Присіла, спершись на оксамитові подушечки, зітхнула, задумалась… Що ж тепер?.. Голова як не розколеться, ніби хто по скронях камінчиками – дрібними та гострими – б'є… Де вихід? Де? І чи є він взагалі, вихід? О боги, чим я вас прогнівила, що ви послали мені такі тяжкі випробування? Невже я ніколи не була щасливою і безжурною, як чайка морська?
І здалося їй, що вона вдома, у легкому світлому хітоні біжить берегом моря, і над нею носяться білі чайки… І теплий морський вітер обвіває її лице, тріпоче волоссям… А вона сміється і біжить понад морем… Ні, не біжить, а наче летить, розкинувши руки, летить сонячна, легка, безжурна, сміхотлива… І не знає вона, що таке горе й біда, і не треба їй думати й шукати вихід із скрути, бо життя її безжурне, юне, вічне…
О боги, невже вона колись була такою щасливою? Невже була такою, коли не треба було ні про що думати, не приймати ніяких рішень, а пурхати, літати над морем білосніжною чайкою…
Чиясь тінь упала на її обличчя, вона тихо скрикнула і схопилась, насторожена і тремтяча.
– Хто тут?!
У юрті сидів (де він узявся? коли зайшов?), схрестивши під собою ноги, старий довгобразий дід з рідкою, наче лляною бородою, у білій повстяній шапці, схожій на царську тіару, на плечах біліла накидка.
Він дивився на неї примруженими добрими очима, гладив свою ріденьку бороду сухою, зморшкуватою рукою і лагідно усміхався. І видався він Ольвії добрим-добрим богом, святим її рятівником.
– Ти… хто такий, дідусю? – запитала Ольвія з надією на порятунок і навіть підійшла до нього ближче.
– Я той, хто заспокоює людські серця і показує дорогу розуму, – лагідно мовив він. – Я допоможу тобі, голубко, яка потрапила у тяжке сильце.
– Ти… ти жрець? – здогадалася вона.
– Так, я служу богам, – одказав він тихо. – Але богам служу в ім'я людей. Я відкрию тобі очі, я покажу тобі зараз твоє щасливе завтра. Сядь і заспокойся.
Ольвія підкорилась йому і сіла, але заспокоїтись не могла.
– Хай твоя дочка спить, а ти слухай мене, і твоє серце виповниться мудрістю, і ти приймеш єдино правильне рішення, і побачиш світлий промінь, що виведе тебе із царства тьми у твоє сонячне завтра.
– Як ти здогадався, старий?.. – прошепотіла Ольвія. – Я – в пітьмі, у мороці, в безвиході…
Старий у білій шапці і білій накидці злегка похитувався у такт своїй розповіді:
– Вихід із тьми у світле завтра не кожному дано знайти. Люди сліпі, бо діють за велінням серця, а не розуму, не твердого і точного розрахунку. І гинуть, блукаючи в мороці, поруч із своїм світлим завтра. Бо серце – сліпе. Зрячий тільки розум. Слухай мене, голубко, і ти побачиш зараз той світлий промінь, що виведе тебе на широку, світлу дорогу у твоє безжурне, і багате, і знатне щастя.
Здійняв свої довгі, тонкі й кістляві руки, провів ними в повітрі, наче щось розгрібав, і закричав:
– Бачу… За мороком бачу все, все! Бачу знану на увесь світ славну столицю Ахеменідів, славетну Парсастахру, що значить "сила персів". Бачу на кам'янім узвишші незрівнянний диво-палац царя царів. В день весняного рівнодення на честь Ноурузу[29] з усіх усюд Персиди з'їхались сатрапи всіх областей, країн і племен, везучи царю царів славні дари… Ранній ранок. Гості йдуть мимо двох великих статуй охоронців врат, через різні помешкання потрапляють у свята святих палацу – до зали, де за завісою знаходиться цар царів. По знаку астролога завіса відкривається, і на троні в ранкових сутінках, зовсім невидимий, сидить цар царів, живе уособлення самого бога на землі. Перший промінь сонця, що сходить, пробивається скрізь маленьке віконце у стіні, відбивається у воді святого колодязя і падає точно на царський трон і в ранкових сутінках запалює царську корону… Не всім смертним дано те побачити, а тільки кращим із кращих, достойним із достойних, сильним із сильних, знатним із знатних… В трепетнім мовчанні всі, хто прибув, ідуть у відкритий двір, де відбувається церемонія піднесення дарів. На чолі дароносців виступають правителі країн і племен. Бачу, як несуть дари із підкореної щойно Вавилонії, несуть із Мідії, Єгипту, бачу, як ідуть ефіопи і індійці, греки із Малої Азії і араби, бактрійці, согдійці, саки… І всі несуть дорогі дари, ведуть незвичайних коней із розчесаними гривами, в золотих вуздечках… Бачу…
– Старий… – зітхнувши, перебила його Ольвія, – хоч і гарно тебе слухати, але до чого все це? Мене не цікавить, хто і які дари підносить вашому царю. Я не знаю, що зі мною буде сьогодні, завтра, у цю мить.
