– Так, брате, мій царю, ти вдруге ходив на саків за Согд і покорив їх, – з легким, але шанобливим поклоном відповів Артабан, брат його. – Саки вдруге підкорилися тобі, царю царів. Але на диво легко вони підкорилися тобі. Чи не затівають саки яку хитрість проти Персиди?
– Хто і що проти мого царства затіває, мені краще знати! – вже не стримуючи гніву, відповів Дарій. – Саки покорилися мені зброєю і землею. Разом із племенами каспіїв, що біля моря, саки складають тепер п'ятнадцяту сатрапію мого царства і щорічно платять мені 250 талантів срібла. Ось так я покорю і саків, які кочують між Істром і Борисфеном.
Що він тоді знав про саків з берегів Істру і Борисфену? Нічого. Але здогадувався, що вони такі ж відважні і войовничі, як і брати їхні саки з-за Согду. І підкорити їх буде нелегко. Але легких перемог він не шукає. Легка перемога хай дістається слабакам, таким, як Артабан. А для нього чим важчою є перемога, тим вона славетніша, тим більшу втіху йому дає і славу царству та війську його. Він мусить іти на скіфів, вони багаті, і табуни їхні нелічені. Хто, як не вони, саки з берегів Борисфену, приходили колись шарпати Мідію? І, кажуть, вони знову збираються в похід проти Мідії? От він і мусить першим навести підступному племені удар. Такий удар, щоб за Мідію вони й думати забули!
А вголос сказав:
– Як я вирішив, так і буде. Куди я зібрався йти походом, туди й піду. І більше не бажаю з тобою говорити, чи йти мені на скіфів, чи не йти. За мною підуть усі перські мужі, і перський спис пролетить через усю землю скіфів-саків з берегів Борисфену. А ти, брате, сину батька мого Віштаспа, лишайся вдома і ніжся під боком у своєї жони на подружньому ложі!
Йти йому на скіфів чи не йти?
У Яснах сказано (фаргард 53, вірш 8):
"Добрий правитель понесе смерть і знищення у табір ворога і, таким чином, завоює мир для радісних поселень".
Це голос самого Ахурамазди, і він йому говорить через Гати священної Ясни: "Йди на скіфів, я з тобою, цар. Йди на скіфів, неси їм смерть і знищення, щоб у Персії був мир". Це повеління Ахурамазди, і він його виконає. І всі, кому він скаже, підуть за ним.
Розділ одинадцятий
…І ланцюгами вирішив зв'язати, як норовистого раба
Загадкова країна Вершників з Луками починалася по той бік Босфору Фракійського, за далекою звідси рікою Істром, і шлях до неї із столиці Персії Суз прослався неблизький. Але сказано ж бо: немає у цьому світі такого краю, куди б не долетів спис перського мужа! Якщо того, звісно, забажає цар царів.
А цар царів забаг, і над безмежними просторами ахеменідської держави вже запахло війною – заіржали бойові коні, мурашвою заметушився люд, який вже завтра мав стати царськими воїнами – покорителями чужих земель. Військо збиралося по всіх сатрапіях. Численні народи і племена, які населяли державу Ахеменідів, під загрозами найтяжчих кар зобов'язані були по першому повелінню владики слати в столицю Персії свої загони. І невдовзі під Сузами зійшлось чимало озброєного люду – десятки тисяч. Але все те різномасне і різноплемінне військо (у кожного народу своя тактика і своє озброєння), хоч і велике кількісно, та не завжди бувало надійним. Підкорені персами народи посилали іноді таких воїнів, котрих доводилось гнати у бій батогами…
Інша річ – перси, єдинокровці свого царя. З них набиралася ударна сила Дарієвого війська – кіннота (до неї ще також брали мідійців і бактрійців, як найбільш надійних після персів), загони бойових колісниць, піхота. З п'ятдесяти мільйонів, які населяли державу Ахеменідів, персів було десь близько мільйона. Дорослих – біля ста двадцяти тисяч. І всі вони – без винятку – були воїнами, і тільки вони в походах вели вперед. Недарма ж Дарій називав Персію народом-військом, країною, багатою на "добрих мужів і добрих коней". В його численних ордах перси були найбільш надійними, стійкими, навченими, добре загартованими і найхоробрішими воїнами – на таких і трималася воєнна міць Ахеменідів. Із персів набиралась і особиста гвардія царя, так звані "безсмертні". Десять тисяч гвардійців – вдатних зростом та військовою кметою, – це десять тисяч найвідбірніших і найхоробріших воїнів Персії, кожен з яких у бою вартий десяти. А називали їх "безсмертними" тому, що на місце кожного вбитого (чи померлого) гвардійці негайно вибирали іншого – змінника, – і гвардія царя з року в рік мала одну й ту ж численність – десять тисяч. Ніби була безсмертною. Перша ж тисяча "безсмертних" набиралася тільки із представників перської знаті і була на особливому становищі. Керував нею один з найвпливовіших сановників держави – хазарапат – тисяцький. Свою гвардію, своїх "безсмертних" Дарій беріг і тримав її тільки при собі, як на війні, так і у мирні дні.
