Знав Іданфірс, що царські огласники кричали місцевому люду, котрий не хотів коритися чужинцям:
– Схаменіться! Проти кого піднімаєте зброю, нещасні та нерозумні? Немає в світі більшої сили, як військо царя царів, живого бога на землі Дар'явауша, сина Віштаспа! Кидайте зброю до ніг царських воїнів і визнавайте їх за своїх владик! Падайте перед конем кшатра всіх людей Сходу і Заходу, і він помилує вас і дарує вам життя. Адже не проти вас веде своє страшне військо іменем бога неба, а проти скіфів за рікою Істром. Хто підкориться, той піде з царем царів бити скіфів і захопить багато-багато прудконогих і сонячних коней кочовиків.
Незважаючи на свою численну перевагу добре організованого і вимуштруваного війська (тамтешні племена могли виставити проти царя царів лише окремі розпорошені загони), Дарій все ж був обережним і не забував про охорону свого тилу. Мало що може статися! Заради надійного тилу й безпеки вже в землях Фракії, неподалік гирла ріки Мариці, Дарій велів збудувати укріплення (його було названо Доріском), в якому на час походу проти скіфів полководець Мегабаз з наказу Дарія залишив сильну залогу, яка й мала захищати тили перської армії та усмиряти місцеві племена, якщо ті раптом повстануть. Рухаючись вперед, Мегабаз розсилав навсібіч кінні загони з царським повелінням знищувати всіх і вся, хто не складе зброї і не визнає персів за своїх владик.
– Чим більше ми залишимо після себе руйнацій та гарячого попелу, тим безпечніше буде нам, – повчав він ватагів летючих загонів. – А найкраще було б, якби ми залишили після себе пустелю. У пустелі ніхто не вдарить нам у спину.
Частину фракійських племен, які не корилися, винищили, частину ж – більшу – в рудих, аж вогнистих лисячих шапках приєднали до перського війська. Покоривши Фракію, Дарій пішов до ріки Теару, котра славилась своїми цілющими джерелами. Від довгого походу, спеки та куряви, що здіймалась над ордою до півнеба, владика почував себе негаразд. Він то їхав у колісниці, то верхи, то пересідав у царський візок, але ніде не міг знайти собі місця. Боліли руки і ноги, нило все тіло, і лікарі порадили йому скупатися в цілющих джерелах Теару.
Цар царів послухався їхньої смиренної поради, скупався в цілющих джерелах Теару і відчув себе посвіжілим та збадьорілим. На радощах велів поставити на березі ріки стовп із таким написом:
"Джерела Теару дають найкращу воду. До них прибув походом на скіфів найкращий і наймужніший з усіх людей – Дарій, син Віштаспа, цар персів і всього Азіатського материка".
Поставивши стовп для майбутніх поколінь, Дарій рушив далі, до ріки Артеска, щоб по дорозі покорити войовничі племена гетів. Хоча гети й відважні та охочі до битв (про них казали, що вони нікого не бояться, навіть самого неба. Коли надто довго гримить грім, вони пускають у хмари стріли, щоб налякати небесних богів, аби ті не гуркали над головою), але й гетів переполошила перська навала. На раді вони вирішили спішно відрядити вісника до свого бога Солмоксіса. Бог живе на небі, і гети раз у п'ять років слали до нього свого вісника, вибраного по жеребку, з дорученням розповісти богові про справи на землі гетів, запросити поради і допомоги.
А цього разу, у зв'язку з несподіваною навалою перської орди, вісника слали позачергово. Ставши колом, група воїнів підняла вгору списи, інші схопили чоловіка, котрий витягнув нещасливий жеребок, і сказали:
– Гляди, не барися в дорозі, хутчіше прямуй до бога і скажи, що перси напали на нас, що їх тьма-тьмуща. Хай бог виручає нас!
(Продовження на наступній сторінці)