— А-а-а... — в корчах б'ється Кирпа. — Ви ж обіцяли... Тисячу злотих мені... І маєток... Маєток і тисячу злотих!..
— На тім світі маєтки проситимеш, — спльовує Джевага. — А на дім стерва й без тебе вистачить!
Блиснула шабля...
— Собаці собача й смерть! — каже Сулима й відвертається, бо вже тягнуть Савку Щербину, він пручається й волає... Галасує про маєтки та злото...
— Злото і нам згодиться. — Караїмович дає знак, і Савчина голова летить на землю... Раптом чути сполошений крик:
— Оно!.. Іще один... Ожив... Дибуляє сюди... Ха-хаІ
Вороги розступаються, і Сулима бачить Ярему. Його джура, залитий кров'ю, гордо випроставши голову, сам іде на місце страти. Реєстровці вмовкають, витріщують очі... Хіба ж то козак?? Підліток. Підпарубчак, ще й босогубий... Пушок он під носом. А бач, як сміло простує на загибель!
Ярема підходить і зупиняється па місті страти. Сулима спригло ловить його погляд. Ось їхні погляди зустрілися, якусь мить вони радісно дивляться один на одного.
— Здрастуй, сину, — тихо каже Сулима.
— Здрастуй, батьку, — заусміхався Ярема. — Не будемо прощатися.
— Не будемо, сину.
— Хай живуть людські крила! — вигукує Ярема. — І крилаті люди!
— Мовчи, рабе! — чути хриплий крик, і Джевага кидається до Яреми. — Смерд! Бидло! Хлоп ти! І не тобі про крила патякати!
І тут сталося несподіване. Маленький і тоненький Ярема кішкою метнувся до Джеваги (той оторопів на мить), висмикнув у нього з-за пояса пістоль, відстрибнув на крок і, перш ніж хто-небудь устиг опам'ятатися, вистрілив прямо в перекошений рот Джеваги...
Схаменулись вороги. Кулі, як злі оса, задзижчали і впилися Яремі в груди.
— Так сину! — крикнув Сулима. — Ти справжній лицар!
Ярема не вхопився руками за груди, а тільки змахнув руками, як перебитими крилами, глянув угору на небо і, падаючи, прошепотів:
— Пробач мені, небо... Я зробив лише одне крило. Одне, лише однісіньке... а другого не встиг...
ЕПІЛОГ
…Понад Дніпром шляхом широким везли Івана Сулиму на возі, закутого, в міцній дерев'яній клітці. Щільними рядами з обох боків рухалися вершники.
В почесну варту край битого шляху вишикувалися осокори і явори, ясени і тополі, вибігали кучеряві верби і жалібно опускали свої довгі віти, кривавіла ягодами червона калина.
Сидів Сулима у своїй клітці зчорнілий, закаменілий, з міцно стуленими вустами сидів, набурмосившись, як великий і важкий птах, котрому перебито дужі крила.
Зненацька злетіла і забриніла край битого шляху пісня:
...Обізвався серед Січі
Курінний Сулима
"Гей, давайте, хлопці, зварим
Вражим ляхам пива"
Обізвавсь Павлюк-хорунжий:
"Допомоги дати!
Щоб ту лядську перепону
Нащент зруйнувати!"
Добре Павлюк та Сулима
Ляхів частували."
Скрипучи колесами, прокотився віз із дерев'яною кліткою повз сліпого лірника Хвеська Солодкого. Один з вершників звернув коня, помчав до старого лірника і махнув шаблею...
І дарма вбивця старався. Бо хіба, зрубавши голову, можна пісню вбити?
Книга друга
Гетьман Павлюк
Наробили вражі пани у Варшаві дива,
Як помирав на майдані курінний Сулима.
А Павлюк, на диво шляхті жив-здоров лишився…
…Повернувсь Павлюк додому у Січ Низовую,
Та й задумав Павлюк знову бить шляхту гнилую
Знайшов Павлюк побратима –Орла Остряницю
Що не раз пускав із ляхів шляхетську кровицю.
То не хмари з буйним вітром з Дніпра налягають –
То Павлюк та Остряниця ляхів обступають.
(З народної думи)
ПРОЛОГ
Ніби зовсім ще недавно, на Теплого Олексія, щуки хвостами лід у ріках розбивали, а вже невгамовні зозулі кують у гаях, комусь щедрі літа роздають.
Ну й весна, ну й швидка!..
Дзвенять-гудуть молоді вітри у високості, захлинається від весняної снаги співоче птаство, а зелень у ріст іде! Швидше, швидше, швидше, доки грає, доки бродить у тобі незборима, незвідана і хмільна-прехмільна сила прадавнього Ярила, доки нуртує в тобі жага молодого життя... В ріст, в ріст, в ріст...
Ярилова жага життя передається й коневі, гнідий, ловлячи чутливими ніздрями молоді вітри, котрі розбурхують в ньому кров, пирхає, тремтить від збудження і поривається в далечінь... А куди — й сам не відає, аби лише летіти, летіти!..