– Дивись розумом, а не серцем! – крикнув старий і затрясся. – І ти побачиш тоді те, що буде із тобою завтра. А я вже бачу… Бачу!.. – закричав він і затрясся, як у пропасниці. – Бачу скіфів. Йдуть скіфи з Борисфену, йдуть із своїм сатрапом, коней золотистих ведуть, мечі несуть… А ще я бачу сатрапа Скіфії. Він твій муж, Ольвіє!.. Бачу тебе жоною всесильного правителя Скіфії, якого поставив цар царів, великий Дарій. Бачу тебе царицею Скіфії, бачу твоє світле й щасливе завтра, дочко грецького архонта! Бачу!.. Бачу!.. Поглянь і ти на своє царське завтра. Не серцем дивись, котре сліпе, а – розумом. Розумом дивися і твори свою долю, твори, доки боги тобі допомагають!
Ольвія мовчала, була розчарована і від того втомлена. Вона думала, вона понадіялась на цього старого, як на диво яке, як на доброго-доброго бога, а він виявився звичайнісіньким умовляльником… Він схопився. Простер до неї кістляві тремтливі руки.
– Вагаєшся?.. У ваганні твоя загибель! Лови своє щастя! Хапай його! Я кинув тобі промінь світла, біжи за ним, лети, він виведе тебе з мороку у сонячне завтра. Спіши! Остання мить надходить, і промінчик згасне. Назавжди! Навіки! Поспішай за ним! Іди! Лети! Квапся! До сонця, до щастя, до царської поваги і ласки!
І зник…
Наче розтанув у сутінках юрти.
Наче вилетів у горішню дірку для диму…
Скрикнула Ольвія:
– Чаклун!..
Німа тиша.
Ольвія стояла, звісивши голову й безпомічно опустивши руки, стояла, наче у якомусь сні, і бачила перед внутрішнім зором багату і славну столицю персів, і сонячний промінь, що запалив корону царя, і багаті дари, які підносили живому богу підкорені народи.
Тільки скіфських дарів там не було.
– Старий?! Чаклун!! – раптом голосно крикнула Ольвія. – Де ти, лихий віщун? Ти не все побачив! Бо ти засліплений своїм царем. Скіфи піднесуть дари твоєму царю не у вашій столиці, а в своєму степу! І серед тих, хто піднесе дари, буде і мій Тапур. Чуєш, лихий віщун? Мій Тапур буде підносити у степах Скіфії дари своєму богові!.. А тепер… тепер чиніть… робіть зі мною, що хочете!
І в ту ж мить важкі і тверді руки лягли їй на плечі, здавили їх так, що ледь не хруснули кості, і почали її гнути, ставити на коліна, і вона, з останніх сил рвонувшись, гордо випросталась…
Розділ п'ятнадцятий
І зібралися всі чоловіки Сифії
Скільки не було кибиток у Скіфії – чорних і білих, багатих і бідних, – всі, до єдиної, на скрипучих дерев'яних колесах, з жінками і дітьми, із домашнім скарбом вирушили на північ.
Скільки не було у Скіфії табунів прудких коней, скільки не було стад корів, худоби – молочних корів та тяглових волів і биків, – скільки не було отар овець, всіх, до останнього коня, корови, вола, бика та вівці, пастухи погнали різними шляхами, але в одному напрямку – на північ.
Скільки не було у Скіфії вільних чоловіків, опоясаних акінаками, всі, до єдиного, від найстарішого до наймолодшого, осідлавши бойових коней та виповнивши сагайдаки дзвінкими стрілами – хто з кістяними наконечниками, хто із бронзовими, хто із залізними, – та нагостривши акінаки й наконечники списів на чорному камінні, всі з'їхалися у священну землю Герр – край царських могил і минулої скіфської слави.
Кожний рід прибув окремою дружиною, під власним бунчуком на чолі з десятниками і сотниками, при повному озброєнні, з торбами ячменю для коней та харчем для вершників, із запасними кіньми і, прокричавши бойовий клич роду чи племені, займав своє місце.
По всій рівнині дзвеніли бунчуки, іржали коні, лунали тупоти коней, крики, пісні… Приятелі, які давно не бачились, розкидані із своїми родами в безкрайому степу, тепер з радісними вигуками кидалися навстріч, обіймалися, ляскали один одного по плечах, згадували минулі походи і битви… А то на радощах борюкалися, качалися на зеленій траві… А ті, в кого збуджена сила хлюпала через край, в кого свербіли тверді руки та міцні кулаки, затівали кулачні бої: билися старанно, заповзято, надсадно хрипіли й гехкали, вкладаючи в удар всю свою силу і вміння… Герці були беззлобні, і тому на заюшені носи ніхто не звертав уваги. Б'ються друзі, гамселять один одного кулаками під ребра, під щелепи – значить, сили на радощах нікуди дівати, чому ж не потішитись боєм, не показати перед чужими родами своє вміння, свій меткий удар. Та й справжній бій потім не таким страшним видається.
Там і тут лунають бойові кличі родів і племен:
– Арара!!!
– Гурара!!!
– Улала!!!
– Калала!!!
Глядачі хриплими криками підбадьорюють бійців, цокають в захваті язиками, збуджено оцінюють спритні і сильні удари і, зрештою, самі засукують рукава.
– Хто хоче побитися, у кого сверблять руки – виходь!
(Продовження на наступній сторінці)