І ось все завирувало і заметушилося.
У двадцять сатрапій, на які було поділено царство, міняючи найпрудкіших коней, вже полетіли двадцять вісників, несучи хшатрапаванам – хранителям царства, як називалися на давньоперський лад правителі сатрапій, – високе царське повеління: одним збирати сухопутні війська, іншим – флот, третім негайно розпочати будівництво мосту через Боспор, а четвертим – іонійцям – велено було на трієрах йти протокою в Понт, переплисти його, прямуючи до гирла ріки Істр, піднятися по ньому на два дні плавання від моря й очікувати там сухопутне військо з обозами. А очікуючи військо, часу задарма не гаяти, а збудувати міст на "шиї" ріки, де Істр ділиться на два гирла. Слухняних виконавців царського повеління чекає слава і милість володаря всього сущого на землі і світле царство Ахурамазди на тому світі; непокірні ж чи нерадиві знайдуть смерть свою на вістрі перського списа і навічно будуть повержені в темну обитель злого духа Ангро-Манью! Слава царю царів, найвеличнішому з найвеличніших Ахеменідів, рівного якому немає у всьому світі!
Так на всіх велелюдних місцях царства під ревисько труб кричали царські огласники з мідними горлянками…
І коли люд заворушився і почав збиратися по всіх провінціях Персії й інших підлеглих йому країнах, племенах і народах, до царя прийшов один знатний перс і, впавши на коліна перед царем царів, попрохав лишити йому сина.
– У мене три сини, – благав він Дарія, – і всі троє мусять іти з тобою у далекий похід на саків. О великий царю, візьми собі двох синів, а хоч найменшого залиш мені, аби він утішив мене на старості.
Спалахнув цар царів, позеленів на виду і сказав:
– Гаразд! Я залишу тобі всіх твоїх трьох синів!
І велів трьом синам знатного перса відрубати голови і віддати ті голови батькові на втіху.
– Ці троє лишаться з тобою, – сказав він знатному персу, – а всі інші перси підуть зі мною покоряти саків.
Доки іонійці на чолі з головним будівничим Коєм та начальником охорони майбутнього мосту Гістіеєм, долаючи море на переповнених трієрах, пливли до далекого Істру, на Боспорі вже почалося будівництво переправи, по якій армія царя царів мала перейти з Азії в Європу. Споруджувати її доручено великому майстру-мостовику, греку-самосцю Мандроклу. Сотні трієр привів грек-мостовик в Боспор, і біля Халкедону, на азіатському березі, почали тісно – борт до борту – ставити на якорях трієри, вишикуючи їх через протоку. Судна підтримували преміцні лляні канати, протягнені з одного берега протоки на інший, а поверх трієр мостили настили з грубезного дерева і все те міцно скріплювали залізом, ув'язували ще й ланцюгами… Грек-мостовик – маленький, непоказний із себе чоловічок (і наділили ж такого боги таланом!), котрий все ото ворушив губами, наче щось підраховував та зважував подумки, – сам квапився, не даючи собі ані миті перепочинку, і безжалісно ганяв десятки й десятки тисяч люду, кинутого йому на поміч. Мостовик квапився, підганяючи той велелюдний мурашник, – боявся несподіваної бурі, що могла спалахнути в протоці і вщент розметати будь-яку переправу! Але – слава богам! – Боспор млів під лагідним сонцем, і штиль ліниво плескався в борти трієр, ситі води тільки легенько зітхали, набігаючи на берег… А те, що творилося на крутих берегах, було грандіозним і справді небаченим у тих краях. Хоч Боспор біля Халкедону і найвужчий (сім стадій в ширину, себто 1350 метрів), але течія стрімка, а береги круті – до двадцяти п'яти метрів заввишки! І міцно зв'язати їх між собою мостом, який би витримав перехід величезної орди з обозами, – було справою не для простих смертних. Але кмітливий і тямковитий грек-мостовик – маленький, непоказний із себе чоловічок, не в міру метушливий і галасливий, з дещо хлоп'ячим голосом, – так ось той грек, згубивши чимало простого, а отже, й недорогого люду, таки зв'язав азіатський берег Боспору з європейським. В ті дні він не спав, майже не їв, не знав спокою ні вдень ні вночі, холонучи від однієї лише думки: а раптом на Боспор нагряне буря? Навіть сам цар царів бурю не відверне, а ось на ньому, маленькому чоловічку-мостовику, злість може зігнати. І невідомо було, на чому тримається хирляве тіло мостовика. Здавалось, ткни такого пальцем – наскрізь проткнеш, а бач, якими справами вергає. І міст непоказний отой грек спорудив на славу – грандіозний, незнанний у тих краях міст. Той міст, про який Есхіл напише: "Боспору потік, він (Дарій, а не грек-мостовик, як то було насправді. – Авт.) ланцюгами вирішив зв'язати, як норовистого раба, і ярмом залізним шлях течії він перетнув, багаточисленному війську путь широкий проклав!.." Ай, грек-мостовик, ай, тямковитий Мандрокл! Слава слухняним та кмітливим виконавцям царської волі!
(Продовження на наступній сторінці)