І Павлюк аж шаліє від весняної радості, його очі-ромашки горять світлим вогнем, наче сама весна, зломивши крижаний панцир зими, дивиться Павлюковими очима на оновлений білий світ. Легко і чисто в козака на душі. Жити хочеться, діяти хочеться, щоб усе біля тебе оживало, вирувало, клекотіло і поривалося в ріст. Ех, біс його бери, хороше на білому світі жити! І солодко вдихати повітря, повітря хмільне, як вино, коли вирвешся з-під сокири ката! Жити, жити, жити!..
В гаю Павлюк не стримується, зістрибує з коня, і в його очах — дитяча радість. Ряст!.. Він накидається на квіти, в захваті топче його ногами, притоптує, танцює буряний танок.
— Топчу, топчу зелен ряст!.. Дай, Боже, ще жити і тої весни діждати та ще ряст топтати!
Прикмета є така на Україні: хто по весні ряст топче, той довго ще житиме!
— Топчи, топчи, коню, ряст! — не вгаває Павлюк. — Хай вороги наші гинуть-щезають, а нам, коню, треба жити та жити!
І гнідий, ніби зрозумівши свого господаря, починає й собі топтатися на рясті, махає головою.
— Топчи! Топчи! — вигукує Павлюк, та на півслові раптом вмовкає, і чорна хмарка суму та болю тінню набігає на його світлі очі. — А батько Сулима вже не топтатиме рясту... Жагу життя йому сокирою умертвили. На чужім майдані, серед чужого люду...
Здригнувся Павлюк, посмутнів і пішов степом, обережно ступаючи, мовби кожен крок його завдавав землі болю... Гнідий, звісивши голову, подався слідом... А над степом в дзвінкій голубій високості летіли журавлі ключем. І курликали, радіючи, що дісталися нарешті рідної землі.
Кру... Кру... Кру...
Заіржав кінь, Павлюк звів голову і довго-довго задумливим поглядом проводжав журавлиний ключ.
— Линуть крилаті з вирію, — прошепотів, кусаючи губи. — А одному з них крила відтяли, і не повернеться він більше з вирію на рідну Вкраїну...
І вчувається Павлюку далекий-далекий Сулимин голос:
Кру, кру, кру,
В чужині умру…
— Вашмосць! Найясніший воєводо! Поспішаємо вам доповісти: Кодак знову наш! — реєстровий гетьман Сава Кононович, незважаючи на свою опасисту статуру й живіт, котрий ледве стримує широкий червоний пояс, гнеться заледве не в дугу й простягає до воєводи короткі руки, наче підносить йому на тарелі фортецю. — Чернь вгамовано! Запорозькі лотри знищені, а їхній ватаг Сулима і...
Гетьман хоче сапнути побільше повітря, аби велемовніше закінчити, але його випереджає Іляш Караїмович:
— …і зрадник Павлюк сидять закайданені у клітках, чекаючи на побачення з вашою милістю!
— Панове, радий вас бачити в доброму здоров'ї, радий віншувати з блискучою перемогою! — киває бородою Адам Кисіль і посміхається солодко-приторною посмішкою. — Ви, пане гетьмане, і ви, пане старшино, недарма їсте хліб Речі Посполитої! Корона не забуде вашої вірнопідданої послуги. — Воєвода поморщився і вже без пафосу закінчив: — Ви істинні лицарі, панове.
— Вашмосць почуває себе негаразд? — стурбовано питає Кононович.
— Дріб'язок — посміхаєтеся воєвода і, підтримуваний слугами, всідається в м'який фотель, слуги вкутують йому ноги пледом. — Трохи залихоманило, та ваша перемога, панове, — то найліпший бальзам для мого тіла і душі.
— Раді старатися, раді служити вашій милості! — поквапно заторохтів гетьман. — Я особисто водив загони реєстровців на приступ фортеці... Ну, і, звичайно, старшина Караїмович. Ваш вірний слуга був тяжко поранений в одне серйозне і дуже важливе місце. Рана й досі дається взнаки, особливо коли сідаєш…
— О, пан гетьман був тяжко поранений, — стримуючи іронію, встряє Караїмович. — Він гепнувся з коня, і в сідницю йому застряла колючка.
— Шип!.. — зашипів гетьман. — Залізний ши-ип!..
— Ах, здається, шип, — незворушливо згоджується Караїмович. — Отой, що проти худоби застосовують.
— Шип у сідницю встряв? — перепитує воєвода і заливається дрібним смішком, схожим на плямкання. — Потішили мене... ха-ха-ха...
— Раді старатись! — гетьман і собі криво посміхнувся.
— То розказуйте, як упоралися з Кодаком.
— Обставини посприяли захопленню фортеці, вашмобць, — каже Караїмович. — Сулима відрядив на Січ гінця про поміч, та січовикам було не до Кодака, бо на них самих напали татари.
— Покіль ви стягували реєстровців, панове, ми теж не сиділи склавши руки, — задоволено погладжує бороду воєвода. — Мій небіж постарався, вчасно до хана змотався.
Воєвода ляскає в долоні, й у дверях застигає служка.
— Вина для переможців! — велемовно кидає йому воєвода.
За хвилю той знову повертається з срібною тацею, карафкою й келихами. Розливає бурштиновий напій по келихах і, кланяючись, задкує й зникає за дверима.
(Продовження на наступній сторінці)